Олені не спалося. Вона ввімкнула нічник, накинула на піжаму теплий довгий кардиган і визирнула у вікно. Сьогоднішня хуртовина, що не на жарт розійшлася, рано розігнала селян по будинках. Дівчина в роздумі сіла біля вікна й почала дивитись на вулицю. Її будинок був крайній, майже на околиці, але вона не переживала знаходитися одній в будинку, бо село знаходилося далеко від траси і в них тут дуже рідко з’являлися чужі.
Колись давно їй бабуся сказала: “Твоя доля жити тут, у рідному селі.” Як вона тоді, десятирічна дівчинка, обурилася: “Я у великому місті житиму, ось подивишся.” Але бабуся засміялася: “Долю дитинко, не обманути.” Так і вийшло, що вона живе тут.
Тим більше, що двір охороняв пес. Навколо було ясно від снігу, хоч ні в одному вікні сусідів не світилося світло, в селі вже всі спали. У цій тиші на дівчину наринули спогади:
Вона виїхала із села дев’ять років тому, вступила до педагогічного університету. бо сама вчилася добре, та й іншим підтягувати навчання допомагала. Відучилася, батько чекав, що вона повернеться до нього в село, навчатиме тут дітлахів. Але вона з третього курсу була закохана у Сергія, та й він відповідав дівчині взаємністю.
Вона почала працювати в школі, вела історію і збиралася заміж за коханого. А він поки не поспішав робити їй пропозицію, у нього на першому плані була кар’єра. І взагалі Олені здавалося, що Сергій якось відсторонився від неї, у нього на роботі з’явилося багато нових друзів, змінилося коло спілкування.
Часто бувало так, що вони могли не бачитись тижнями. Звичайно, Олена дуже засмучувалася з цього приводу, але й одночасно розуміла, що робота для коханого теж багато важить. Аби через неї їй не втратити його.
А півроку тому їй зателефонувала сусідка, тітка Валя та повідомила, що її батька забрала швидка. Поки вона приїхала, батька не стало і вийшло, що вона приїхала вже на прощання. Їй було дуже соромно перед батьком, адже вона після закінчення університету лише раз була вдома. Він дуже засмутився, що Олена залишилася в місті, але не міг наполягати, тим більше, що дочка збиралася заміж.
– Тату, коли приїдеш до нас на весілля і познайомишся із Сергійком, він тобі обов’язково сподобається.
Але він так і не дочекався ні дочки, ні весілля. А Олена поживши після прощання, майже місяць у селі, відвідала свою школу, зрозуміла, що дітей там вчити особливо нема кому і вирішила залишитися жити тут, у родовому гнізді на своїй малій батьківщині.
Приїхала до міста, і зателефонувала Сергію, він запропонував в обід зустрітися в кафе. Він уже, звичайно ж, знав, що вона повертається до села і був зовсім проти цього і на її запрошення поїхати з нею, відповів різкою та грубою відмовою:
– Ти взагалі чим думаєш, вдалося виїхати з села, а тепер знову повертаєшся туди. Вона ще й мене з собою запрошує. Я що, схожий на не розумного чоловіа, кинути все: роботу, квартиру, кар’єру та їхати, сільських дітей навчатиме інформатики? – він театрально розсміявся. – Прощай. Ти мене розчарувала.
Олена, що мовчала під час його монологу, також мовчки встала і, ковтаючи сльози, що підкотилися, пішла від нього – назавжди. І ось вона тут уже чотири місяці і найцікавіше, жодного разу й грама не пошкодувала, що залишилася в селі.
Діти тут чудові і мають величезний потяг до знань, вчити їх одне задоволення. Вона веде кілька предметів. Жаліла тільки про одне, що не приїхала, коли батько був живий. Олена встала, взяла фотографію з тумбочки і почала розмовляти із зображенням хлопця:
– Ти знаєш, Сергію, я думала, що у нас з тобою кохання, що ти мене зрозумієш і підтримаєш. Але я глибоко помилилася, не я тобі потрібна, як ти мене запевняв, тобі потрібна лише кар’єра, місто та велика зарплата, щоб ти міг задовольняти всі потреби свого роздутого его. Так, для таких як ти, життя в селі, неприпустиме. Тому я тебе відпускаю та забуваю, зовсім.
