Олена поверталася із магазину.
Тяжкі сумки відтягували руки і вона кілька разів зупинялася для того, щоб перепочити.
Взагалі-то з магазину її повинен був зустрічати її син Андрій, але того в полі зору Олени навіть не було видно.
В черговий раз зупинившись для відпочинку, Олена уявила собі, що вона скаже Андрію, коли повернеться додому.
Але сина вдома не було.
– Знову на річку з хлопцями поскакав, – сказала Олена, звертаючись сама до себе – Ну прийдеш ти додому, я тобі влаштую!
Олена погрозила кулаком невидимому синові і вирушила до будинку, де її чекали тільки, що куплені продукти, які потрібно було розібрати.
Справ на сьогодні було дуже багато, а помічників у Олени не було.
Чоловік і син не рахувалися.
Чоловік зараз був на роботі і коли він повернеться Олена навіть не знала.
Останнім часом у них на роботі був повний завал і Слава – чоловік Олени, часто затримувався на роботі. Тому на його допомогу Олена не розраховувала.
А ось Андрій зараз був на канікулах і цілком міг би допомогти матері, але цей невгамовний хлопчик знову змився на рибалку з друзями, зовсім забувши про те, що матері потрібна допомога.
Олена пішла у двір, треба було доробити деякі справи по господарству, а потім братися за приготування вечері.
Упоравшись із справами у дворі, Олена зайшла до будинку.
Андрій так і не з’являвся, але Олена не переживала за сина.
По-перше, якщо він втік на річку, то хвилюватися за нього не було приводу. Так як Андрій, можна сказати, виріс на річці і знав її як свої п’ять пальців.
А по-друге, коли вона була на подвір’ї, до неї приходила сусідка Віра. Її Сашка теж не було вдома, а це могло означати лише одне.
Андрій та Саша зараз разом, бо були найкращими друзями з самого дитинства.
Та й загалом, хлопці були вже досить дорослі.
І Андрію і Сашкові вже по 14 років.
Олена пішла на кухню, настав час починати готувати вечерю.
На вечерю вона запланувала приготувати овочеве рагу і спекти пироги з капустою, які любили її хлопці.
Готування вечері йшло повним ходом, коли Олена почула на вулиці якийсь галас. Виглянувши у вікно, вона побачила біля сусідських воріт новенький автомобіль.
Біля машини важливо виходжував її господар, а за сумісництвом сусід Олени та Слави, Павло.
Павло був трохи старший за Славка. Він мав невеликий бізнес, який приносив йому не дуже великий, але постійний і стабільний дохід.
Взагалі-то Павло та Марія його дружина, тут не жили, а мешкали у сусідньому місті, де у них була дуже хороша квартира.
Сюди вони приїжджали до матері Павла, яка по суті і була їхньою сусідкою, але Олена звикла називати Павла сусідом, бо знала його з самого дитинства.
Павло покрутився навколо машини і зайшов до двору.
Олена зітхнула.
Чесно сказати вона заздрила Павлу та Марії, яку теж знала дуже добре.
Для хорошого життя вони мали все.
Їм не треба було думати, як прожити від зарплати до зарплати. В принципі Олена та Славко, за їхніми сільськими мірками, жили цілком непогано, але жити краще хочеться завжди. Та й гроші зайвими не бувають.
Іноді їм все ж таки доводилося економити, коли мала бути якась велика покупка і ця обставина зовсім не надихала.
Олена теж працювала, але заробляла небагато, хоча вона й цьому була рада.
Дуже рятувало своє господарство.
Але все ж таки дивлячись на сусідів та їх рівень життя, Олені мимоволі хотілося пожити так само.
Встати вранці і не думати про те, що треба поратися з худобою, приготувати сніданок, всіх нагодувати, а потім стрімголов бігти на роботу. Потім, коли настав час обіду, майже все повторювалося по-новому. Про вечір взагалі можна було мовчати, бо там додавалася ще й прибирання, прання та ін.
Марія з Павлом, коли приїжджали в гості до сусідки, завжди виглядали надзвичайно.
Павло завжди привозив матері повні пакети різних смаколиків і речей, якими та потім хвалилася перед сусідами.
Поки Олена вдавалася до мрій про хороше життя, тісто яке вона поставила на пироги, втекло.
Побачивши це, вона кинулася до посуду, в якому власне і знаходилося тісто.
Олена поралася на кухні коли почула, що гавкає їх пес Мухтар. Вона визирнула надвір і побачила у себе на подвір’ї Марію.
