– Миколо, ти чого? Приїжджай! Припини, всі збираються! Так, ось прямо всі, чуєш. Так! Просто на день матері! – Микитенко вигукував у трубку.
– Тату, тихіше, він і так чує, – дочка сиділа над підручниками, намагаючись зробити уроки.
– Потерпи, дочко… Миколо, ти мені це… припиняй! Навіть Маринка з Києва приїде, тож приїжджай. Чудовий подарунок буде – всі разом зберемося.
Тиждень тому, коли дочка Віктора Микитенка принесла зі школи листівку “З днем матері”, зроблену під час уроків праці, він дуже задумався. Давно вони сім’єю не збиралися. В усіх справи, робота, турботи. А тут свято. День матері.
Обдзвонити всіх братів і сестер, яких в батьків Микитенка п’ятеро, було найпростішим. Вмовити всіх зібратися – ось було нерозв’язним питанням. Востаннє на ювілеї батька й бачились. Двоє: сам Віктор та його старша сестра Ольга, в одному селі живуть, де й батьки, а решту рідні розкидала доля. Брат Андрій закордон виїхав, за професією працювати. Молодша сестра вступила до інституту в Київ, вже на третій курс перейшла, а брат Микола, старший за Марину на п’ять років, влаштувався в Одесі.
Віктор навіть листок взяв, щоб записати всі нюанси та нічого не забути.
З Олею домовилися одразу. Подумали навіть, що добре було б спочатку вареників наліпити всім разом, а потім за стіл, як вони завжди робили років п’ятнадцять тому. Все ж таки душевно проводили ці вечори за величезним столом, сміялися, жартували, мріяли. Навколо борошно, кружечки тіста та ложечки у начинці – немов свічки на торті сімейних цінностей. Скільки тоді підносів та дерев’яних дощок у сіни виносили – не порахувати, багато ліпили, багато їли.
Марина обіцяла з Києва в суботу виїхати, щоб допомогти із готуванням. На себе Віктор із дружиною взяли тісто.
У п’ятницю всіх ще раз Віктор обдзвонив і, переконавшись, що все йде за планом, став готуватися: стільці вдома зібрав, з таксі заздалегідь домовився, щоб забрати всіх з автовокзалу, продукти купив, ще дещо по дрібниці. Найголовніше – у секреті тримати все треба було, з цим складніше. Онуки бабусі можуть розповісти.
У неділю Віктор заїхав до квіткового магазину прямо до відкриття та забрав заздалегідь замовлений букет. На розвідку, до будинку батьків, вирішив з’їздити рано-вранці.
Мама бігала по кухні, наче чекала на гостей, пекла пироги і одночасно робила прибирання.
Віктор так і встав у порозі: – Дочка пробовталася, – перше, що спало йому на думку.
Мама, посміхаючись, взяла букет.
– А з якої нагоди? – Запитала вона.
– Так ось. День матері сьогодні!
– А-а, – Олена Сергіївна, поправила хустку на голові і на секунду застигла з букетом, ніби перебираючи в голові справи, що планувала зробити ще.
– Тож вітаю. А що то пироги робиш? Чи прийде хто?
Мати схивилбовано подивилася на сина і швидко пройшла на кухню, наче була дуже зайнята.
– Так, неділя ж. Батько попросив пирогів.
Вікотор посміхнувся. Батько солодкі пироги не їв, а мама пекла з яблучним джемом та сиром.
– А батько де?
– Виїхав у справах, приїде на обід.
– Це добре. Ти вдома будеш? Ми до тебе в годині о дванадцятій прийдемо.
– Так, буду, заходьте на пиріжки.
Віктор вийшов і взяв телефон до рук.
– Все йшло за планом.
Андрій – середній син, зовні так схожий на батька, приїхав до батьківської хати першим. Їхав з Польщі і найшвидше дістався. Привіз гостинці.
– О-о-о-о, мені так далеко і перший приїхав, – жартував він і обіймав матір.
