– Привіт. Як справи?
– Привіт. Все гаразд.
Кожен ранок Олени Вікторівни починався з дзвінка чоловіка.
Це й справді був своєрідний ритуал. Щось середнє між турботою і звичкою. Так, він дбав, перевіряв.
Олена, хоч і не старенька бабуся, але вже й не дівчинка. Шістдесят із хвостиком. Тиск, суглоби…
Може, в інших інакше, а в неї так. Дмитро Андрійович це знав. Сорок років шлюбу. Сорок років пліч-о-пліч.
А ось тепер вона одна, якщо не брати до уваги стареньку таксу Марту… І він має переконатися, що все гаразд, інакше переживатиме весь день. Це теж, мабуть, звичка.
– У нас сніг іде, піду справами займуся. І ти йди працюй, – Олена Вікторівна поклала слухавку.
Відзвітувала, можна й справами зайнятися…
Вони одружилися в двадцять два роки. Не надто рано, й не надто пізно. Стандартно.
Через два роки народився син. Важко тоді було, але нічого, вистояли, все пройшли разом.
Велике місто, де вони жили, давало більше можливостей. Хоча кому як, в принципі.
Кажуть, що великий відсоток молодих пар розлучається. Мабуть, це правда.
Серед їхніх знайомих теж багато хто розлучився. А от вони ні! Пройшли разом через побут і сварки, а потім і заспокоїлися…
Кажуть, що любов живе три роки. А що потім? Звичка, повага, подяка?
Значить, їхній шлюб сорок років протримався на цих трьох китах. Що теж непогано. І найбільший кит – це звичка.
Олена Вікторівна іноді думала: – А чи були вони щасливі?
Ось так, щоб по-справжньому, коли серце тріпоче від захоплення.
Мабуть, так було замолоду…
Олена Вікторівна не пам’ятала. Зате пам’ятала інше – те, що заважало її щастю. І з чим вона мирилася стільки років…
Вона ніколи не любила своє місто. І хай дехто казав:
– Зовсім вже, чи що? Це ж майже мегаполіс, великі будинки, парки, музеї… Крім того, з роботою проблем майже немає, можна розвиватися без кордонів.
Звісно… А ще сірі одноманітні вулиці, шум. І люди… Люди довкола, скрізь. Багато, надто багато людей!
До того ж, вона не хотіла рости. Вона вже виросла. Не хотіла бачити щодня натовп людей, їздити в тісному громадському транспорті, посміхатися незнайомцям на роботі.
– Зміни професію! Людина – сама коваль свого щастя! – радили їй найрозумніші.
Але такої роботи, де нема людей, вона не знайшла. Може погано шукала, хто зна…
– Дмитрику, давай переїдемо, – запропонувала Олена Вікторівна чоловіку.
– Куди, Оленко?! От куди ти хочеш поїхати?!
– Не знаю… Хоча б у місто поменше… Я мрію про тихе життя. Я навіть на село згодна, тільки от важко нам буде. Ми ж міські.
– Все це, звісно, чудово. Але у твоєму селі немає роботи! Що ми їсти будемо? Однією любов’ю і мріями ситий не будеш. Ти ж розумієш… – Дмитро обіймав дружину.
Олена розуміла – він правий. Мрії – це чудово, але жити доводиться теперішнім.
Вона зітхала і йшла збиратися на роботу. Щоб прямо зранку, підбадьорившись поїздкою на маршрутці, знову посміхатися відвідувачам їхньої чудової фірми.
Друкувати, безумовно, необхідні документи, підтримувати бесіди з колегами. А навіщо? Ну, щоб бути частиною колективу… Одинаків ніхто не любить. Треба…
Коли вік перейшов бар’єр із позначкою сорок, її мрії стали скромнішими:
– Дмитрику, ну давай хоча б дачу купимо, га?! Зробимо високий паркан, посадимо дерева в саду. Тільки ніяких помідорів, огірків і картоплі. Нехай буде в нас куточок, краси й спокою!
– Давай пізніше. Ще років п’ять і син стане зовсім дорослим. Швидше за все, вже житиме окремо. Та й з фінансами, дай Боже, ситуація краща буде. Зараз же ж сама розумієш…
Вона розуміла… І, звісно, погоджувалася. Тому що грати в незалежність і рішуче вимагати було зовсім не в її характері.
Та й безглузде це заняття. Яка там незалежність? Вони ж вросли з чоловіком один в одного. Кредитами, квартплатами, спільно нажитим майном.
І добре, що не посварилися через це, а дійшли до розумного взаємоіснування.