Олена дуже здивувалася, але вийшла назустріч сусідці.
Вже на подвір’ї вона помітила, що Марія плаче.
Вона завела Марію в будинок. Там вона налила їй води, щоб та заспокоїлася. Що сталося вона не питала. Вирішила, що коли захоче, то розповість сама, а не захоче так Олена в душу до неї не полізе. Зрештою, це тільки її справа, а ніяк не Олени.
Трохи заспокоївшись, Марія оглянула кухню. Її погляд зупинився на посуді з тістом і вона раптом усміхнулася.
– Ти Олена мене вибач, що прийшла до тебе. Просто твій дім був найближчим з тих, куди можна було втекти, адже до решти не сунешся.
– Та нічого, – сказала Олена – ми гостям завжди раді.
Про себе вона чортихнулася: “Знайшла ж, що ляпнути”-подумала вона.
Марія посміхнулася:
– Та вже кому вони потрібні такі гості.
Потім її погляд знову зупинився на тісті:
– А ти щось куховарити зібралася так?
– Та пироги задумала, – сказала Олена помішуючи капусту, яку готувала для начинки.
– А я теж вмію пироги пекти, – сказала Марія, – правда вже давно нічого не пекла. Адже раніше мої пироги дуже хвалили, вони в мене виходили знатними.
– Що ж зараз не печеш? – Запитала Олена.
– А зараз мені за статусом не належить, – знову посміхнулася Марія, – Я зараз взагалі нічого не роблю, на все є спеціальні люди.
– Ну, пощастило, що сказати. А у нас спеціальних людей немає, то все самі. – Усміхнулася Олена.
І раптом Марію ніби прорвало.
– А чому ти Олена, не питаєш від кого я до тебе бігла і чому плакала, га?
Не чекаючи відповіді, Марія продовжила:
– А бігла я Олена від свого чоловіка !.У нього робота нервова, принаймні його мама так каже. І ось, щоб заспокоїти нерви, він «заглядає у склянку», а потім до мене руки розпускає.
Марія замовкла, а Олена була просто шокована розповіддю Марії.
– А що ж ти від нього не підеш? – тільки й змогла вимовити вона.
– А не можу Олена, – відповіла Марія, – Надто до гарного життя звикла, та й працювати я вже розучилася. Ось і пироги напевно зараз спекти не зможу. Манікюр знаєш, та й взагалі. Забула я все це, – Марія замовкла, потім подивилася на Олену і запитала:
– Засуджуєш мене, так?
– Я чомусь повинна тебе засуджувати. Це твоє життя і тільки ти його господиня.
– Ну так, ну так, – погодилася Марія, підводячись зі стільця.
– Добре піду я. Напевно вже вгамувався і ліг спати. Так то він добрий, тільки коли загулює дуріє, – раптово спробувала вона виправдати Павла, – Ти Олено вибач, що увірвалася до тебе.
– Та нічого, – сказала Олена, – нічого страшного.
Вона провела Марію за хвіртку і вже вдома визирнула у вікно.
Марія підійшла до своєї хвіртки і зупинилася біля неї, як би не наважуючись увійти. Трохи постоявши і, мабуть, набравшись хоробрості, Марія зайшла у двір.
Після відвідин Марії у Олени залишився якийсь важкий і неприємний осад на душі.
– Ось тобі й солодке життя! – Сказала Олена звертаючись до когось невидимого.
Вона подумала про Славка. Той «вживав» дуже рідко, а якщо вже таке траплялося, то приходив додому і лягав спати.
За всі роки, які вони прожили з Оленою, він ні разу не підняв на неї руку. Іноді між ними звичайно виникали сварки, але там більше кермувала Олена, а Славко зазвичай мовчки вислуховував якісь претензії дружини.
Буквально через 10 хвилин після сварки вони вже розмовляли як завжди.
Олена подумала, чи змогла б вона жити таким життям як Марія і рішуче відповіла сама собі. Ніколи!
Пізніше вона готувала пироги і чекала повернення своїх чоловіків.
У її думках прокручувалася ситуація з Марією.
Кладячи в сковороду черговий пиріжок, Олена подумала, що в неї дуже гарне життя і заздрити комусь було безглуздо.
Адже кожна людина господар своєї долі і тільки вона вирішує, як їй жити.
Тільки деякі зовсім не цінують те, що їм дано, але це тільки їхнє право і тільки їм вирішувати як жити далі, а якщо людина не хоче допомогти самій собі, то і їй допомогти не в змозі буде ніхто.
І це правило життя, яке ніхто не скасовував.
