Ольга, закінчивши роботу, повільно йшла у напрямку до свого будинку через парк. Ще не почало сутеніти. День помітно додався, і це тішило. Доріжки були добре розчищені, а сніг на траві, деревах і кущах уже не був таким пухнастим і гарно–мереживним, як кілька днів тому, коли тільки–но випав.
У сумочці задеренчав телефон. Ольга дістала його, глянула на екран. Дзвонила мама, голос був схвильований, довелося сісти на лавочку, щоб поговорити спокійно.
– Олю, ти не надумала зустрітися з Віктором? – Запитала мама після чергових питань як справи і як самопочуття.
Знову вона за своє. Цей Віктор був сином якоїсь її давньої приятельки, яка тривалий час жила в іншому місті, потім розлучилася з чоловіком і повернулася до рідного міста. У приятельки, як виявилося, був дорослий син, старший за Ольгу на пару років. Неодружений, і це хвилювало мамину уяву.
– Ну чим не наречений, Олю! – казала мама. – Він приїхав до Любочки в гості, такий шанс! Ну, познайомся, тим більше він зацікавлений.
– У себе наречену не знайшов собі до тридцяти років. І я прямо та сама. Мамо, ну не сміши мене. Що це за звідництво?
І ось знову те саме. Чи не надумала вона.
– Ні, мамо, не надумала і не надумаю. Ти не ображайся і до хитрощів не вдавайся. Знаю я тебе, покличеш на обід у вихідний, і до тебе випадково гості прийдуть.
Мама образилася і розпрощалася.
Оля жила окремо. Квартиру поки що винаймала, але вже подумувала про покупку. Працювала технологом на великому підприємстві, щокварталу премії, вони й відкладалися вже кілька років на цю заповітну мрію. Поки жила з батьками, встигла чимало назбирати. Ще трохи і…
Ольга розмірковувала саме про це, коли раптом почула дзвінкий дитячий голосок:
– Матусю! Я знала, знала, що ти нікуди не поїхала! Ти мене чекаєш?
До неї підбігла і буквально застрибнула на коліна маленька дівчинка років трьох. Вона обійняла її рученятами і пригорнулася так, що Ольга ахнула від несподіванки.
А до лавки, поспішаючи, вже йшла літня жінка…
Вона підійшла, злегка захекавшись, і спробувала забрати дівчинку, яка ледь розчепила руки від Ольги, мало не плачучи. Дивна пара сіла поруч. Жінка дивилася на Ольгу округливши очі, дівчинка щось питала, тримаючи її за рукав, а Ольга сиділа, нічого не розуміючи, не в змозі встати і піти.
– Ви вже пробачите нам, – раптом сказала незнайома жінка, втираючи хусткою вологі очі. – Непорозуміння, онука переплутала, – додала вона пошепки.
А дівчинка вже зіскочила з колін бабусі, знову взяла Ольгу за руку і стала тягнути її, підстрибуючи і благаючи встати. Довелося встати, але обернутися і піти в неї не вийшло, за руку міцно тримала дівчинка, із захопленням дивлячись на неї.
– Знаєте що, – сказала нарешті Ольга. – Тут недалеко є кафе, там дитяча ігрова кімната з батутом. Ходімо туди, поговоримо.
Жінка охоче погодилася. Вони пригостили дитину соком і відправили гратися, сидячи в безпосередній близькості до майданчика. Дівчинка радісно стрибала у різнокольорових пластикових кульках, гралася з іншими дітьми, а жінки за кавою віддалися розмові.
Нова знайома Ганна Георгіївна розповіла страшну історію. Рік тому, коли Юлі було всього два роки, її мами раптово не стало.
– Невістка пролежала досить довго, але так і не отямилась. Я хотіла знайти спосіб розповісти внучці правду, але мій син був проти, розумієте? Він і зараз проти. Він дуже важко переживав це. Сказав Юлі, що мати поїхала і назад повернеться не скоро.
– Але рано чи пізно вона все одно дізнається. Хіба це правильно? Ну, а я тут до чого? Я що, така схожа на Юліну маму? – Запитала Ольга, нарешті.
– Не те слово. Дуже схожі! Навіть я здригнулася, здалеку побачивши вас на лавці. Перш за все, ви теж руденька, вибачте. По–друге, овал обличчя, очі. Ось погляньте на Поліну.