– Пізніше, значить, пізніше, – говорила Олена. – Стільки років чекала, зачекаю ще трохи…
Вона знову збиралася на роботу. Вже на іншу, але таку ж, яка їй була не до душі.
Метушня, сварливий начальник. І слова йому не скажи – а то мало що.
У сорок із гаком роботою не розкидаються. Добре, хоч посміхатися треба менше і їздити ближче.
Через п’ять років син і справді переїхав на орендовану квартиру, завів дівчину. Знайшов роботу.
Із дівчиною не склалося. Повернувся до батьків, трохи пожив з ними. Допомагав.
Потім з’явилася нова дівчина. Вони із сином вирішили жити окремо.
– Ви без моїх грошей, як? Нормально? Обійдетеся? Самі розумієте…
– Не хвилюйся, обійдемося, звісно, спасибі. Ми розуміємо.
І вони обходились. Що це за примха, просити гроші з дорослих дітей?
Їм своє життя будувати треба. А життя дорожчає щодня, щохвилини. Покупку дачі довелося відкласти. Ну, не до неї зараз!
– Олено, ти не сумуй. Мені тут нову роботу запропонували. Може, вийде все. А там, дивися і переїдемо. Просто сьогодні наші прибутки… Ну ти розумієш.
Вона розуміла. Та не до цього, звісно, треба почекати. Нічого не страшного. Треба збиратися на роботу! Знову метушня, плітки колег, невдоволення начальства. А ще чай! Цей недолугий чай:
– Оленко, ходімо почаюємо?! Та відволічися ти на хвилинку! Ходімо, з цукерками.
І спробуй відмовся! Образяться, пліткуватимуть за спиною:
– Діловита… Найбільше їй треба… Перед начальством вислужитися вирішила… Гидує нами… А в самої… А сама…
І вона погоджувалась – не можна відбиватися від колективу. Одинаків так само не люблять.
Шістдесят. Син так і не одружився. Живе із черговою дівчиною. Внуків немає. Та вона й не дуже мріяла про внуків. Не відчувала ніколи захопленого трепету побачивши новонароджених. Та й, окрім того, це не її справа. Син так вирішив:
– Мамо, ну хто зараз заводить дітей. Стабільності ніякої, житла недокупишся. Ну ти ж розумієш…
Вона розуміла, не осуджувала, не лізла з порадами. Своє б життя прожити, а син зі своїм сам розбереться. Розумний чоловік.
Вона і себе особливо нерозумною не вважала. Тільки ось якось життя так минуло…
Може, і розумно, але точно не для себе жила. У місті, яке вона ніколи не любила, на роботі, яку вона непереносила.
Добре хоч до чоловіка любов була. Тепер, може, теж є, але скільки її?
Перемішалася вона з рештою. Зі звичкою, почуттям обов’язком, турботою. Не відокремити.
А зараз пенсія. Свобода, з одного боку, потреби з іншого. Міняти щось пізно. Чи ні? А навіть якщо й пізно, то хто ж їй заборонить.
Ну, не може вона більше. Скільки там їй лишилося? Та не має значення – все її!
– Дмитрику, я кредит взяла. Ну, вірніше, сина попросила – йому простіше. Погодився. Але я віддаватиму, потихеньку… Викрутимося якось. Поїхали завтра на хату дивитися?
– Олено, ну хто ж так робить?! Що ж так раптово? З фінансами поки що так собі. Машину ремонтувати треба. Та й до покупки потрібно підходити розумно. Все обміркувати, зважити всі «за» і «проти». Ну ти ж розумієш…
– Не розумію!
Він дивився на неї так, ніби це була не вона, і мовчав.
– Я все життя розуміла, зважувала, обмірковувала. А зараз хочу хоч трохи просто пожити! Хочу тиші, спокою і самотності. Розумієш?
Дмитро Андрійович повільно кивнув головою…
…Вони купили хату. Не палац, та й від міста далеко. Чоловік приїжджав на вихідних, доводив будиночок до пуття – утеплював, пічку зробив, санвузол… Добре, що руки ростуть звідки треба.
Осінь відшелестіла жовтим листям, пройшлася дощами по сірих калюжах.
Перші сніжинки готувались опуститися на землю.
– Може, у місто на зиму переберешся? До комфорту поближче. Та й мені буде спокійніше…
– Ні, Дмитрику. Мені тут найкраще, аніж будь де!
– Одна в сільському будинку взимку? Екстрим якийсь.
– Спокій тут. Дрова в мене є. Обігрівачі теж, пічка твоя. Та й магазин недалеко.
