– Оля, можете нам у борг грошей дати?
Ольга зітхнула. Ганна, її подруга дитинства, дуже часто зверталася до неї за допомогою щодо фінансів. Так, борги вона завжди віддавала, щоправда, не завжди вчасно. Але Оля згодом почала почуватися банком, який дає безвідсотковий кредит.
– Скільки потрібно? – запитала вона, не в змозі відмовити.
– Десять тисяч. Володя знову звільнився. Уявляєш, навантажили його на повну! У договорі було одне, а за фактом він роботу за трьох виконував. Звісно, він пішов. І правильно зробив.
Оля була докорінно не згодна. Знала вона чоловіка подруги, тому тільки дай привід, щоби не працювати. І його не особливо хвилювало, за що його родина купуватиме їжу та оплачуватиме житло.
До того ж сама Ганна працює на двох роботах, займається дітьми та будинком. І вічно обожнює свого коханого чоловіка.
Але Ольга не озвучила все це вголос. Якби була потрібна її думка з боку, подруга б її попросила. Але якщо вона не просить, то, значить, і слухати не хоче, що думає з цього приводу Оля.
– Добре, Ганно, – зітхнувши, промовила жінка. – Тільки на кілька тижнів можу дати, домовилися?
– Звісно! Мені якраз зарплата прийде. Та й Володя за цей час влаштується кудись. Дякую, Оля! Ти – моя паличка-виручалочка.
– Нема за що. Своїм привіт передавай.
Оля навмисно не стала передавати привіт чоловікові. Не заслужив він на це.
І, можна було б сказати, що добре судити з боку, та ось тільки Оля мала право на таку думку.
Заміж вона та Ганна вийшли в один рік. Олін чоловік Олег був однокурсником Володі. І батьки її чоловіка, і батьки чоловіка Ганни були звичайними людьми, які не змогли оплатити навчання у престижному ВНЗ своїм синам. Тому вони закінчили коледж, а далі самі стали крутитися життям.
Оля та Олег разом вставали на ноги. Багато працювали, економили, збирали на власне житло. Олег виявився дуже пробивним, піднімався вгору кар’єрними сходами. Працював допізна, брався за будь-які проєкти. Та й сама Оля пробивалася, намагалася не відставати від чоловіка.
З дітьми не поспішали, хотіли спочатку стати на ноги. Та й із житлом щось вирішити.
Лише коли досягли певного фінансового благополуччя, змогли купити квартиру, хай і в іпотеку, зробили ремонт, поновили машину, вони зважилися на дитину. Зараз їхній доньці було чотири роки.
Оля не сиділа довго у декреті. Коли доньці було півтора, вони підшукали няню, і Оля почала працювати по півдня. А коли донька пішла до садка, жінка вийшла на роботу на повний день.
У сім’ї Ганни все було інакше. Вона з чоловіком ні в чому не могла собі відмовити, витрачаючи все дощенту. Як тільки вони одружилися, Ганна завагітніла. А потім засіла у декреті.
Володя вже тоді був досить лінивий. Влаштувався в офіс на непильну роботу за копійки і не збирався нічого міняти. Його все влаштовувало.
Ганна просиділа в декреті до трьох із половиною років першого сина. Хоча його можна було відправити у два роки до садка, вона говорила, що їй його шкода, і вона сидітиме з ним. І коли Оля нагадувала, що їм не вистачає грошей, Ганна лише рукою махала.
– Та їх завжди не вистачає! Дитина важливіша.
Потім, коли син пішов у садок, вона ще півроку не виходила на роботу. Мовляв, адаптація, все одно нездужатиме. І лише потім влаштувалась у магазин продавцем, але лише на рік. Знову завагітніла.
І таке життя тривало рік у рік. Ганна і Володя ніколи не вміли стримувати свої бажання. Грошей майже не було, але вони до нового року зняли будиночок у горах. У кредит, звісно. Мовляв, хочемо дітям влаштувати новорічну казку.
Постійно влазили в борги, часто замовляючи готову їжу.
– А коли мені готувати, – знизала Ганна плечима. – Я весь час працюю.
Вона справді працювала на двох роботах, не намагаючись якось рости. Продавцем у магазині та прибиральницею у торговому центрі.
Щоразу Ганна стогнала, як їй складно, але при цьому заступалася за свого чоловіка, для якого кожна робота здавалася якоюсь не такою. За останні кілька років він змінив близько семи робіт. І добре, якби він розвивався, намагався знайти щось краще, щось оплачуване. Так ні, він намагався знайти щось, де його не напружуватимуть. А платитимуть при цьому. Не розуміючи, що так не буває.
Тому Оля мала право на свою думку. Їхні долі починалися однаково, ось тільки різний шлях вони обрали. Але хоч вона й думала, що її подруга з чоловіком самі винні у своїх проблемах, не говорила це вголос. Іноді давала поради, але не більше, вважаючи, що не має права лізти в чуже життя.
А десь кілька років тому Ганна збагнула, що у подруги з грошима все гаразд. З того часу й позичала в Олі гроші, використовуючи її як безвідсоткову кредитну картку.
Але Оля не відмовляла. Подруга, все ж таки. Та й Ганна віддає борги, хоч іноді і з нагадуванням.
Ось і цього разу Оля переслала їй десять тисяч, а ввечері розповіла все Олегові.
– І не набридло тобі? – хмикнув він. – Володя до мене кілька разів сунувся, але я відразу сказав, що в борг даю лише під відсотки.
– Але так не можна, – похитала Оля головою.