І вона з досадою жбурнула фотографію і та, закружляла в польоті і полетіла за стару і важку шафу. Тепер її не дістати навіть при бажанні.
– Ну, значить, так і треба. Ти там, а я тут. Все, треба лягати спати, завтра у молодших класах контрольна з математики.
Раптом у дворі загавкав Арчі. Потім пролунав стукіт у хвіртку, і крізь завивання вітру вона почула чоловічий голос:
– Господарі, будь ласка, я заблукав, не могли б ви мені допомогти?
Не роздумуючи, Олена сунула ноги у валянки, накинула батькову стару куртку і вискочила в коридор, відкинула засув з дверей.
– Зачекайте хвилинку, я Арчі потримаю, а ви проходите до хати.
Арчі хоч і гавкав, але якось не так, як він зазвичай гавкає на чужих, а так погавкував для галочки. У Олени промайнув спогад, батько казав, що: «Арчі такий розумний, він людей на раз розрізняє, погана людина чи хороша людина.
А чоловік бігцем пробіг у коридор. При світлі виявилося, що це молодий чоловік, може, років на три-чотири старший за Олену. Вона запропонувала йому роздягнутися і запитала, чи буде чай. Він поставив біля порога невеликий рюкзачок, зняв із плеча чохол із ноутбуком:
– Якщо можна, від філіжанки гарячого чаю я б не відмовився. Мене Ігор звуть.
– Олена.
– Дуже приємно!
Поки закипав чай, дівчина спитала, як він так пізно вночі опинився в їхньому селі.
– Я мав приїхати ще вдень, але проскочив поворот до вас і опинився в сусідньому селі. А коли дізнався, що помилився, поїхав назад. Завірюха на той час розігралася не на жарт, снігу намело вище коліна і моя машина застрягла десь за кілометр від села. І ви знаєте, завдяки вашому світлу у вікні, я дістався до вашого будинку.
– А ви до нас з якого приводу?
– Буду у вас у селі жити і працюватиму. Я краєзнавець, мене давно цікавить історія цих місць і ось щоб усе не загубилося в невідомості, я вирішив пожити тут, розпитати старожилів.
– Як чудово і як шкода, що ви не застали мого тата, він теж любив наше село і багато знав про нього. Але я допоможу, зведу з тими, хто вам розповість і покаже багато важливих і потрібних для вас місць і розповість їхню історію. Я сама люблю свою малу батьківщину, вона просто чудова, красива та багата на історичні події. Я працюю вчителем у школі і у нас є маленький музей про наш край.
– Слухайте, та мені просто фантастично з вами пощастило: ваше світло у віконці мені шлях вказало, ви мене прихистили, та ще й для роботи ґрунт одразу дали. Ви просто чарівниця, до того ж вродлива. Спасибі вам велике. Мій приїзд сюди був даний самою долею, а я ж до цього хотів поїхати в інший район, але мій приятель навів факти, зацікавив історією саме вашого села, і я передумав. І не дарма.
Олена, зніяковівши, запропонувала:
– Ви можете зупинитися у мене, на звороті будинку є окремий вхід і там велика кімната. Раніше в ній бабуся жила, а після того, як її не стало вона пустує. Там просто треба зробити прибирання і, звичайно, добре протопити.
– Я не перестаю дивуватися своєму щастю цього диво-вечора. Я вам дуже вдячний за все. І платитиму за житло справно.
– Не треба мені платити, просто іноді допомагайте мені по господарству, там, де чоловічі руки потрібні.
Ігор залишився жити в неї. Поступово вони знаходили суспільство один одного чудовим подарунком у їхньому житті і через кілька місяців Ігор зрозумів, що вже нікуди не поїде з цих місць і від своєї чарівниці – Олени. А її квартирант став коханим чоловіком. Долю не обманути.
