– Бабусю, що ж ви тут сидите? – запитала Олена в старенької, яка сиділа на лавці біля дитячого майданчика. – Пізно вже, майже ніч, йдіть додому.
– А мені йти нікуди, дитинко, у мене дому нема, чоловік внучки на мене свариться, – жінка гірко зітхнула.
– А як вас звуть?
– Баба Марія я. Марія Павлівна…
Бабу Марію Олена бачила часто, саме тут, на лавці. Іноді до неї підсідала якась жінка років п’ятдесяти і розмовляла зі старенькою.
Зазвичай це було ввечері, але вже була одинадцята година, холодний осінній вечір, а бабуся все одно сиділа і тримала свою сіру сумочку.
– Ходімо до мене, зігрієтесь.
Бабуся покірно пішла за Оленою. Олена завжди шкодувала всіх нещасних людей, особливо стареньких. Вона сама була сирота, виховувала її бабуся, але й її не стало, і тепер співчуття до людей похилого віку відчувалася ще більше.
Як це часто буває – людина дожила до похилого віку, а тепер виявилася нікому не потрібною. А чоловік онуки баби Марії взагалі вже – як можна сваритися з такою нещасною старенькою?
Вже вдома Олена налила бабі Марії чаю і дивилася, як вона тримає двома руками кухоль, жадібно роблячи ковток за ковтком.
– Зять моєї доньки Юлі, цей Славко, свариться, – поскаржилася баба Марія. – Такий злий! Я щось не так приготую чи посуд погано помию – одразу галасує.
– А чия це квартира?
– Моя! Мій чоловік її ще отримав. Потім дочка свого чоловіка Грицька у квартиру привела, той довів мого чоловіка, царство йому небесне!
Я благала дочку – розлучись з ним! Так ні, вона ніби нічого й не чула, ще й дочку Настю йому народила, боялася сама залишитися.
Але потім ніби схаменулась, зрозуміла, що життя з ним не буде. Розлучилася!
Я заспокоїлася, зрозуміла, що мої дівчатка в безпеці, купила собі будиночок у селі, поїхала. А тепер історія повторюється – Настя вийшла заміж за такого ж, як і її тато був, і як тільки жінок до таких тягне?
Спочатку Славко добрим прикидався, приїжджали до мене вони з Настею, все плани будували – треба б машину купити, нові меблі, та й взагалі, бабусю, що ти тут у селі пічку топиш, у нас все ж таки трикімнатна, давай жити разом, а будинок подамо, машину купимо, по поліклініках тебе возити будемо.
– І ви продали? – здогадалася Олена.
– Так, весною, і майже за безцінь, довірилася я, недолуга така! – зітхнула баба Марія. – Віддала всі гроші онучці, а вона своєму Славку, а той усе витратив на свої гулянки! А Настя ще й вагітна була, зараз ось тільки дочку народила, їй уже три місяці. Ось, жити доводиться в них, вже кілька місяців я поневіряюся. Зять як приходить додому, вже з порога галасувати на починає, тому я й іду десь. А дівки мої терплять усе це!
– Бідолашна ви бабусю, мені вас шкода!
Так, за неквапливою бесідою жінки й не помітили, як у дворі з’явилася службова машина. Синя мигалка у темному дворі змусила Олену визирнути у вікно.
– Чи не вас шукають? Зателефонуйте дочці.
– Славко у мене забрав телефон. Він такий.
– Гаразд, я зараз…
Олена вибігла на вулицю і через кілька хвилин з’явилася з розгубленою, заплаканою жінкою – тією самою, яка іноді сиділа поруч із бабою Марією, це була її дочка Юля.
– Мамо, що ж ти нас лякаєш?! Навіщо все це?! Що ти тут робила? Іди додому зараз же!
– Не піду! – сказала баба Марія. – Не піду, поки цей удома!
– Та який цей, що ти говориш? – Юля була у розпачі.
– Ти захищаєш його, бо сама боїшся!
– Юлю, нехай бабуся в мене лишається, – запропонувала Олена. – Ви ж бачите, їй треба спокій! У мене бабусина кімната пуста, є ліжко, буде тиша, нехай лишається.
Юля стояла розгублена, роздумувала.
– Добре, тоді дайте листок і ручку, я запишу нашу адресу і телефон про всяк випадок. Ми живемо у сусідньому будинку. Але я вам хочу сказати, у нас майже все добре, тут інше….
– Гаразд, дайте поки бабусі відпочити, я піду їй застелю постіль, – зупинила її Олена.
Юля написала на папірці адресу і телефон, поки Олена стелила ліжко, а потім пішла не прощаючись.
Наступного вечора, після роботи, Олену чекав сюрприз – вдома чисто, підлога вимита, баба Марія пече млинці до її приходу.
