– Я не поїду. Знову слухати всякі дурниці, набридло.
— Максиме, це твоя мати. Якщо що, ти потім собі не пробачиш, — сказала Олена, одягаючи куртку.
– Ти куди? Ніч на дворі! Автобус останній уже пішов. У тебе грошей багато, на таксі розʼїжджати?
Олена нічого не відповіла, тільки взяла з полички в коридорі ключі в потертій шкіряній ключниці. То були запасні ключі від квартири свекрухи.
— Ну і ведися, як дурненька, на її нісенітниці, а я не буду, — невдоволено пробурчав Максим, коли зрозумів, що дружина рішуче налаштована. — Мені завтра на роботу вставати рано, я спати піду!
Олена їхала в таксі і думала про те, що, мабуть, вона вибрала в чоловіки не ту людину… Що колись він так зробить і з нею? Треба з цим щось вирішувати.
Часу на роздуми не було, бо таксі вже під’їжджало до під’їзду старенької дев’ятиповерхівки. А ось і лавка, на якій, як на посту, зазвичай сидять місцеві пліткарки.
Правда зараз було темно і пізно, тому «пост» був порожній.
Зазвичай Олена прямо спиною відчувала цікаві погляди місцевих бабусь і раділа, що вони з Максимом живуть у новому будинку, де мешканці ледве знають один одного в обличчя.
Місцеві ж пліткарки завжди точно знали, хто кому ким доводиться, хто до кого приїжджає і що привозить.
Ї
Свекруха не раз говорила, що звітує перед ними: розповідає про неї та сина. Як живуть, де працюють, скільки заробляють, що планують робити.
Олена ахнула, дізнавшись про ці розпитування, і подумки присягнулася, що свекрусі більше про себе нічого не розповість. Але це легко сказати, і важко зробити…
…З самого початку їхнього з Максимом сімейного життя Олена помітила, що свекруха відчувала сильну потребу у спілкуванні. Жінка дуже сумувала, після того, як переїхав син, нудьгувала і почувала себе зовсім самотньою.
Олені було по-людськи шкода свекруху, але іноді це дуже напружувало.
Свекруха була значно старша за маму Олени, їй було сімдесят п’ять років, Максим був пізньою і єдиною її дитиною. З татом Максима Ганна Леонідівна рано розлучилася і виховувала сина одна. Вона звикла, що він завжди поряд і самотність її лякала.
Квартиру для Максима Ганна Леонідівна купила незадовго до його повноліття. Вона, звичайно ж, хотіла для сина найкращого майбутнього, от і збирала, казала:
— Одружишся і житимете там окремо своєю родиною. А я вже тут сама кукуватиму. А то негоже двом господиням на кухні бути, обов’язково пересваримося. Та й заважатиму я вам, ви молоді, а мені, то спати, то відпочивати, то просто тиші хочеться…
Від таких розмов Ганна Леонідівна завжди сумувала і крадькома витирала сльозу, вона зі страхом думала про той час, коли житиме сама… Максим же ж, здавалося, не помічав її смутку…
…Після весілля Олени і Максима, Ганна Леонідівна почала вигадувати приводи, для того, щоб привернути до себе увагу. Фантазія в неї виявилася багатою.
Вона зривала з роботи Максима з приводу і без приводу. Якось Ганна Леонідівна навіть набрехала про затоплення квартири, розливши на підлозі воду. Часто ініціювала поломку техніки, дякувати Богові, дрібниці, яку можна було легко виправити.
Максим приїжджав, розмовляв із сусідами, все влагоджував, ремонтував техніку…
Дійшло до того, що в неї щодня щось відбувалося. То кран перекриє, а потім забуде і скаржиться, що немає води, просить розібратися. То, навпаки, води багато, але вона недостатньо гаряча.
Максим дзвонив, оформляв заявку на виклик майстрів, які робили вимірювання температури води.
То Ганні Леонідівні здавалося, що її рахунок за електрику непомірно високий і «світла вона стільки не накручує», очевидно ж, що до її лічильника хтось підключився!
Приходив електрик, розбирався. Максим і мама ходили, показували квитанції, все звіряли… Слава Богу, розібралися.
Уся ця метушня дуже подобалася Ганні Леонідівні, і вона буквально «розквітала» на очах, адже було про що поговорити, обговорити і з сином, і з сусідами й іноді з Оленою, якщо телефон сина був недоступний. Потім, коли знову ставало тихо, траплялося щось нове.
А з деяких пір Ганна Леонідівна «взяла моду» вдавати, що заслабла. Тут уже аргумент був залізний: мені недобре, приїжджай швидше.
Сталося це тому, що Максим втомився від постійного розгрібання маминих проблем і перестав реагувати на її прохання.
Почав відмовлятися, що, мовляв, не можу, зайнятий, потім зайду. “Потім” іноді затягувалося на тиждень, ось Ганна Леонідівна і вирішила змінити тактику.