– Можна … Ганна твоя подруга, а з цим Володею я ніколи не дружив. І з чого я його маю спонсорувати? Я ці гроші краще на депозит під відсотки покладу, хоч якийсь прибуток отримаю від них.
– Ти маєш рацію, – зітхнула Оля. – Ганна – моя подруга. Тому я й допомагаю.
– Дивись, як би вона не звикла до твоєї допомоги. Ще й винною виявишся.
– Та ну, облиш. Ти б чув, як вона щоразу дякує мені.
– Звісно. Адже, завдяки тобі, вони можуть замовити роли та купити що схочуть, – хмикнув чоловік.
– Та ну тебе, – усміхнулася Оля. – Я ж не банк, щоби вимагати пояснень. Можу допомогти – допоможу. А якщо не вийде, то нічого страшного.
І не думала в той момент Оля, що чоловік матиме рацію. Завжди вважала, що ця сторона їхньої дружби – фінансова – ніколи не стане між ними.
Через деякий час Оля з Олегом вирішили вирушити на море. Давно хотіли, але не виходило. Вибрали Таїланд, і почали збирати гроші на путівку. Могли б і за один місяць зібрати потрібну суму, але вирішили не обмежуватися і не витрачати те, що відкладено. Все ж таки має бути якась фінансова подушка.
І через місяць, коли суму було майже зібрано, а тур підбирався усміхненим турагентом, зателефонувала знову Ганна.
Минулого разу вона більше ніж на тиждень затягла із поверненням боргу. І Оля попросила її хоча б попереджати, якщо щось іде не так. Подруга вибачилася та пообіцяла, що такого не повторитися.
– Привіт, Оля. Я до тебе все з тим самим: не позичиш десять тисяч? Володя зараз на новій роботі працює, поки, начебто, все добре. Але ми борги роздали, кредити заплатили, тепер сидимо без копійки…
Оля мимоволі згадала, як два дні тому подруга постила у соцмережах фотографію з великим сетом ролів. І подумала, що вона по-іншому собі уявляла вираз «сидимо без копійки».
Але, звичайно, вона знову нічого не сказала з цього приводу.
– Вибач, Ганно, але зараз не можу.
Оля не хотіла казати, що вони збираються їхати відпочивати. Переживала наврочити, бо останнім часом їхня відпустка вже тричі переносилася. То донька занедужала, то на роботі не відпускали, то машина ламалася, і всі гроші туди йшли. Вже близько року вони не можуть нормально відпочити. Тож про те, що гроші є, але на певні потреби, Оля замовкла. Та й не вважала, що повинна звітувати.
– Що, зовсім? – наче обурилася подруга. – Ну, може, хоч пʼять тисяч?
Оля розуміла, що до їхнього від’їзду Ганна гроші не віддасть. А їм зараз і самим потрібні, навіть ці пʼять тисяч не зайві.
Але, окрім цього, Оля ще в душі обурилася. Вона була впевнена, що Ганна легко прийме відмову, а вона раптом почала торгуватися.
– Так, вибач. Зараз не можу.
– І що мені робити? – обурилася Ганна. – Де ж грошей взяти?
Оля здивувалася. Подруга, певне, надто звикла до того, що Оля завжди готова допомогти.
– Я не знаю, Ганно…
– Ось… Слухай, ну, може, ти в Олега запитаєш?
Оля зітхнула. Доведеться зізнатися, щоб Ганна відстала.
– Ганно, ми збираємось у відпустку. Тож зайвих грошей зараз немає.
– І коли?
– Сподіваємось, що наприкінці тижня вже поїдемо.
– Слухай, ну, може, до кінця тижня позичиш мені? Я постараюсь знайти.
– А як не знайдеш? Ні, вибач.
Оля думала, що розмова закінчена, але як би не так.
– Значить, ти грітимешся на сонечку, а твоя подруга з сім’єю без копійки сидітиме? Оля, тобі не соромно?
– Вибач, що?
Оля щиро сподівалася, що їй почулося. Але ж ні.
– Що чула! Оля, це нахабство! Ти знаєш, яка у нас важка ситуація.
– А я тут до чого?
– Ну, ти ж подруга! І маєш нагоду допомогти. Тобі це копійки, а нас вони сильно виручать.
– І тому я маю забути про відпочинок? А може, це ви візьмете себе в руки? Перестанете витрачати гроші на те, що не можете собі дозволити?
– А ти наші гроші не рахуй, – огризнулася Ганна. – Самі знаємо, як ними розпорядитись!
– Так і я знаю, як розпорядитись своїми, – не витримала Оля і поклала слухавку.
Вона ще довго не могла прийти в себе. Оля чула такі історії, коли сідають до тебе на шию, звикаючи до гарного ставлення та допомоги. Але щиро думала, що це не їхній випадок. Так, Ганна злегка безладна, але Оля вважала її своєю подругою. А та, певне, вважала Олю кредиткою.
Насправді Оля думала, що після такої розмови їхні шляхи остаточно розійдуться. Але коли вони з чоловіком та донькою повернулися додому, зателефонувала Ганна.
– Привіт! Як відпочили? Бачила, ви повернулися!
– Привіт. Добре. Так, учора приїхали.
– Багато витратили?
Оля прикрила очі і вирівняла подих, щоб не послати ту, яку вважала подругою.
– Нормально. Скільки планували.
– Та я це до чого: слухай, позич грошей. Тисяч п’ять-сім. Не повіриш, Володю звільнили! Його начальник одразу його незлюбив.
Оля не стала слухати. Просто поклала слухавку. А потім заблокувала номер Ганни.
Це вже не нахабство… Оля не знала, як це називається. Але точно знала, що час із цим закінчувати. Що, власне, вона щойно й зробила.