– Ти вибач, я тут трохи погосподарювала, – сказала вона. – Борошно знайшла і ось, пишні млинці готові, мий руки, сідай їсти.
Олена сіла за стіл із посмішкою. Все як було з її бабусею, поки та не стала слаба і вже не довелося її доглядати. Так, до 26 років у Олени не було особистого життя, хоч вона зрідка зустрічалася з чоловіками, але не щастило їй. І ось тільки зараз вона почала зустрічатися з Олексієм і дала навіть йому ключі від своєї квартири.
– Делегація тут до мене приходила – і донька, й онука! Додому кликали. Я сказала – поки цей у нас вдома, ноги моєй там не буде. Сказала я їм віддати картку, на яку пенсію нараховують, та де там. І телефон не віддали! Та й речі не можу забрати мої, все там під забороною.
– Нічого, бабусю, проживемо. Там у шафі моєї бабусі речі, у вас розмір однаковий. Так і не змогла їх ані викинути, ані віддати. А гроші в мене є, а не вистачатиме – то придумаємо, як забрати.
– От дякую, дитинко, за притулок. А ти сама живеш?
– Сама! Але є в мене один чоловік, Олексій звуть. Він іноді приходить до мене.
– А чому іноді? Він що, одружений?
– Та ні, просто зайнятий, у відрядженнях часто. У нас все лише починається.
– Ох, Оленко, не сталося б з тобою як з моїми дівками, а то все життя потім зіпсуєш!
– Та він ніби хороший хлопець!
– «Ніби», – повторила старенька. — Наче й Грицько був хороший, і Славко, а потім, як зубки свої показали, не знала, як себе й дівок захистити! І досі це продовжується. Немає зараз хороших чоловіків. Ось, як мій чоловік був – сама ніжність і доброта! Цей Грицько взяв і звів його!
Із бабусею Олені жилося комфортно.
А через тиждень з’явився Олексій. Він відчинив двері своїм ключем і чемно привітався з бабою Марією. Та спитала в нього похмуро:
– Ти хто?
– Я – Олексій. Я Олену тут зачекаю. Олена мені про вас розповідала. А вона хіба про мене ні?
– Та багато тут вас ходить. Олексії, Василі, Олеги. Не будинок, а прохідний двір.
– Які Василі? – не зрозумів Олексій.
– Та багато тут всякого народу буває. Оленка якась нерозбірлива у хлопцях, ніяк не знає, до кого прилаштуватися. Я сварюся, а вона водить і водить, на них не наготуєшся. Й ігристе тільки купуй.
– Олена взагалі не гульбанить, що ви вигадуєте?
– Це вона перед тобою може правильна, доки нареченого вибирає, а перед іншими вона проста.
Олексій очі вирячив від почутого.
Він ще посидів на кухні, покрутив у руках свій телефон, а потім раптом підвівся й пішов…
Олена прийшла радісна, з тортом і пакетами в руках.
– Привіт, бабусю Маріє. Олексій вже тут?
– Та був тут якийсь мужик. На мене насварився – що, мовляв, стара ти тут робиш? З приводу тебе обурювався, що нема тебе й не додзвонитися. Загалом, я не очікувала такого твого нареченого побачити. Говорила ж тобі – не зв’язуйся з пройдисвітами.
– Дивно, – сказала Олена, дивлячись у телефон. – Він мені не дзвонив!
Олена намагалася додзвонитися до Олексія, але все було марно – він не відповідав.
– Ось ти йому купила торт, а навіщо ти на нього витрачалася? Ти, жінка, заробляєш і витрачаєш свої гроші на чоловіка?
– Це він мені гроші надіслав, сказав, що дочекається мого приходу.
– А що він сам не зміг купити? Чому ти тягаєш важкі сумки?
Тон у баби Марії був уже не такий ввічливий, як завжди, а якийсь гнівний. Вона ходила за Оленою по кімнатах, поки та намагалася додзвонитися до Олексія і постійно бубоніла, здавалося – ось-ось і бабуся вихопить в Олени з рук телефон.
Олена насторожилася – щось тут негаразд. Весь вечір баба Марія обурювалася, сварилася на чоловіків і жаліла жінок. Але куди ж зник Олексій?
– Ти куди зібралася? – з хвилюванням спитала баба Марія.
– Пройдусь.
Олена прийшла за вказаною на листку адресою. Двері їй відкрив приємний молодий чоловік, який чемно з нею привітався.
– Славко, хто там? – почувся жіночий голос з кімнати.
– Це до вас, мамо, – відповів Славко.
І ось уже дві жінки сидять одна навпроти одної – Олена прийшла дізнатися, що ж трапилося з бабусею, чому з доброї, нещасної старенької вона стала отакою.
