– Ой, Оленко! Ну красуня ! І не скажеш, що ти в селі живеш. Ти подивися, вся в золоті! І ланцюжки, і кілечка, і навіть золотий браслетик, – Таня, побачивши подругу дитинства щебетала без зупину. Ну, Оленко, молодець, а ще кажуть, що в селі погано живуть. Та на тебе подивитися, то кожен міський тут же до села жити поїде. Це ж треба, в селі жити, і так шикарно виглядати, так круто вдягатися та золотом виблискувати!
– Знаєш, Таня, щоб так виглядати і в золоті ходити я щодня о 5-й ранку прокидаюся, до роботи корів встигаю подоїти, телят напоїти, і корм роздати, а потім вже на роботу основну збираюся, так що заздрити тут точно нема чому. Якби ти знала, що таке життя в селі, то точно так не думала.
– Олено, ну мені не знати, що таке село! Я на відміну від тебе з раннього дитинства знала, що таке і корови, і свині, а от ти коли встигла в сільську тітку перетворитися, для мене загадка. Ми ж завжди були певні, що ти після навчання ніколи в житті додому не повернешся.
– Ой, та що тепер згадувати, що було, те було як склалося, так і склалося. В юності ми всі максималісти, і думаємо, що все буде так, як ми запланували, а виявляється все зовсім інакше.
Тяжкий характер був у Олени, норовлива, якщо що сказала, то так і зробить. З самого раннього дитинства Олена стверджувала, що все це село з городами, картоплею, коровами і телятами, стогами сіна задарма їй не потрібне, що вона, така красива і розумна – гідна найкращого, і вже точно всі ці корови їй ніколи в житті не знадобляться.
– Я, мамо, у ваше село ніколи не повернуся. Ось закінчу школу, поїду до міста, знайду там нареченого багатого, вийду за нього заміж і залишусь жити у місті. Ще не вистачало, щоб я в селі була!
– Добре, Оленко, якби так, тільки хто його знає, яке воно, життя це і куди занесе. І село не гірше за місто, у ньому теж люди живуть. Сходила б ти за коровами, доню, все мені буде легше, а я в цей час вечерю приготую.
– Ось ще! Ти тільки уяви, щоб я пішла за коровами! Та з мене ж потім усе село сміятися буде. Знаєш, мамо, ваші корови, ось сама їх і зустрічай. Я не піду, і більше навіть не підходь до мене з таким питанням.
– Так інші діти і корів зустрічають, і батькам допомагають. Ну чим ти краща за інших, доню?
– Мамо, а що мені на інших дивитися? Я свій розум маю..
Мама Олени, Раїса, тільки зітхала, та мовчки йшла зустрічати своїх годувальниць з пасовища, коли дочка наносила на обличчя тонни косметики, щоб покрасуватися на сільській дискотеці.
Подружки Оленки тільки заздрісно дивилися на місцеву королеву, яка ніколи не турбувала себе домашньою роботою, і навіть посуд за собою ніколи не мила, не кажучи вже про те, щоб зайти в сарай. Напевно, Олена навіть і не знала, з якого боку підходити до корів. Що й казати – пізня дитина, несподівана, негадана. Старша донька давно одружена, вже й онуками порадувала, а тут і Раїса дізналася, що вагітна. Народжували майже одночасно зі старшою, з різницею в 2 місяці. Як тут не балувати маленьку?
Йшов час, діти росли, дорослішали, батьки поступово старіли. Закінчила школу і Оленка. Позаду випускні іспити, які вона склала не найкраще, суцільні трійки в атестаті, зате амбіцій – хоч відбавляй.
Вирішила вчитися Олена на вихователя. А що, робота не запорошена, в чистоті, і повага знову ж таки.
Знову зітхнула сумно Раїса, здали з чоловіком пару бичків, та сплатили доньці рік навчання.
Ніхто і не зрозумів спочатку, що Оленка в положенні. Останній рік навчання у коледжі, а донька у рідну домівку зачастила. Їй би вчитися посилено, а вона все додому та додому. Перед дзеркалом сидить, чепуриться, та у віконце все поглядає, ніби чекає на кого, а не дочекавшись у клуб іде одна.
Набирати почала, округлилася дівка, здобна стала. А тут у вихідний день і свати завітали, мовляв, у вас товар, у нас купець.
Не зрозуміли батьки, що за жарти, які такі свати? А тільки зашарілася Оленка, не питаючи батьків в обійми до хлопця, кинулася. На 4 роки старший обранець був, з того ж села, у місті після коледжу залишився, там вони й зустрілися, та кохання у них сталося.
Зіграли весілля, якось закінчила Олена коледж, вже будучи жінкою заміжньою і глибоко вагітною. Подейкували, що заліки їй поставили виключно через становище, знаннями – то не блищала студентка.
Зняли квартирку в місті та стали жити. Батьки сумки з провізією тільки шлють, щоб молоді прогодували себе. Оленка в декреті сидить, а Володимир, молодий чоловік, працює за двох. Донечка незабаром народилася, така ж красуня, як і мама. І на двох – то зарплати чоловіка не вистачало, а на трьох так точно. Володимир розізлився і сказав:
-Ти як хочеш, але я нічого не хочу чути. Набридло ось так жити, та пів – зарплати дядькові чужому за квартиру віддавати. Їдемо жити у село, поки Люба не підросте, і крапка.
