Олена Іванівна сиділа на темній кухні, дивлячись у вікно.
Світло давно відключили за несплату, холодильник не працював, та й продуктів у ньому давно не було…
Але найбільше вона сумувала, що не може подивитись телевізор, було б не так нудно проводити довгі вечори.
Пенсію баба Олена отримувала справно, їй би на все вистачало, якби не дочка.
Сама винна, балувала доньку, все для неї, думала виросте і буде підмогою матері. Але Ліда вчилася неохоче, оцінки їй ставили лише з поваги до Олени Іванівни, яка пропрацювала у школі, де навчалася донька, багато років і завжди була на хорошому рахунку.
Колеги шкодували Олену, та Ліда, абияк закінчила школу на тверді трійки.
Вступати вона нікуди не захотіла, треба ж після школи “відпочити”, а незабаром зв’язалася з поганою компанією, так і пішло її життя в нехорошу сторону.
Олена тижнями не бачила доньку вдома, але після виходу матері на пенсію, Ліда зрозуміла, що може мати дармові гроші, потрібно лише зробити так, щоб мати не відмовляла їй.
З цією метою Ліда приходила до матері зі своїм черговим новим “чоловіком”, спочатку просила трохи грошей, а потім почала забирати майже всю пенсію.
Залишала матері мізер, якого не вистачало навіть на продукти. Що вже казати про оплату комунальних рахунків! Борги зростали, а Олена Іванівна відчувала неймовірний сором, коли знаходила у своїй поштовій скриньці квитанції зі словами:
«Терміново сплатити борг!»
Вона намагалася розмовляти з дочкою, але та регулярно приходила у день отримання пенсії, відраховувала матері кілька дрібних купюр та жодних доводів не чула.
Якось вона спробувала не відчинити доньці двері, але Ліда влаштувала такий крик у під’їзді, що довелося впустити доньку.
“Чоловік” дочки, сівши на стілець, сказав:
-Що ж ти бабусю, чи не чуєш? Не чуєш, що донька прийшла. А вона, між іншим, тут прописана і є хазяйкою. Але заважати ми тобі не заважаємо, тільки раз на місяць просимо трохи допомогти грошима. А то хочеш, разом будемо жити?
Олена Іванівна скрушно похитала головою.
-Ну ось і живи сама, а дочці допомагай! Хто їй допоможе, як не рідна мати!
Провівши “гостей” Олена сіла біля темного вікна. Вона готова була розлучатися з пенсією, аби дочка з її чоловіком не оселилася разом із нею. Нічого хорошого її в такій компанії не чекає.
А зараз треба думати, що купити із продуктів, щоб вистачило надовго.
Сьогодні дочка залишила їй менше грошей, ніж зазвичай, і баба Олена припускала, що скоро і цих крихт вона не побачить. Що тоді робити?
Діставши альбом, вона довго дивилася фотографії, на яких Ліда була маленькою. Де Олена припустилася помилки? Все для Лідоньки, себе обмежувала і дочка зрозуміла, що головна в житті матері вона, мама обійдеться малим, викрутиться, Ліді потрібніше…
Олена прибрала альбом – нема сил дивитися на те життя, де воно ще, хай по своєму, але було щасливим.
Зранку Олена йшла в магазин повільно, перемагаючи слабкість. Вибравши найдешевші продукти, вона пішла у бік будинку.
Раптом вона відчула слабкість і бабуся важко опустилася на лавку. Нічого, зараз стане краще, вона дістала пігулку, пляшечку з водою.
-Бабусю, з вами все добре?
Олена, як у тумані почула чоловічий голос.
-Олено Іванівно, люба моя, вам зовсім погано!
Бабуся підвела очі і застигла. Це був її колишній учень Микола.
Кого-кого, а Миколу вона тут побачити точно не очікувала.
Звичайно він не був тим худорлявим підлітком, але Олена одразу впізнала його.
-Я викличу швидку!
-Ні, Микольцю, не треба. Нині все буде добре. Просто посидь біля мене. Ти не поспішаєш? Я відпочину і підемо до мене, ми так давно не бачилися…
Олена раптом усвідомила, що запрошуючи Миколу у гості, вона навіть не зможе запропонувати йому чашку чаю. Від сорому на очі навернулися сльози.
Але Микола, глянувши на мізерні покупки в пакеті, на старе пальто, вже сам зрозумів, що життя його улюбленої вчительки тяжке.
-Так, Олено Іванівно, сидіть тут, тільки не вставайте! Зможете почекати?
-Так, мені вже краще.
Микола повернувся через десять хвилин із величезним пакетом. Вони піднялися в квартиру до Олени Іванівни.
Побачивши скромну обстановку, відсутність світла, порожній холодильник Микола похитав головою.