– Ну ти даєш на старості років…
І вона залишилася. А незабаром по білому снігу до неї прийшла Марта. Худа, з сивою мордою, чорна такса. Звідки вона зʼявилася було невідомо.
Чи то залишив хтось на спорожнілій дачі тут у селі, чи сама втекла з дому, а може, вивезли.
Тепер вони зимували вдвох. І щоранку їй дзвонив чоловік. Перевіряв, дбав, цікавився.
– Марто, ходімо сніг приберемо? – вона поклала телефон у кишеню, взула теплі калоші, і вони вийшли на подвірʼя.
Попрацювала Олена Вікторівна до легкої втоми – більше й не треба. Ніхто не стоїть над душею, не жене, не наказує.
Вона поставила лопату біля сарайчика, покликала собачку, зайшла в хату, протерла запітнілі окуляри.
– Ну що, Марточко, поїмо?
Такса замахала хвостом: – Я завжди за! – мовляв.
Олена Вікторівна пила чай і дивилася у вікно:
– Дивись-но, сніг знову пішов! Назавтра нам спортивні вправи забезпечені. Давай подивимося, що там із прогнозом…
Олена Вікторівна подивилася і кишенях куртки, оглянула кухню. Телефон зник…
– Ох ти ж, з кишені, мабуть, випав… – ахнула вона.
Жінка вийшла на вулицю. Походила по подвірʼю, намагаючись повторити свій недавній маршрут.
Ні, нема.
– Дмитро ж переживатиме. Подзвонить, а абонент не абонент! Ще на допомогу кинеться… От же ж, стара вже стаю зовсім чи що?
Сніг замітав все навкруги і щохвилини зменшував шанси знайти телефон.
І Олена Вікторівна здалася. Зайшла у хату.
– Все, Марто, накрився наш зв’язок зі світом…
Але сам світ залишився. І там ставало морозно. Вона пішла запалювати пічку…
Дмитро Андрійович вже десятий раз набирав номер телефону дружини. Нема відповіді.
Він намагався вмовити себе, що вона, може, ще спить – чого вставати так рано вільній людині?
Вмовляв себе і не вірив.
Вона жайворонок, він знає. Як і всі її звички. Як і те, що Олена завжди відповість на його дзвінок.
Вона відповідала, коли була зла чи ображена. Завжди. Давала шанс. А зараз вони не сварилися, не сперечалися. І якщо вона не відповідає, значить щось трапилося. Щось дуже погане. Треба дзвонити на роботу…
– Степановичу, мені дуже треба вихідний взяти, – сказав чоловік начальнику. – Ситуація в мене вкрай серйозна. Ніколи не просив, а зараз прошу. Дякую.
Електричка, за вікнами біла завірюха. На машині в таку негоду їхати не потрібно. Дмитро дивився у вікно і не бачив, ні станцій, що пролітають повз, ні сніг ні дерев… Переживав, турбувався.
Він вийшов на свою платформу. Пішов, залишаючи ямки слідів у майже недоторканому снігу.
Мало людей їздить у це село взимку в робочі дні.
Ще кілька кілометрів по сніговому місиву траси. Потім наліво…
Спітнілий, втомлений, стривожений, Дмитро Андрійович відкрив нарешті знайому хвіртку.
Тепер скоріше в хату.
Раптом у двері наполегливо постукали. Олена Вікторівна скочила з табуретки, а Марта зайшлася гавкотом.
Жінка відкрила двері й руками сплеснула від побаченого.
– Оленко?!
Дмитрик, її рятівник. Бідолашний, приїхав у таку погоду. Він обійняв її, обсипаючи снігом.
– Проходь, роздягайся!
Вони сиділи за столом у затишному теплі, яке йшло від пічки. Чай парував у чашках, взуття сохло біля грубки.
– Вибач, телефон загубила. Видно, поки ми з Мартою сніг прибирали, то випав. Пізно схаменулась – замело його. Де вже в такому снігу знайти. Я так за тебе переживала. Знала, що ти Бог знає що собі навигадуєш і рятувати мене кинешся за звичкою. Місця собі не знаходила.
– Та не за звичкою… – він сьорбнув з чашки. – З любові. За звичкою зуби чистять, а тут інше.
Вона подивилася на чоловіка – сорок років минуло, постарів, змінився, а очі такі самі.
Рідні, теплі, дбайливі…
– Я тебе теж люблю, – сказала і зненацька зніяковіла Олена Вікторівна, прямо як у перший раз.
Чорна такса дивилася на двох людей, які так довго прожили разом, так звикли один до одного, що слова їм не були потрібні…
