Олена поралася по господарству.
-Дочко, ти поросятам їсти дала? – почувся голос батька.
-Дала…
-А курям просо насипала?
-Насипала…
-Іди тоді, корові сіно поклади, – говорив батько.
Дівчинка носила оберемки сіна і клала в корито корові.
Корова зітхала і дивилася на Оленку великими вологими очима.
Закінчивши усі справи, дівчинка зайшла за перегородку у хаті. Там на ліжку лежала слаба мати.
Оленка дала їй води, витерла піт з чола.
-Втомилася, доню? – сказала мати ледь чутно.
-Нічого, мамо, я сильна…
По обличчю жінки текли сльози:
-Зовсім батько тебе не шкодує.
-Він працює, дуже втомлюється, – виправдовувала дівчинка батька.
Тяжко зітхнувши, мати прикрила очі і задрімала.
Оленка сіла за стіл вчити уроки. Іноді від домашніх справ вона так втомлювалася, що не вистачало сил на книжки і зошити. Тому успішність її була не дуже…
Мати лежала вже майже рік. А батько, зрозумівши, що дружина не одужує, викреслив її зі свого життя.
Він давно не цікавився її самопочуттям і навіть не заглядав за перегородку…
Всі турботи по господарству лягли на тендітні плечі Оленки. Батько поводився з нею так, ніби вона була вже дорослою. Вимагав догляду за хазяйством, готового обіду та вечері, чистого одягу.
А їй же всього десять років…
Навчання дочки його не цікавило. Оленка ще й доглядала слабу матір.
Вчителька намагалася поговорити з ним, але він відповів:
-У своїй сім’ї ми самі розберемося! – і так зиркнув з-під густих брів, що вона більше таких спроб не робила.
Незабаром батько привів у дім жінку і сказав дочці:
-Надія тепер у нас буде жити. Слухайся її у всьому.
Дівчинка сховалась у куточку і довго плакала…
З появою потенційної мачухи легше їй не стало. Єдине, що робила Надія, це готувала їжу. А по хазяйству, як і раніше, поралася Оленка.
Іноді на допомогу з мамою, вона кликала сусідку бабу Ганну, не наважуючись попросити Надію.
Та ходила вічно сердитий і невдоволена.
Зовсім знесилена мати беззвучно плакала і молилася Богові, щоб захистив її дівчинку.
Сусідки хором засуджували і безсовісну Надьку і батька.
-І совісті ж вистачає, при живій дружині коханку в будинок привів. Хреста на ньому немає.
-А Надька безсоромна, не могла почекати. Скільки там нещасній Уляні залишилося…
-Хоч би посоромилися…
Матері не стало навесні, коли цвіли вишні та яблуні.
-От і все… Бідна Уляна, – хрестилися жінки.
А через місяць після поминок приїхала старша сестра матері тітка Поліна.
-Ти, що, не міг мені написати, що Уляна зовсім слаба? – докоряла вона зятя.
-Коли нам листи писати, – буркнув він.
-Звичайно, жінку чужу час було привести в сімʼю! – казала Поліна.
Вона поплакала над племінницею:
-Сиротинко ти моя, худенька яка. Скільки тобі років?
-Скоро вже дванадцять.
-А на вигляд і десяти не даси. Бідна дитина…
Вранці тітка Поля заявила.
-Дівчинку я тобі не залишу. Тобі вона не потрібна, а твоїй бабі тим паче. Не буде їй життя. Ми тепер будемо у великому місті жити, не об’їсть вона нас.
Чоловік тітки Поліни якраз вийшов на пенсію.
Батько легко погодився. Дочка і справді йому не була потрібна. Протягом кількох днів було оформлено всі папери, і тітка стала офіційною опікункою Оленки.
Оленці дуже сподобалося і місто, і квартира тітки і дядька. Особливо її втішило, що в неї тепер своя кімната.
Син тітки Поліни навчався в училищі і приїжджав додому рідко.
-Нічого, – сказав дядько Микола, – йому й у вітальні буде непогано.
До Оленки знову повернулося дитинство. Її любили, не ображали. У вересні вона пішла до школи і за кілька місяців наздогнала програму. З її щоденника поступово зникли погані оцінки.
Дивлячись на племінницю, яка підросла і повеселішала, тітка Поліна зітхала.
-Нехай Уляночки душенька порадіє. Все у її донечки тепер добре… – часто примовляла вона зі сльозами на очах.