Ольга схопилася. Вона прокинулася від того, що її гукав Ігор. Голос чоловіка долинав із кухні. Оля швидко сунула ноги в капці і помчала до нього.
– Тобі що, не спиться? – запитала вона відчиняючи двері.
Побачивши Ігоря, який із зміненим обличчям сидів на стільці, спершись на стіну, вона потяглася за пігулками:
– Тобі зле? Зараз!
Жінка захвилювалася. Вона набрала швидку. За п’ятнадцять хвилин бригада взабрала чоловіка. Автомобіль стрімко мчав вулицями міста.
– Допоможи, будь ласка Вірі. – почула Ольга тихий голос чоловіка. – У нас з нею буде дитина. Вибач мене.
Оля сиділа в коридорі біля палати до самого ранку. У пам’яті випливало минуле. Вона кохала Ігоря, кохала його пристрасно, але до одного моменту. Це сталося, коли чоловік, у відповідь на її прохання залишити малюка, сказав:
– До моїх планів виховувати дітей зараз не входить. Давай пізніше.
Коли настало це “пізніше” завагітніти, вона так і не змогла. І тепер зявилася Віра. Молода, блакитноока дівчина з милими ямочками на щоках. Рік тому Оля дала прихисток їй у своєму будинку. Дівчина виявилася чудовою помічницею. До неї і виникли почуття в Ігоря. Ольга Федорівна бачила, як при її появі вони зупиняють розмову на півслові, а то й зовсім сахаються один від одного. Чоловік більше не ділився з Олею своїми новинами на роботі, а лягаючи на ліжко, відвертався, посилаючись на втому. Вона тільки пересмикнула плечима:
– Напевно це Бог мені віддячив. Потрібно було тоді наполягти на своєму. Народжувати! Все було б інакше. А тепер що? Я сама привела коханку до хати.
Тоді Ольга Федорівна поверталася із роботи. У парку, на лавці сиділа дівчина, і плакала. Виявилося, що вона приїхала вступати до інституту та не склала іспити. Додому повертатися не хотіла. Співчутлива Оля пошкодувала дівчину. Так Віра з’явилася у їхньому домі, і як виявилося пізніше, стала коханкою її чоловіка.
Підійшла медсестра і співчутливо повідомила:
– Мені дуже шкода. Ми зробили все, що можливо. Вашого чоловіка не стало.
Оля не пам’ятала, як доїхала додому. Віра цієї ночі ночувала у подруги. Побачивши в будинку розкидані речі, дівчина запитала:
– Ольга Федорівно, щось трапилося?
– Ігоря більше немає.
– Що означає більше нема?
– Його не стало.
– Що ж тепер робити, Господи?
– Він попросив подбати про тебе. Тож можеш залишатися, якщо хочеш.
– Вам все відомо? – Але ж Ігор Петрович був ще не старий!
– Не старий – луною відгукнулася Ольга. – Всього сорок два роки.
Вона уважно подивилася на Віру і відчула, що більше не відчуває ревнощів. Дружині захотілося, щоб недавня суперниця неодмінно народила:
– Віро, ти обов’язково маєш народити! Можеш навіть залишити малюка мені. Для мене він буде на радість. Подумай!
– Ольга Федорівна, я любила Ігоря Петровича, – з викликом відповіла Віра. – Я не збираюся нікому віддавати дитину. І термін ще короткий. Шість тижнів загалом.
– Тільки не надумай робити процедури, – тихо відповіла Ольга. – А то будеш як я все життя розплачуватись за скоєне. Я допомагатиму тобі. Залишайся, разом дитину піднімемо.
Віра несподівано обійняла Ольгу. Обидві жінки заплакали…
