Весняним сонячним днем Олена йшла з пошти додому. Вона так чекала на сукню, яку замовила тиждень тому, адже з нею пов’язувала надзвичайно грандіозні плани.
На роботі їй давно уже подобався симпатичний і дуже приємний хлопець Віталій, який почав працювати у їхньому відділенні кілька місяців тому. Завжди усміхнений, ввічливий, легкий у спілкуванні, він вигідно вирізнявся на фоні інших співробітників чоловічої статі.
А що Олена? У свої 25 років вона не могла похвалитися жодними довготривалими стосунками. Все було щось не те, несерйозне, а так хотілося вже створити сім’ю, як у більшості подруг.
Дівчина була симпатичною і веселою, тому швидко знайшла спільну мову з новим співробітником, та й хіба можна було її не знайти, коли він був привітний з усіма?
Тепер щоранку вона ретельно підбирала одяг і прикраси, щоб Віталій її помітив, і він-таки помічав, щоразу роблячи комплімент. Правда, гарні слова він говорив не лише їй, а й усій жіночій половині колективу, навіть Тетяні Іванівні – жінці пенсійного віку, але Олена чомусь вирішила, що на неї хлопець дивиться якось по-особливому. А може, їй просто так хотілося?
У такому стані Олена перебувала близько двох місяців. Вона все частіше думала:
– Як би зробити так, щоб Віталій мене кудись запросив? Чому він на мене тільки дивиться й посміхається, але нічого не робить? Може, просто нерішучий? Але ж і я нав’язуватися не хочу…
Концентруватися на роботі ставало дедалі складніше, адже ще й стіл Віталія стояв прямо біля її, так що можна було навіть відчути аромат його одеколону.
Так би й перебувала Олена в здогадках, подобається вона йому чи ні, якби не наступна подія.
Одного п’ятничного дня, прийшовши на роботу, як завжди причепурена й в очікуванні предмета своєї симпатії, дівчина не знайшла Віталія на звичному місці.
– Мабуть, запізнюється. — подумала вона.
Але через кілька годин, коли Віталій так і не прийшов, Олена вирішила запитати у Тетяни Іванівни, де ж це подівся її сусід по робочому місцю.
– Так у нього ж сьогодні весілля, Оленко! Ще тиждень тому заяву написав, відпросився. — жіночка задоволено посміхнулася, радіючи за молоде покоління, а в Олени неначе душа в п’яти пішла.
Руки затремтіли, все попливло перед очима…
– Ох і нерозумна ж я, — подумала вона. — Чи ж могло бути, щоб такий хлопець, як Віталій, і був сам!? І чого я взагалі на щось сподівалася? Він ніколи жодних натяків мені не робив, тільки був ввічливим, як із усіма іншими, і не більше, — вона охопила голову руками і думала тільки про те, щоб ніхто не помітив її стану.
– І як мені тепер тут працювати поряд із ним? — дівчина ще раз зітхнула і почала перебирати папери, щоб створити видимість роботи.
А сукню, яку замовила в інтернеті, вона хотіла одягнути на корпоратив наступного тижня, щоб бути найкрасивішою дівчиною вечора і вже точно спонукати Віталія до якихось дій, принаймні, до повільного танцю.
Засмучена, прийшла Олена додому.
– Ну й навіщо мені тепер ця сукня? — думала вона, розпаковуючи коробку та зітхаючи.
Примірявши новий одяг, дівчина засмутилася ще більше:
– І тут поразка… Та що ж таке? Не щастить мені ні в чому…
Розмір, та й фасон, були явно не її.
– Доведеться повертати. А хоча, чому я засмучуюся? Все одно мені тепер цю сукню одягати нікуди.
Наступного дня після роботи Олена зайшла на пошту, щоб відправити товар назад.
– Що у вас там? — запитав хлопець, що відправляв посилки.
– Сукня, — відповіла дівчина, зітхаючи, — яка мені не підійшла.
– Дивно, — посміхнувся юнак, — хіба такій чарівній дівчині може щось не підійти?
Олена неначе прокинулася, коли почула комплімент, адже такі речі дівчатам завжди приємні:
– І таке трапляється, — кокетливо відповіла вона.
Молоді люди почали жартувати і розмовляли, доки не підійшла черга наступного покупця і їм довелося перервати бесіду.
– Дівчино, почекайте хвилинку, будь ласка, — попросив хлопець, обслуговуючи покупця.
Олена зачекала, а потім, несподівано для себе, отримала від нового знайомого запрошення на побачення завтра ввечері.
– Треба терміново шукати нову сукню! — подумала вона і посміхнулася.