Робити нічого, зібрали пожитки та в село поїхали. Батьки Володимира саме будинок інший купили, а старий порожній поки що. Там молоді й оселилися. Володя на ферму влаштувався працювати. А що — цінний кадр, справжній механік, дипломований. Зарплата трохи менша, ніж у місті, зате вся на руках, за житло – не платили. Оленка спочатку відмовлялася, мовляв, навіщо ти мене в село це привіз, а потім заспокоїлася. А що, і мама, і свекруха поряд, з малюком допомагають, продуктами, як і раніше, забезпечують. Не життя, а казка.
Тільки незабаром казка скінчилася, так як і свекруха, і мама Олени стали обурюватися, що вона перед дзеркалом днями сидить, а ми з тобою, свахо, на грядках повзаємо? Давай по черзі з онукою сидіти, а Оленка молода, їй зручніше на грядках працювати. Спробувала Олена обуритися, та тільки Володимир глянув на неї спідлоба, що зрозуміла все вона, та пішла моркву полоти. Все літо полола, ні смітинки на городі, любо дивитися. А на інше літо вирішила свій город садити, а то не правильно це, коли все літо трудишся, і кожну моркву випрошувати у батьків доводиться.
А Володя вирішив бичків розводити. Начебто прибутково, ферма і сіно дає, і корми, чого б не вирощувати-? Де бички, там і корова. Батьки Олени в райцентр переїхати вирішили, та корову молодим подарували. Спочатку важко було Олені, незвично в так рано вставати, а потім нічого, втягнулася.
Через чотири роки на роботу вийшла, дочекалася, коли місце звільниться в садку, там співробітниця на пенсію пішла. На той час пристойне господарство розгорнули, жити стали.
І не помітила Олена, як мрії про міське життя на другий план пішли. Коли тут мріяти, якщо з раннього ранку і до пізнього вечора вся у справах, вся у турботах.
Вже й свекруха до райцентру переїхала, донька в школі вчиться, а вона, Олена, все в селі. Дослужилася, стала завідувачкою садка. Володя розмову завів, може й нам час ближче до цивілізації?
– Ти що, Володя ? А тут тобі чим погано? Будинок свій, город, знову ж таки, господарство. Грошей вистачає. А до міста ми й так часто їздимо. Ні, не хочу, мені й тут подобається. Та й як я поїду, на кого справи в садку лишу? Ні, ось Люба школу закінчуватиме, тоді й подивимося, а поки що нікуди не хочу.
20 років минуло як один день. Вирішили з класом зібратися, вперше після закінчення школи. Звичайно, багатьох однокласників Олена бачила, з багатьма спілкувалася, деякі взагалі в селі жили, а ось подружок своїх дитячих, Катю та Таню років 15 точно не зустрічала. А тут вечір зустрічі майже всі зібралися.
Зібралися і здивувалися. Адже воно ось яке життя доросле! Ніколи не подумаєш, що так поверне, та закрутить. Половина однокласників міські тепер, ніхто й не думав, що так вийде.
Ось Катя, наприклад. Все життя, з пелюшок в селі працювала, і мама, і батько на фермі працювали. Вчилася так собі, і після школи нікуди не планувала вступати, їй вже місце на фермі готували. Так, для порядку в училище поїхала вступати, на кухаря, а знайшла ж міського, та заміж вискочила, ти подивися, яка дама тепер!
А Таня? Вже у випускному класі одружилася, за Михайла, однокласника. Теж у місті живе тепер, і квартира, на машині он своїй приїхала. Чоловік – бізнесмен, а Танька не працює, хоча з дитинства теж з городу не вилазила, не планувала в місті жити, все селом марила.
Добре посиділи однокласники, душевно. Обмінялися телефонами, дивувалися життєвим поворотам та роз’їхалися. Прийшли Олена з Володимиром додому, задумливі, серйозні, кожен у своїх думках.
– Ти вибач мені, Олено, що з міста тебе відвіз тоді, знав же, як ти село терпіти не можеш. Жила б ти зараз у місті, машиною їздила б.
– Та що ти, Володя! На машині я і так їжджу, і живемо ми не гірше за інших. Знаєш, у місті теж несолодко. Всюди свої плюси. Знаєш, подобається мені у селі. Ось я втомлююся від міста. А те, що в дитинстві не працювала по дому, не допомагала – так це батьки мене балували. Я думала ж, що соромно це, з господарством няньчитися. Знаєш, не забрав би ти мене в село тоді, нічого б у нас з тобою не було. Я тільки подорослішавши зрозуміла, що легко нічого не дається. Сиділи б ми зараз або досі на орендованому житлі, або іпотеку платили б. Сам же пам’ятаєш, яка я була, тарілку за собою прибрати боялася. А так, у селі, вдома, та з тобою поруч я зрозуміла, що всюди треба трудитися. І не так ми далеко від міста живемо. Переїхати завжди встигнемо. Робота є, своє житло, що ще для щастя треба?
-Так, Оленка. І коли ти село полюбити встигла?
– Та я завжди його любила, тільки сама не розуміла. Ніколи не говори ніколи. Пам’ятаєш, як я кричала, що ніколи в селі не житиму? А виявилося он як.
