Олена та Микола жили щасливим розміреним життям. Діти росли та радували батьків. Рита 12-ти років та Іванко 6-ти років. Весь цей час Микола часто їздив по відрядженнях. Заробляв добре, і міняти нічого не збирався.
Одного вечора йому зателефонували. Спочатку він пішов в іншу кімнату від усіх, а потім зовсім на вулицю. Не було його годину. Прийшов сумний. Олена намагалася дізнатися причину, але він лише відмахувався – розберусь. Дні потекли, як і раніше, хоча напруженість у поведінці Миколи залишалася.
За два місяці він поїхав у чергове відрядження і повернувся вже не один. З ним був п’ятирічний хлопчик.
– Це Андрійко. Він житиме з нами, – сказа з порога Микола.
– Ти хоча б поясни, що все це означає, – Олена була здивована.
– Це мій син, – раптом сказав чоловік.
– Твій син вдома. А це хто? Хто його мама? – не вірила у почуте Олена.
– Не задавай безглуздих питань, – сказав Микола.
– Значить ти мені зраджував, а я повинна тепер виховувати твою дитину? – сухо кинула жінка.
– Сказав не став безглуздих питань. Краще нагодуй дитину і взагалі займися ним, – закінчив розмову чоловік.
Дитину Олена нагодувала, вона не винна. Жаль хлопчика. Андрійко сидів тихо, мовчав, навіть коли його щось питали.
Поїв і тихо вмостився в куті дивана.
Іванко хотів з ним пограти, але навіть з дитиною хлопчик не йшов на контакт.
– Вкладай його спати. Наші діти вже сплять, – сказав ввечері Микола.
– Ти так і ділитимеш: наш, не наш, – не витримала Олена.
– Він нікого до себе не підпускає, навіть дітей, а ти БАТЬКО, – Олена спеціально наголосила на слові батько, – і взагалі треба було заздалегідь про все говорити. Сходив на сторону – привів дитину. А завтра ти ще одного приведеш. А потім може ще.
Олена пішла спати до дитячої кімнати, діти вже спали, а їй усе ніяк не вдавалося заснути. За дверима чулися кроки чоловіка та його шепіт. Він щось казав Андрійку, не отримуючи відповіді. Але Олена виходити не збиралася. Вона тихо плакала, щоби не розбудити дітей. Образа на чоловіка, образа на себе, бо не помітила раніше.
Це яке нахабство треба мати, щоб ось так вчинити. Ні вибачення, ні виправдання. І з ким вона жила усі ці роки. Ось вони відрядження. Жив на дві родини. А зараз хоче, щоб вона зайнялася вихованням його сина. Адже навіть не спитав.
Олена прокинулася рано. Треба Іванка в садок збирати. У Рити канікули, а в неї ще тиждень відпустки.
– Рито. Вставай. Ми вчора планували магазинами погуляти. Іванка в сад і вперед, – збудила Олена доньку.
Коли вони йшли в хаті було тихо.
– Ура. А я думала, ми не підемо, – раділа Рита.
– Це чому? – здивувалася Олена.
– Ну, цей хлопчик татовий. Тато напевно вирішив, що ти з ним сидітимеш, – пояснила донька.
– А треба? – запитала Олена.
– Я думаю ні. У Маринки мама з татом розлучилися. Він пішов від них, там теж дитина. Тато іноді бере Марину до себе, але вона вже кілька разів від нього тікала. Там все для її нової сестри. А Марина – принеси, подай, віддай. Її мама тату так і не пробачила. Адже не можна так. Правда мама?
– Що не можна? – не зрозуміла Олена.
– Ну, якщо сім’я – то сім’я. Ніяких більше дітей і чужих тіток, – пояснила Рита.
– Так. Все правильно. Яка ти в мене доросла, – усміхнулася Олена.
– Тато погано вчинив. Я чула все вчора. Ти тільки не плач, ми з тобою. Давай Іванка заберемо і до бабусі поїдемо, – раптом сказала донька.
– Але ж у мене робота, – відповіла мама.
– Робота є скрізь.
– Давай подумаємо.
Їхню розмову зупинив телефонний дзвінок.
– Ти де? Чому мене не розбудила? Я проспав, – Микола був не в дусі.
– А чому ти сваришся? У мене відпустка, відпочиваю, – пояснила Олена.
– А хто сидітиме з дитиною, і де Рита? – запитав чоловік.
– А Рита тобі навіщо? – здивувалася жінка.
– Вона вже досить велика, щоб доглянути за Андрійком, – пояснив батько.