Схема була приблизно така сама: всі недуги проходили з появою сина.
Щойно побачивши його на порозі, Ганна Леонідівна знову бадьоро бігала по квартирі у своїх яскравих капцях, прикрашених вишивкою та пір’ям, які подарувала їй Олена і які вона дуже любила.
А слабість чарівним чином проходила.
— Я людина похилого віку. Як щось десь — лякаюся, адже я одна, — говорила Ганна Леонідівна синові, коли він приїжджав на її черговий виклик. — Іноді думаю, чи зможу вхідні двері відчиняти, коли недобре стане? А то раптом лежатиму і не знайдуть навіть, не допоможуть… Уляна Іллівна, моя сусідка з дев’ятого поверху, так злягла, а потім…
При цих словах вона плакала.
– Мамо! — роздратовано говорив син. — Я чув історію твоєї Уляни триста разів! Нічого з нею не сталося, одужала, бігає он, зустрів її щойно на сходах! А ти все киснеш! Що в тебе знову не так?
— Нічого, — схлипуючи й ображено підібгавши губи, говорила мати.
— Ну то якщо нічого, то поїду я, справ повно…
Жодних справ у нього не було. Максим планував провести цей вечір байдикуючи біля телевізора, він дуже втомився на роботі, прямо не заходячи додому поїхав до матері, цілу годину витратив на поїздку і вислуховування вигаданих скарг. Він був роздратований.
— Ну, як там Ганна Леонідівна? — запитала Олена, коли Максим повернувся додому.
Вона теж недавно прийшла з роботи, але вже встигла приготувати вечерю і трохи прибрати в квартирі.
– Та ну її! – махнув рукою Максим, взуваючи домашні капці. — Вигадує знову. Я кажу, чого ти мені дзвониш? Викликай швидку! Я не лікар. А вона плаче…
Олена докірливо похитала головою і насупилася.
— Старі люди завжди так… Скільки їй? Вже сімдесят шість скоро. Моя бабуся, коли стала старенька, то мамі дзвонила, якщо що. Хоча приїхати мама не могла, далеко… Але поговорить і легше. Мама їй про пігулки нагадає, порадить щось. Ну а якщо зовсім погано, то тоді швидку, звичайно, треба…
– Та ну її! Набридла, — Максим махнув рукою і, взявши пульт від телевізора, сів у крісло.
Олена, продовжуючи несхвально нахмурилася і вирушила назад на кухню – треба було ще щось доробити…
…— Та що ж це таке?! – ахнула Олена.
Вона відкрила сумочку і дістала ключ від квартири свекрухи.
Ось уже п’ять хвилин вона дзвонила у дверний дзвінок, але свекруха не відкривала.
Було пізно, напевно, сусіди вже спали, але Олена рішуче постукала у двері. Вийшло досить голосно. Потім ще… Тиша…
— Не розумію, як відкрити… — бурмотіла собі під ніс Олена, пораючись із замком. — Господи, та швидше ж! Що за ключ такий дивний, як його вставляти?!
Олені ніколи досі не доводилося відкривати двері квартири свекрухи.
Нарешті замок клацнув, і жінка зайшла у темний коридор.
Вона зробила крок вперед і оторопіла від побаченого!
Олена побачила свекруху… Літня жінка лежала на підлозі.
В її руці був телефон…
Олена на секунду закрила очі, а потім кинулася викликати швидку…
…— Ти де там зникла? – дзвонив Максим. — На годинник дивилася? Третя ночі вже. Я поспав і виспався вже, а тебе все нема…
– Максиме! Максиме… Твоїй мами дуже недобре! Треба було раніше приїхати, одразу, як вона подзвонила. Поки ми з тобою роздумували й сварилися… — Олена намагалася впоратися зі сльозами. — Поки ми сварилися, вона… Лікар сказав, що я вчасно встигла, ще трохи і… Зараз сиджу в коридорі лікарні, до неї мене поки не пускають…
— Е-е-е… Тобто мені їхати не треба? Ти ж там будеш, якщо що? І з лікарем сама поговориш… – заявив Максим.
Олена була просто вражена такими словами і натиснула кнопку завершення виклику. Від пережитих хвилювань їй було не до з’ясовування стосунків…
– Боже мій! Добре, що ми дітей не встигли завести! У нього зовсім немає душі? Намучився бідненький, крани і чайники лагодити мамі старенькій, а тепер, коли все і справді серйозно навіть не приїхав.
Як я з ним прожила два роки і не помітила, який він? Максим значить, спить спокійно, а завтра так само спокійно на роботу піде.
А мати лежить і невідомо, чи одужає…
Лікар нічого певного не обіцяв, сказав, що вона старенька і все може бути…
В Олени просто в голові не вкладалося таке…
— Оленко, дівчинко, я одужаю, обов’язково, обіцяю тобі, — казала свекруха.
Вона отямилась, і лікар дозволив відвідати її.
– А де Максим?