Жінка пошукала у телефоні фото і показала Ользі. На ньому щасливо посміхався дуже симпатичний чоловік, обіймаючи за плечі жінку. Це було явно селфі крупним планом, і Ольга ахнула від схожості.
Кажуть, кожна людина на цій землі має двійника, а то й не одного. І не йдеться про братів і сестер–близнюків. Просто нерідні і незнайомі люди дуже схожі. Зустрітися з двійником не кожному вдається, звісно. Але Ользі довелося.
Вона дивилася на цю Поліну і дивувалася. Треба ж, в одному місті жили і жодного разу не зустрілися, а тут раптом…
– Матусю, я в туалет хочу, – раптом почула Ольга голос Юлі, яка знову підбігла до неї.
Вона взяла її за ручку і попрямувала у туалет.
– Ти ж не поїдеш тепер нікуди, так? – питала дитина, а вона, доросла жінка, не знала, що відповідати.
Довелося дати обіцянку, що вона постарається, але в неї багато справ, не все так просто. А на запитання чи піде вона з ними додому, Ольга сказала, що ні, їй треба поки що поїхати, а потім видно буде.
Перед розставанням Ганна Георгіївна почала благати Ольгу погуляти з ними в неділю, просто погуляти, поговорити.
– Розумієте, я сама дитяча лікарка, – сказала жінка. – Мені коштувало величезних зусиль впоратися з цією проблемою. Але тепер, після нашої зустрічі, я боюся, що Юля знову почне багато плакати, не спати ночами. Ми їй пояснимо все потім, але поки що… Подивіться на неї, вона ж ожила! Може, допоможете?
– Ви з сином спочатку поговоріть. Думаю, він буде категорично проти цієї витівки. Не треба морочити дитині голову. Краще вже одразу…
Тут знову підбігла Юля і вмостилася «до мами» на коліна.
– А ми вже йдемо, – сказала Ольга і встала з місця. – Ви з бабусею поїдете додому, а я у своїх справах.
– Ось вам мій телефон, – раптом почула вона. – Вашого я не питаю. Це має бути вашим рішенням. А в неділю о дванадцятій ми знову прийдемо сюди погратися. Якщо буде бажання, то…
Всі разом вийшли з кафе, вже сутеніло, засвітилися ліхтарі. Вони попрощалися, і жінка з Юлею за ручку пішла у бік зупинки, а дівчинка постійно озиралася, личко було сумним. Вона махала Ользі рукою, але так, наче не прощалася, а кликала з собою.
Це було дуже сумне видовище. І ця зустріч до кінця тижня не виходила у Ольги з голови. Звичайно, вона не збиралася вдавати з себе Юліну маму, і в думках цього не тримала.
Але якесь щемливе почуття не покидало її. І ця жінка, яка якось рано здала. Їй тільки за п’ятдесят, судячи з віку внучки, а виглядає старшою років на десять. Так, горе не красить.
І все ж таки вона б не пішла в цей парк у неділю, якщо раптом не маминий дзвінок зранку.
– Олечко, приходь в обід. Я хочу пиріжки з м’ясом і капустою посмажити. Пообідаємо, поговоримо. Віктор їде післязавтра, все ще сподівається на зустріч.
– Мамо, ти вибач, але в мене важлива зустріч призначена, мені ніяк не скасувати, – сказала вона і додала: – Побачення.
Розчарування матері відчувалося в її багатозначному мовчанні. Вона сказала своє вагоме: «Дарма ти так, доню!» і відключилася від розмови.
Ользі було шкода маму. Звісно, вона хотіла якнайкраще. Але хіба їй краще буде від того, що дочка раптом візьме і поїде у інше місто, якщо з цим Віктором у них раптом складеться? Батька теж два роки, як не стало.
Але вдома їй не хотілося сидіти. Раптом мати візьме і прийде до неї на чай ще до обіду зі своєю подругою та її сином? Раз він їде незабаром, мама може зважитися на такий крок. Ольга швидко зібралася і пішла з дому, надіславши мамі повідомлення: «Мамо, не ображайся. Але я справді дуже зайнята сьогодні. Подзвоню ввечері».
У парку вона була рівно о дванадцятій, але Ганни Георгіївни з Юлею не зустріла. Пройшлася тією ж доріжкою, дійшла до кафе, зазирнув всередину. Їх не було. «Ну і на краще», – майнула думка, і вона легко спустилася зі сходів, вирішивши прогулятися і по дорозі додому зайти в магазин, щоб купити собі щось на вечерю.
