Чоловік знову затримувався після роботи. Олена ходила по квартирі і не знаходила собі місця.
…Вони майже п’ять років у шлюбі. І все у них добре. Власна квартира, машина. В обох хороша робота. Зарплата хороша. Тільки от із дітьми все не виходить.
І при тому в обох все у нормі.
А дітей нема.
А останнім часом вона стала помічати, що чоловік повертається пізніше, ніж звичайно. Весь час про щось думає. Начебто поряд, а запитаєш про щось – мовчить.
-Де ж він ходить? – думала Олена, вже вдруге розігріваючи котлетки і молоденьку картопельку з кріпчиком. – Офіс давно закритий. На годиннику майже десять вечора…
Раптом гримнули вхідні двері. Вона поспішила в коридор, щоб зустріти чоловіка.
-Привіт, – сказав той, знімаючи черевики і не дивлячись на дружину.
-Я тебе зачекалася, ходімо швидше вечеряти, – Олена вдала, що все нормально і його запізнення її не хвилює.
-Я не хочу їсти, на роботі повечеряв.
Ігор пішов у кімнату, щоб переодягнутися. А потім закрився у ванній.
-Зараз знову одразу піде спати, навіть розмовляти не стане… – подумала Олена.
-Що ж таке? У чоловіка з’явилися від мене якісь секрети? От тільки що за секрети?
Може, такі, що краще не знати про них? Але природна жіноча цікавість взяла гору. Вона не вона буде, якщо до правди не докопається.
Вранці вони, як завжди, поснідали і разом вийшли з дому.
Ігор пішов до своєї машини, Олена – до своєї. Вдала, що їде на роботу. Тільки з вечора у начальниці відпросилася на весь день.
Чоловік вирушив звичним маршрутом до офісу. Олена їхала за ним, дотримуючись пристойної дистанції. Не дай Боже помітить, пояснюй потім!
Ігор зник за дверима своєї контори. Дружина залишилася в машині і не зводила очей з дверей. Чекати довелося довго. Вона вже пошкодувала про цю витівку, визнавши її нерозумною. Якщо й стежити, то ближче до кінця робочого дня. Очевидно, чоловік зараз справді працює. А ось увечері…
Олена не встигла додумати, як вхідні двері відчинилися і на ґанку з’явився «невірний» чоловік. Він квапливо пройшов сходами і сів за кермо.
До обіду ще далеко. Значить, її переживання виявилися марними. І вечора чекати не довелося.
Вона їхала за знайомою машиною, ледь розрізняючи дорогу. Сльози застилали очі.
П’ять років свого життя віддала цій людині. Тільки для нього вони нічого не означали. Занудьгував у законному шлюбі, завів жінку на стороні. І всерівно йому на неї і її почуття…
-Просто подивлюсь зраднику в очі і піду. Переїду до батьків, – бурмотіла вона, паркуючись у незнайомому дворі.
Ігор зайшов до одного з під’їздів. Йти за ним – означало виявити себе завчасно. Олена залишилася в автомобілі, чекаючи невідомо чого.
Хвилин за п’ятнадцять вона знову побачила чоловіка. Він був не один. Ігор вийшов, тримаючи за руку маленьку дівчинку років п’яти зі смішними рудими кісками!
За ними бігла вже немолода жінка зі стурбованим втомленим обличчям.
Більше чекати ревнива дружина не могла. Вона пішла назустріч чоловікові, уважно розглядаючи дівчинку.
-Гарненька. І на Ігоря зовсім не схожа. Мабуть, у маму пішла. Цікаво, а де ж мати? – думала вона.
Побачивши Олену, від несподіванки чоловік зупинився.
-Що ти тут робиш?!
-Те саме хочу запитати тебе, – відповіла вона тремтячим від образи голосом.
-А це, як я розумію, твоя друга родина? Тільки щасливої матері сімейства щось немає.
-Мама поїхала, – раптом сказала дівчинка.
-А ви хто? Дядьку Ігоре, ти знаєш цю тітку?
-Дядько Ігор? Значить, не її батько? – думала Олена.
Олена зрозуміла, що остаточно заплуталася. І від чоловіка це не сховалося.
-Вирішила простежити? – сумно посміхнувся він.
-Сам винен. Потрібно було одразу все тобі розповісти. Ходімо, нам у лікарні. Поговоримо по дорозі. До речі, познайомся, чоловік кивнув на жінку, яка їх супроводжувала.
-Це Марія Львівна, бабуся Оксанки. А це Оксанка, – показав він на дівчинку.
Невдовзі Олена дізналася причину постійних затримок Ігоря, його дивної потайливої поведінки.
…Він колись дружив із матір’ю Оксанки. Жили в одному дворі. Потім Ігор із батьками переїхали до іншого району. Бачились тепер рідко. Оксана, так звали його подругу, вийшла заміж. Народила доньку. Чоловік пішов із сім’ї, коли дівчинці не виповнилося й рочку. Після цього Оксана заслабла.
-І поїхала далеко, – знову додала Оксана.
Ігор багатозначно глянув на дружину. Та вже зрозуміла, що трапилося з Оксаною насправді. Просто при доньці не кажуть таке.
-Марія Львівна залишилася сама з Оксанкою на руках. Дівчинка слаба. Загалом, все непросто.
-Я знайшла Ігоря, попросила допомоги, – сказала жінка.
-Ви вже вибачте, більше нема кого просити. В Оксани скоро процедури будуть. А Ігор з грошима нам допоміг і домовився з ким треба.
-Я не знала. Ви мені вибачте. Ігоре, ти такий молодець! – Олена була щаслива, що її здогадки виявились марними.
-Тільки ви мене з рахунків не списуйте. Я теж хочу брати участь. Можу за Оксанкою доглядати. Та все, що завгодно!
-Нехай тітонька бере участь, – з дитячою безпосередністю сказала Оксанка.
І додала:
-Тітонько, ти будеш зі мною, доки мама не повернеться?
-Звісно, маленька! – сказала Олена і обняла дівчинку.