-Олено Іванівно, лягайте на диван, я зараз приготую чай і ви мені розповісте все – все. Домовилися?!
Олена мовчки кивнула головою. Їй було дуже соромно, але вона вже не могла тримати у собі свої образи.
Олена мимоволі задрімала, але коли Микола зайшов у кімнату, розплющила очі.
Микола приносив тарілку за тарілкою, і Олена мовчки дивилася на стіл. Такого бенкету в неї не було давно! Вона скромно підчепила виделкою шматочок ароматної ковбаски і запитала:
-Скільки ж ти всього накупив, навіщо зараз все так дорого! І коли ти встиг приготувати все?
-Я кухар, вірніше у мене свій ресторан. Але, Олено Іванівно, давайте про мене потім. Я хочу, щоб ви мені розповіли про себе. Але спочатку ви поїсте.
Олена Іванівна трохи поїла.
-Не можу більше, не звикла я багато їсти.
-Добре, ось чай! Я слухаю вас!
Несподівано слова самі полилися потоком, і вона виклала всю правду про своє нелегке життя.
Микола уважно слухав і по його очах, по тому, як стискалися його кулаки, було ясно, що з’явись зараз ці двоє тут, їм довелося б дуже несолодко.
Коли Олена закінчила свою розповідь, Микола вже ухвалив рішення.
-Олено Іванівно, ви знаєте, що моя мама пішла дуже рано і ви завжди були мені, як мати.
Я пропоную вам ось що! Я сюди приїхав по роботі на семінар. Сьогодні ввечері мав виїхати, бачу, що доведеться затриматись.
Але, я вже здав номер у готелі, вибачте, Олено Іванівно, але вам доведеться дати притулок мені на кілька днів.
-Звичайно, Миколко, з радістю. Тільки бачиш, як я живу!
-Умови мені не важливі, світло я сьогодні зроблю.
-Там борг! – майже прошепотіла Олена.
-Залиште це все мені! Я пропоную поїхати вам разом зі мною!
-Але, як же… Що скаже твоя дружина?
-Моя дружина чудова жінка, ви житимете у нас на правах матері. Чи хочете, щоб ваша дочка зі своїм «чоловіком» переїхали до вас? А це колись станеться…
-Тільки не це! Я не хочу жити з ними… Ні!
-Жити ви будете довго та щасливо! З нами! Але квартиру доведеться залишити дочці, вона навряд чи випишеться.
-Квартира все одно дісталася б їй, у мене більше нікого немає.
-Ну і чудово, я не думаю, що це проблема, у нас будинок великий, не сподобається жити з нами, вирішимо це питання.
Зараз я піду ненадовго, а ви відпочивайте, пийте чай, а краще поспіть, завтра у нас багато справ, ви повинні бути здорові та веселі.
Микола пішов, а Олена справді заснула! Снилася їй мама, вона посміхалася, кивала головою і шепотіла:
-Погоджуйся, доню!
Олена прокинулася від того, що гримнули вхідні двері. Вона з подивом згадала свій сон, сумнівів більше не було.
Микола привів спритного дядечка у формі і вже за годину ввімкнулося світло.
А ввечері пролунав дзвінок у двері. Олена стрепенулася.
Микола знаками показав, що він буде у сусідній кімнаті.
-Ну, матусю, ще раз добрий день! А ми повз тебе йшли, глянь, а у нашої бабусі світло є. А казала грошей нема заплатити? Що це означає? Приховала від нас гроші? Не соромно дочку обділяти?
Микола вальяжно пройшов на кухню.
-О, та тут бенкет! Ну що, бабусю, де гроші?
-Зараз будуть тобі гроші!
Микола так раптово з’явився перед чоловіком Ліди, що той, не втримавшись, сів на стілець.
-Ти хто?
-Я син Олени Іванівни.
-Який син? Вона має тільки доньку.
-Тебе це не стосується. Завтра я чекаю Ліду тут о другій годині дня! З огляду на її стан, зараз до неї складно щось донести. Якщо завтра вона не зайде, то ми продаємо квартиру, бігати за вами ми не будемо.
Прийдете – квартира ваша! Робіть із нею, що хочете. Але це останнє, що дає вам Олена Іванівна! Зрозумів?
Чоловік Ліди кивнув головою.
-А зараз на вихід!
Микола підхопить Ліду під руку і повів до дверей.
-Дай грошей трохи, бачиш пані недобре!
-Ви вчора забрали у матері пенсію, так що самі тепер!
Наступного дня розпочали збори. Ліда прийшла в призначений час.
На неї чекали Микола з нотаріусом. Усі документи були підписані.
Олена трохи поплакала. Через кілька днів вона вже їхала разом із Миколою у нове життя.
Що чекає на неї там, Олена не знала, але сподівалася, що гіршого вже не буде.
Вона вірила Миколі і вірила у свій сон…