– Я так і знала, Олено, що ви прийдете до мене, – почала Юля. – Тільки ви спочатку не хотіли мене слухати, і я пішла. Подумала – ну хай поживе, якщо дівчина самотня і не має чоловіка, час можна відтягнути.
– Який час?
– Ми нашу трикімнатну розмінюємо на дві однокімнатні. Наша бабуся – дуже не любить чоловіків, не може вона терпіти чоловіка в будинку. Усім нам життя через це псує. Як вона взагалі вийшла заміж – ось це для мене досі загадка! І сама батька довела.
– А вона сказала, що це ваш чоловік…
– Мій чоловік його не знав, та й мене теж, я ще школяркою була, коли батька не стало. Він був начальником і отримав оцю квартиру, а вона – сварлива жінка була. Довела його…
Мама спочатку прийняла мого чоловіка Грицька добре, коли в нього з бізнесом було все гаразд, закликала нас збирати все в доларах і ховала гроші в себе, ми чомусь тоді їй довіряли. А коли бізнес занепав, вона раптом незлюбила Грицька, почалися сваритися, вона почала його виживати.
На питання – де гроші, вона сказала, що вклала їх у щось, і вони всі зникли.
– А ваш чоловік сварився?
– Що ви! Він дуже добрий, його бізнес занепав тільки тому, що він був добрий і довірливий. Мама виставила нас, ми почали винаймати житло, а вона в цей час – кімнати студенткам здавала.
Але з того часу у нас із чоловіком все погано пішло – якісь ревнощі, невдачі у житті. Тільки вже потім, коли ми розлучилися, через роки я дізналася, що все це підлаштовувала вона!
Дуже хитро підлаштовувала і не посоромилася про це мені докладно розповісти! Але було вже пізно – Грицько завів нову родину.
А потім і спливли долари – вона їх просто сховала, та й на квартирантках назбирала, тому потім купила собі дачу – добротний будиночок у селі.
Влітку вона там жила, а взимку вдома, але потім, як довела будинок до досконалості, вирішила там залишитися. Тільки ось їй Славко поперек став – знову мужик у хаті!
– Вона сказала, що він сварливий дуже.
– Славко? Ха-ха-ха! Та він дуже душевний хлопець і рукастий! Як переїхав до нас, багато чого зробив. Але бабуся дізналася, що чоловік у її квартирі живе, продала свій будинок, поклала гроші на депозит на свій рахунок і каже нам, що ці гроші ми не отримаємо у разі чого.
Усілякими методами вона намагається посварити Настю зі Славком – це її принцип! Вона сама тут сварилася! Ось подивіться.
Юля показала кілька відео на телефоні, як баба Марія влаштовує сварки.
– Це я на випадок її заяв записала, вже були з її боку такі спроби. І на лавці пізно вона сидить навмисне, щоб її побачили, пошкодували і були б докази. Ось і вирішили зробити так – ми все ж таки три власниці на квартиру, розміняємо її на дві однокімнатні, діти окремо, я з мамою – окремо!
І що далі, то краще, щоб вона молодим не заважала. Ми їй сказали – не захоче розмінюватися, ми свої частки якимось чоловікам продамо.
А що, вона вам теж щось у житті зіпсувала?
– Я навіть не знаю, що й думати. Сьогодні приходив мій наречений, поки мене вдома не було, не знаю, що там сталося, але він пішов, не дочекавшись мене. А зараз не відповідає.
– О, як це схоже на неї! Зараз я їй подзвоню і скажу, щоб ішла додому.
– Але в неї немає телефону! Вона сказала, що Славко забрав телефон і картку.
– А як же ж! Ці речі у неї завжди у сірій сумочці, тільки вона телефон на беззвучний ставить. Та й картка у неї з собою, вона сказала, що нам ані копійки з пенсії не дасть, поки в її будинку живе мужик.
…І все ж таки вони вирішили, що краще не дзвонити, а сходити по бабусю. Та опиралася, казала, що їй тут краще, і навіть хотіла заплакати, але сліз не було.
Баба Марія намагалася викликати співчуття в Олени, але та стояла, відвернувшись від бабусі. Йдучи баба Марія якось нервово сказала Олені:
– Ну і живи тут зі своїм мужиком, він тобі млинців не напече! Все життя йому торти будеш тягати!
…Олена того ж вечора помирилася з Олексієм – все з’ясували по телефону.
Олена ще кілька разів бачила бабу Марію на лавці, але проходила повз.
А потім помітила, як із сусіднього будинку виносять меблі, вантажать у машини, а поряд з меблями стоїть вся родина баби Марії.
– Розмінялися все-таки! – подумала Олена. – Юлю шкода найбільше – їй і далі доведеться жити зі своєю сварливою матір’ю…