Вона йшла не кваплячись, розмірковуючи про те, чому Ганна Георгіївна з онукою не прийшли, вирішивши, що жінка просто передумала. І тут почула чоловічий голос:
– Вибачте, ви Ольга?
Вона різко обернулася і побачила чоловіка, що крокував майже поряд. Він був досить молодий, дуже сумні очі, неголений, але одягнений цілком пристойно, в очі кинувся досить дорогий пуховик.
– Так, Ольга. А ви? – Запитала вона, хоча вже здогадалася, що це батько Юлі.
– Дмитро. Моя мама і донька познайомилися з вами тут нещодавно. Мама сказала, що шансів мало, але раптом ви прийдете. Дивовижна подібність до Поліни, правда.
– Я випадково тут. Точніше ноги самі принесли. Я знаю про ваше горе, прийміть моє співчуття. Але… я не готова відігравати роль вашої дружини та обманювати дитину. Це нечесно, та й потім, зрозумійте мене правильно. Зайняти місце покійної жінки… Це дуже важко і…
– Я все розумію, – зупинив її Дмитро, – і не прошу про це. Але Юля знову почала замикатися, мама водить її до фахівця, вона ночей не спить, вся в сльозах. Каже, мати приїхала, а до неї не йде. Боїться, що мама розлюбила її, кинула…
– То ви поясніть дитині, що я не мама. Або хай фахівець це зробить.
Виходило якесь замкнене коло. Що саме хотів від неї цей нещасний чоловік, Ольга не зовсім розуміла, але серце розривалося від жалості до дитини, до якої вона якимось дивом встигла прикипіти душею, думала про неї всі ці дні, шкодувала. Навіть уві сні вона їй снилася!
Минув час.
Стояв ясний, сонячний і дзвінкий від дитячих голосів ранок 1 вересня. Урочистий момент, особливий для першокласників, їхніх батьків, бабусь та дідусів: діти пішли до школи! Ольга дивилася на Юлю, що усміхалася, і серце радісно тріпотіло в грудях.
Поруч стояли Ганна Георгіївна та Дмитро. Вони всі разом виростили цю дівчинку, допомогли їй впоратися з втратою та знайти, незважаючи ні на що, щасливе дитинство.
Разом із добрим, знаючим психологом Юлі розповіли, що матусі більше немає. Вона полетіла, як янгол на крилах, до сонячного світла. Але вона пам’ятає про неї, любить, і незримо завжди поряд.
А ось тато і бабуся залишилися з нею, щоб виростити її, Юлю, такою ж доброю та гарною, якою була мама. А ще в них з’явилася тітка Оля. І вона теж полюбила Юлю за те, що вона чудова дівчинка, маленьке сонечко, як вона її завжди називала. Всі ці роки пройшли для дитини в душевній теплоті та підтримці.
І ось тепер вони стояли серед решти батьків, проводжаючи Юлю в добрий путь, у шкільний світ, де їй доведеться подорослішати, набратися знань та життєвого досвіду, а вже вони, рідні та близькі дорослі, допоможуть!
Дмитро міцно тримав Ольгу під руку. Одному Богу було відомо, як він був вдячний цій жінці за те, що вона зробила для його дочки, просто присвятила себе їй. Часто приходила, забирала на прогулянки, сиділа з бабусею біля ліжка, коли дитина була слаба, а вона працювала, щоб утримувати та забезпечувати родину.
Юля називала її мама Оля. Це було зворушливо, сама Ольга не заперечувала. Вони просто стали дуже добрими друзями. Але сьогодні щось змінилося у свідомості Дмитра. Було таке почуття, що він піднявся на сходинку вище, став сильнішим, впевненішим у собі.
І коли дітей урочисто привітали та відвели до школи, Дмитро обійняв Ольгу і сказав:
– Дякую тобі за все. І… якщо твоє серце вільне, виходь за мене? Ми вже й так одна сім’я. Згодна?
І відразу отримав відповідь:
– Згодна, Дмитрику! Давай маму потішимо, спочатку твою, потім мою…
…Так, усілякі ситуації бувають у житті.
Але є такі, що ніби прописані долею.
Вона дає людям випробування, і якщо вони його витримують із честю, то винагороджуються щастям і любов’ю, яку потім зберігають все життя, як найдорожчий скарб…