Ганна Леонідівна трималася стійко, навіть усміхалася і намагалася підвестися на лікарняному ліжку, щоб побачити за спиною Олени сина.
— Лежіть, мамо, — промовила Олена, крадькома витираючи сльози.
Їй було дуже шкода літню жінку.
— Лікар заборонив поки що вставати. Але все нормалізується, так він сказав. Криза минула, і ви одужуєте! Ви молодець, Ганно Леонідівно!
— Максимчик… Він… Він не приїхав? — знову спитала свекруха, обводячи очима палату.
– Мамо, він зайнятий. Але він передавав привіт, і просив поцілувати вас, і обійняти, —пробурмотіла Олена, ховаючи очі.
Але, здавалося, свекруха все зрозуміла. Вона закрила очі і важко зітхнула. Олені знову стало її неймовірно шкода. Вона дбайливо обійняла й поцілувала свекруху, пообіцявши обов’язково приїхати завтра.
— Ну, не люблю я ці лікарні. Терпіти не можу! – заявив Максим Олені, коли вона його дорікнула. — Ось випишуть, і до неї в гості їздитиму, провідуватиму. А туди… Б-р-р… Не хочу…
Ганну Леонідівну виписали через два тижні. Жінка почувалася майже чудово. Ганна Леонідівна посміхалася, вона була рада повернутися додому і тому Олена навіть не уявляла, як сказати їй, що вони з Максимом збираються розлучатися…
Це рішення прийшло до Олени, коли вона сиділа в лікарняному коридорі, не в змозі залишити жінку одну. Олена точно зрозуміла, що хоче розлучення.
Максим не особливо заперечував, що здивувало жінку. Тільки насмішкувато запитав, що мовляв, коли додумалася до такого, коли мати заслабла, чи що?
Від цих слів Олена остаточно переконалася, що Максим — байдужий і самозакоханий. І як вона цього не помічала? Було шкода тільки, що це з’ясувалося через два роки спільного життя…
…— Оленко, та що я з ним робитиму? — Ганна Леонідівна і сміялася, і плакала водночас.
Колишня свекруха зателефонувала Олені у вихідний і розповіла про те, що у неї з’явився вихованець, великий папуга. Його віддала Ганні Леонідівні її подруга.
— Я казала їй – Галю, не треба! Я навіть не знаю, як з ним бути, як доглядати! Так вона заявила, що заперечень не приймає. І якщо я не візьму, то вона образиться. І Галя сказала, що жодного особливого догляду птах не вимагає. Просто донька забирає Галю до себе жити, щоб допомагати і доглядати її, ну ти пам’ятаєш, я тобі казала, що вона слаба… А в дочки маленькі діти. Словом папуга там недоречний. Так він опинився в мене. Така мила пташка…
Олена слухала колишню свекруху і посміхалася. Це була чудова новина! Вона сама вже давно хотіла запропонувати Ганні Леонідівні завести товаринку, щоб не сумувати, але не наважувалася, а тут все вдало склалося.
Почувши, що Ганна Леонідівна знову, грала на своєму піаніно, Олена зрозуміла, що літня жінка оговталася.
У тому, що Ганна Леонідівна зателефонувала Олені, нічого дивного не було. Рік пройшов з того часу, як вони з Максимом розлучилися. З ним Олена не бачилася з того часу жодного разу і не відчувала жодного бажання бачитися, але з Ганною Леонідівною продовжувала спілкуватися і підтримувати її, немов та була її другою мамою.
Олена і зі своєю мамою зберегла дуже теплі стосунки. А ще…
Незабаром у Олени з’явилася третя мама!
Вона вийшла заміж. Ганна Леонідівна прийняла цю новину спокійно і навіть зраділа.
Вона справді ставилася до Олени, як до дочки. Від колишньої свекрухи Олена дізналася, що Максим так і не одружився поки що, але в нього було дуже бурхливе особисте життя: що день, то нова пасія.
З матір’ю Максим, після розставання з Оленою, він спілкувався рідко, немов саме Олена була сполучною ланкою між ними.
А ті пліткарки біля під’їзду, яких завжди так остерігалася Олена, якимось чином регулярно дізнаються все про сина Ганни Леонідівни і з великим бажанням доповідають літній жінці про його любовні пригоди, затамувавши подих, і стежачи за виразом її обличчя.
Але Ганна Леонідівна не червоніє, даремно вони на це розраховують. Вона на всі вигадки гордо відповідає:
– Це його життя. Я йому не нянька, нехай сам вирішує з ким, як і скільки часу проводити. Він доросла людина і давно розлучений.
— А до матері, що ж зовсім не приїжджає? Загулявся, мабуть, із своїми дівчатками, — підʼюджували пліткарки.
— А чого до мене приїжджати? В мене все гаразд!
І вона йшла собі спокійно повз пліткарок додому. Адже вдома на неї чекає маленький промінчик щастя, який не дає їй нудьгувати…
