Наталя з’явилася до матері раптово, з валізами, коли та вже спала, і підскочила від гучного стукоту у двері.
На поріг Наталка ввалилася сніговою грудкою – на вулиці другий день йшов великий, схожий на тополиний пух, сніг.
-За порогом роззувайся, – наказала Ольга Іванівна, дивившись на валізи. – Що в тебе знову сталося?.
Хвилюючись не послухатися, Наталка в квартиру не зайшла і почала плакати прямо в під’їзді. Ольга Іванівна запереживала, що повиходять сусіди, взяла дочку за рукав пуховика і разом із валізою затягла всередину.
-Досить плакати, розповідай, – сказала мама.
Опустившись на крісло, Наталка схлипнула.
-З моєю свекрухою щось не так, мамо.
Продовжити вона не встигла – мати картинно сплеснула руками, скривилася та зуринила її.
-А я відразу тобі говорила, намаєшся ще з нею горя. Казала ж! Ну, звісно, хто матір слухатиме. Ми, мамо, з Валерією Олександрівною поки поживемо, поки на квартиру збираємо, – передражнюючи високий голос доньки, єхидно сказала мати. – Багато зібрали? Мабуть, твій чоловік недолугий все матері віддає. А ти? Туди ж? Звичайно, ні, щоб матері допомагати, чужу тітку годуєш.
Наталка дивилася на матір знизу вгору і мотала головою.
-У тому й річ, що ні. Вона жодної копійки не бере, нас на свої гроші годує. Збирайте, каже, на свою квартиру, молодим треба окремо жити.
Мати перекосилася від подиву.
-Бач, що надумала. Ось хитра. Але я її одразу розкусила, мене не проведеш. Ти там, напевно, працюєш по дому цілими днями. Звичайно, матері підлогу помити вона не може, а тут – будь ласка!
Наталка знову замотала головою.
-Зовсім нічого робити не дає! Я за що не візьмуся, усуває, каже, що ми тут у гостях, а за гостями належить господарям доглядати. А ще мамо, вона телевізор зовсім не дивиться. Увечері чаю собі наллє і книжки на кухні читає. Читає та читає, читає та читає. Мені при ній і соромно вмикати телевізор стало. Пам’ятаєш, як ми з тобою дивилися серіали? Га мамо? Все не можу більше так жити.
-І що ти не дивишся турецькі серіали? – охнула мати і сіла поряд із донькою. – Ой, Наталко, куди я тебе заміж віддала? Ох, вибач, не застерегла, не відмовила. Та там відразу було зрозуміло, що це за сімейка. Ще коли він тебе на першому побаченні до театру покликав. Це хто дівчину на першому побаченні в театр кличе. Так і до балету можна скотитись. Відразу видно, недолугий. А ти з речами чому? – запитала Ольга Іванівна. – Невже виставили?
Наталка, вже трохи заспокоївшись, похитала головою.
-Ні, мамо, я сама. Лягла вчора ввечері спати рано, а заснути не можу – все до пуття не зрозумію, що свекруха задумує. Вона ж нам з Віктором взагалі жити не заважає, нічого не вчить, не бурчить, мамою і то називати не просить! Де ж таке бачено, мамо? І я зрозуміла раптом – щось вона зовсім недобре проти мене задумала. Не може мати сина так просто невідомо кому віддати! Я ж неосвічена, лінива, поїсти люблю. Хіба для такої, як я вона, Вітю виховувала? Мабуть, мріяла за піаністку якусь заміж видати. А ось я. Та будь-яка б мене зі світу в перший місяць звела. А ця – я вибір сина поважаю, якщо він тебе любить, то і я любити стану. Це ж ненормально, так, мамо?
Мати нахмурилася ще більше, потім підвелася, взяла дочку за руку і повела до виходу.
-Ти чого, мамо? – Наталка схопилася за одвірок.
-А ну марш додому, поки ці не зрозуміли, що свого досягли. Не розумна ти, Наталко, це вона тебе так із квартири своєї трикімнатної вижити вирішила. А ти й повелося. Ну ні, не на таких натрапили! Ми свекрусі ще покажемо, подивимося хто кого – її книжки чи наші серіали. Ми їй, Наталю, ще покажемо!