– А ти в сім’ї вибачення просити не збираєшся, – раптом запитала Олена.
– Ні, – кротко сказав Микола.
– Ну, тоді все зрозуміло, – Олена похитала головою.
– Що тобі зрозуміло? Що ти можеш розуміти? Це все через тебе, – несподівано сказав Микола.
– Гарне вибачення, – усміхнулася жінка.
На цьому Олена поклала слухавку. Більше розмовляти з ним зовсім не хотілося.
– Мамо, поїхали до бабусі. Ми можемо навіть додому не заходити. Іванка заберемо і поїдемо, – наполягала Рита.
– Давай. Тільки спочатку, як ти хотіла, магазинами. Адже переодягнутися у бабусі теж треба у щось. І бабусі подарунки купити, – усміхнулася Олена.
Усе купили. Іванко був радий поїздці найбільше. Його забрали із садка раніше. Їхати до бабусі було півтори години.
Пізно ввечері знову пролунав дзвінок від Миколи.
– Олено. Ви де? – запитав чоловік.
– Ми відпочиваємо, – спокійно сказала Олена.
– Мені завтра на роботу. Я сяк-так домовився сьогодні про вихідний. Ти ж повинна мене зрозуміти, – тихо сказав чоловік.
– Зрозуміти і пробачити? Ні, не повинна. І я тебе не прощаю, – вигукнула Олена.
– Ось ти як заговорила! Ви ж за мій рахунок живете. Мені треба працювати.
– Працюй. Я теж працюю. І «живете за мій рахунок» дуже голосно сказано. У мене ще тиждень відпустки, і я її проведу, як захочу.
– Рита з тобою? Дай мені з нею поговорити, вона не бере слухавки.
– Так зі мною. Значить, не хоче з тобою розмовляти.
– Це ти її налаштувала.
Олена покликала дочку.
– Так, тату, – сказала донька, взявши слухавку.
– Рито, я чекаю на тебе вдома, – сказав батько.
– Ні, ми залишимося з мамою.
– Ти маєш бути вдома. Я батько. Ти маєш мене слухатися. Ти маєш мені допомагати, – вигукував Микола.
– Тату. Ти ніколи так не сварився. Я не хочу більше розмовляти. Я вже все розумію, не маленька.
Більше він не дзвонив.
Бабуся сказала: “Мені одній такий великий будинок ні до чого. Живіть, я буду дуже рада.
Олена з дітьми приїхали по речі. У їхній квартирі була жінка. Це виявилася нянька, її Микола найняв для Андрійка.
– Як добре, що ви прийшли. Я не можу впоратися із вашим сином. Я йду, – сказала жінка.
– Це не мій син. І йти вам рано. Це ми йдемо, – сказала Олена.
– Як не ваш син? Микола сказав…, – незрозуміла няня.
– Це його син. А ми за речами, – спокійно відповіла Олена.
Олена з Ритою збирали речі. Залишатися тут вони не хотіли. Речі зібрали швидко. Сумки поклали в машину.
– Рито, ти все взяла? Більше нічого не треба? Ми сюди більше не повернемось, – сказала Олена.
– Все. А ти? Документи. Ноутбук. Ти ж працюєш на ньому, – запитала донька.
– Молодець. Документи ваші я забула, – Олена забігла назад в квартиру і за хвилину повернулася. – Тепер все.
Вони поїхали. Жаль не було навіть у дітям. Олена взяла додаткову відпустку, а потім звільнилася. Жити вони стали у бабусі. Вона має великий будинок. Діти сказали, що він величезний. У них були окремі кімнати, і в Олени з мамою теж. Ще дві кімнати порожні. Дід будував будинок сам, хотів велику сім’ю. Олена знайшла роботу, діти пішли до школи.
Розлучення та поділ майна відбулося. Микола сварився і називав їх зрадниками. Квартиру довелося ділити, а потім ще й платити аліменти.
– Розбагатіли за мій рахунок. Могла б квартиру і мені лишити. Он у яких хоромах живете.
– Все за законом. А хороми не мої, а мами. Я рада, що так вийшло. Що ти, нарешті, показав, який ти є. Я раніше не знала, що ти такий.
Діти ростуть, але з батьком бачитись не хочуть. Зустрічі іноді бувають, але рідко, та й то на нейтральній території. Андрійко з ними на контакт не йде. Та й батько з ним справляється погано.
Ось і отримав замість гарної сім’ї звання – батька одинака. Хто мама Андрійка і де вона, Олена не знає і їй це нецікаво.