У дверях несміливо тупцювала його дружина з сином, які приїхали в село вперше.
Потім прийшов Віктор із сім’єю, Оля тут же приїхали з чоловіком та дітьми та Мариною. Загудів будинок, заходив ходуном: столи, стільці пішли у справу, не вистачило, поїхали до Ольги по додаткові табурети; стали готувати місце для ліплення вареників.
Микола приїхав останнім. Зайшов в будино, із ящиками.
– Холодно тут у вас! – сказав Микола.
Ті, хто зібрався, захоплено прийняли гостя. Довго всі обіймалися, раділи, нарешті заспокоїлися, затихли за одним великим столом, почали вареники ліпити. Спритно справа пішла.
– Нічого-нічого, Миколо, пальці згадають, давай-давай! – підбадьорював Вітя брата. І застукали ложечки, качалки взялися до роботи. Дошки з першою партією вже дихали морозним повітрям у сінях.
У матері посмішка не сходила з обличчя. Але ближче до другої години мати помітно розхвилювалася.
– Добре, що ви приїхали! Так давно не збиралися. У мене є новина для вас. Батько зараз приїде, і все зрозумієте.
– Що за новина? – всі за столом принишкли.
– Хороша хоч? – Запитав Микола.
– Хороша, хороша, що ви, чудова! Ну гаразд… зараз скажу, підготую вас… У вас буде братик! – і мати розпливлася в посмішці.
– Ось тобі і на. Ну ви, батьки, даєте! – Микола навіть схопився з місця.
– Який термін, мамо? – одразу поцікавилася Марина.
– Шість… Шість років.
– Як шість років? – одразу не витримав Віктор.
– У Калинівці, пам’ятаєте, родичі у нас жили, приїжджали вони на ювілей до батька. Син у них, Марко. Біда з ними сталася, не стало їх. А синочок у бабусі жив увесь час. Але старенька бабуся зовсім, не виростити онука. Ось ми з батьком і вирішили, що нам сил вистачить, оформимо документи, а далі як Бог дасть. Вас же виростили, всі он які, і сім’ї у вас прекрасні. Нас із батьком і на онуків і на Марка вистачить, не хвилюйтесь.
У цей момент двері в будинок відчинилися, і увійшов батько з хлопчиком. Такому поворот подій він був здивований не менше за дружину, але і радий був ще більше. Уся сім’я зібралася. Діти всі до одного приїхали. Ось щастя!
– Ну що, Марко, вареники вмієш ліпити? Привіт, – подав руку хлопчику Андрій.
Той кивнув головою.
– Бабуся навчила.
– Ну і добре, мий руки, сідай за стіл. Спочатку пиріг із чаєм, а потім і вареники.
Всі, хто зібрався, поглядали на хлопчика, але вичікували, коли освоїтися, не ставили питань відразу. За півгодини Марко вже ліпив з усіма вареники, і навіть усміхався.
І знову потекли розмови за столом. Разом і робота швидше та веселіше. Потім у два прийоми у трьох каструлях вареники варили. Запах на кухні стояв дивовижний.
– Відмінне тісто Вітя, – хвалила Ольга брата. – Не втратили з Оленою вправність.
– Дякую! – усміхався Віктор.
І всі, хто зібрався, кивали головами і із задоволенням відправляли в рот білі подушечки з смачною начинкою.
Марко теж кивав. І ніби все життя він сидів за цим столом і ліпив ці вареники, а потім їв. Одразу звик. Добре його Микитенки зустріли.
Виїжджали всі по черзі. Віктор усім заздалегідь забронював таксі, про всіх подбав. І проводжали всіх усі разом. Довго обіймалися. Розлучатися було тяжко. Старший син із сім’єю йшов останнім.
– Ну, брате, – Віктор поплескав Марка по плечу, – тепер мені нема чого турбуватися, залишаю батьків на тебе, доглядай, поки мене немає.
Розсміялися всі, а мама зітхнула з полегшенням.
“Гарних дітей із чоловіком виростили і Марка виховаємо”.
