В Олени Петрівни був дуже радісний день. Сьогодні Олексій прийде до неї зі своєю нареченою, щоб познайомити їх.
Її онук стільки всього напланував – думала не виконає! Але ні! Весь в бабусю. Все встиг!
І вчитися пішов. І на роботу влаштувався. І навіть дівчину зустрів, з якою одружитися зібрався. Все є, тільки живи…
-Може хоч йому вийде бути щасливим, – думала старенька.
Бо в Олени Петрівни не вийшло…
Вперше заміж вона вийшла рано. Любила Ігоря свого більше за життя. І він її любив.
Але не склалося у них сімейне життя. Пустоцвітом їхнє кохання відцвіло. Нічого від нього не залишилося. Попіл один…
І року не прожили – розійшлися. Не змогли зберегти свою любов.
Довго Олена забути не могла Ігоря. Він їй, навіть, снився. І уві сні вони були разом…
Шкода дуже, що розуму їй не вистачило сім’ю з коханим зберегти. Та було пізно…
Вже коли Олені було за тридцять зустріла вона Миколу – свого другого чоловіка. Спочатку все було добре. Донька в них народилася.
А потім він почав гульбанити… Почати почав, та тим і закінчив. Років двадцять вже, як нема його… І шкода чоловіка, а ніби нічого й не було.
Дзвінок у двері зупинив її думки.
Олена відкрила двері. На порозі, усміхаючись стояв Олексій, а позаду нього дівчина.
-Привіт, бабусю, ось, познайомся, це Христина, – радісно сказав він.
-Дуже приємно, Христино! Проходьте швидше! – заметушилася Олена Петрівна. – Я вам мої фірмові пиріжки приготувала.
-Бабусю, ми ненадовго, так Христю? Нам ще в одне місце треба забігти, – сказав онук.
-А сам очей з неї не зводить. Ну прямо, як ми з Ігорем колись, – подумала Олена Петрівна. – Ех, молодь…
Вони попили чаю, покуштували пиріжків, і молоді вже почали збиратися.
-Я до тебе, бабусю, завтра заскочу. Тоді й поговоримо, гаразд? – попрощався Олексій.
Наступного дня онук знову прийшов до Олени Петрівни.
-Ну як тобі Христина, бабусю, сподобалася? – запитав він.
-На перший погляд – гарна дівчина. Дай Боже вам щастя, щоб на все життя, – усміхнулася Олена Петрівна.
-Бабусю, ну звичайно на все! Ти ж мене знаєш. Я люблю Христину, а вона мене. І ніщо наше кохання не порушить, – твердо сказав онук. – Ти знаєш, мені Христина про діда свого розповідала.
Він в юності одружений був на якійсь красуні. Дуже вже її любив. І, уявляєш, чи то дуже ще молоді вони були, чи нерозумні, але не склалося в них, розлучилися.
Христина каже, дід по секрету їй розповів, що все життя шкодував про це. З дружиною він прожив недовго, розлучився, не склалося в них сімейне життя. Не було щастя…
Олена Петрівна від цих слів аж стрепенулася.
-А як дідуся Христини звуть, не знаєш, Олексію? – раптом запитала вона.
-Ой, бабусю, не пам’ятаю… Чи то Юрій, чи Ігор його звали. Точно! Ігор! Його минулого року не стало…
Ну добре, я побіг. Ох так, дивись, я купив обручки. Тоненькі правда, ну, на срібне весілля кращі куплю, – радісно сказав Олексій.
Він поцілував бабусю, поклав коробочку з обручками в кишеню і пішов.
Весілля молоді відзначили по-домашньому. Звісно, що й Олену Петрівну запросили на весілля онука. У Христини батьки за містом жили. Будинок добротний, великий. Молоді поки що збиралися жити там.
-Олено Петрівно, давайте я вам кімнату нашу покажу, – запросила її Христина. – Кімната велика, світла, раніше в ній мій дідусь жив, – на секунду очі дівчини стали сумними. – Я дідуся дуже любила і він мене… Щастя мені бажав завжди. Шкода, що нема вже його… Олексій би йому дуже сподобався.
Христина підійшла до серванта.
-А ось і фотографія дідуся. Олексій сказав, поки нічого тут чіпати не будемо. Тільки диван новий купимо, – і Христина, мило посміхнувшись, простягла Олені Петрівні фотографію свого дідуся.
Олена Петрівна очам своїм не повірила. Вона впізнала його! Хоч і минуло стільки років… Але очі, усмішка! То був її Ігор…
Час летить швидко, особливо коли щастя в домі. В Олексія з Христиною через рік народився синочок.
На чотири місяці зібралися тільки всі найближчі – Ігорчика хрестити.
-Ну що, Ігоре Олексійовичу? – Олена Петрівна тримала на руках правнука. – Ой диво яке! А я ж думала, що наша з Ігорем любов зникла безслідно, а ні, не зникла. Поєднало життя нас вдруге…
А ти, Ігоре Олексійовичу, тепер як продовження нашої любові… Ні, не пустоцвітом все виявилося. Видно, чому судилося бути, все одно – буде…
