Головна - Життєві історії - Олексій ішов на день народження до свого діда. Він підійшов до квартири Ігоря Павловича і натиснув кнопку дзвінка. За мить старий відчинив двері. – Дідусю, я тут привітати тебе прийшов… – почав було говорити Олексій, як раптом замовк від несподіванки. З кухні вийшла якась молода дівчина з тацею в руках. На таці гіркою височіли ватрушки… – Здрастуйте, а ви – Олексій? – першою заговорила незнайомка. – Проходьте до столу. Ми вас вже давно чекаємо. – Це хто така? – пошепки запитав Олексій діда. Ігор Павлович тільки посміхнувся і хитро покрутив кінчики вус. Олексій не розумів, що відбувається

Олексій ішов на день народження до свого діда. Він підійшов до квартири Ігоря Павловича і натиснув кнопку дзвінка. За мить старий відчинив двері. – Дідусю, я тут привітати тебе прийшов… – почав було говорити Олексій, як раптом замовк від несподіванки. З кухні вийшла якась молода дівчина з тацею в руках. На таці гіркою височіли ватрушки… – Здрастуйте, а ви – Олексій? – першою заговорила незнайомка. – Проходьте до столу. Ми вас вже давно чекаємо. – Це хто така? – пошепки запитав Олексій діда. Ігор Павлович тільки посміхнувся і хитро покрутив кінчики вус. Олексій не розумів, що відбувається

Ігор Павлович сидів біля вікна і дивився крізь тьмяне скло на перехожих.

Березень уже дихав першими паростками зелені, дзвенів синичками і краплями талої води.

Сонце все частіше висвітлювало кухоньку старого, яка так давно не бачила генерального прибирання.

– Сам ти винен, Павловичу, – докоряла його сусідка Віра Іванівна. – Сидиш який рік, не виходиш, а тільки скаржишся, що ані син, ані внук до тебе не приходять.

– Ага, давай, давай, виховуй мене старого, вчи. Тільки вже свої найближчі навчили… Давно я вчений став… – відповідав старий.

– Жадібність тобі заважає, – продовжувала Віра Іванівна. – Залишишся один зі своїми капіталами.

Чому старий дозволяв своїй ровесниці, такій же літній жінці виказувати йому правду в очі, було зрозуміло.

Віра Іванівна приходила до сусіда майже щодня. Вона готувала нехитру їжу: супи і каші, щоб підтримати колишнього підприємця, а нинішнього вісімдесятирічного скупого самітника.

Жили вони останні два десятиліття на одному сходовому майданчику.

І просто більше нікому старий не довіряв.

Із сином Олександром він посварився вже купу років тому. Ще давно, коли Сашко просив взяти його в бізнес, Ігор Павлович відмовив строго і безповоротно.

Потім він виділив йому невелику суму – «підйомні», після закінчення інституту зі словами:

– Влаштовуй своє життя сам, якщо ти мужик.

Сашко, звичайно, пустив усі гроші на машину, яку незабаром і поламав через недосвідченість та необережність.

Але батько більше допомагати не захотів, і стосунки їх розладналися…

– Ти б подзвонив Сашкові, – вкотре просила Віра Іванівна.

Але Ігор Павлович наче не чув її слів. Він досі не міг вибачити, що син навіть не запросив його на весілля, і все з тієї самої причини: батько відмовив дати грошей на свято.

– Зароби і гуляй, – твердо сказав Ігор Павлович. – Тобі було дано. Протринькав. Від пишного весілля щастя не прибуде. Ти навіть із нареченою мене не познайомив і поради не спитав.

Старий останніми роками часто був слабий, і якби не сусідка, яка допомагала йому з куховарством і пранням, то й зовсім здичавів би.

Однак життєвих сил йому надавала наявність накопичених, хай і невеликих грошей.

За роки свого підприємництва він нажив помітний у маленькому містечку капітал, і тепер займався тим, що позичав гроші під відсотки.

– Це я так, розважаюсь, – говорив він з усмішкою Вірі Іванівні, коли черговий борг від клієнта було повернено.

Ігор Павлович потирав руки, пригладжував неслухняні залишки сивого волосся на скронях і просив:

– Сходи-но ти на базар, Віро, можна і мʼясця свіженького пів кіло купити на супчик. Або ні… Краще курячих стегенець все ж таки. Не так дорого.

– Гаразд, – кивала Віра Іванівна.

Вона погоджувалася, щоб не псувати настрій Ігорю Павловичу і йшла купувати продукти.

А сама собі зітхала:

– Господи, на інший кінець міста їхати по пів кіло стегенець…

– Ти б з угоди хоч онукові Олексійчику щось дав. Він зараз якраз потребує. На ноги хлопцю стати треба. Йому двадцять п’ять, може, скоро одружитися надумає… Треба б квартиру… – просила Віра Іванівна.

– Онука я люблю, але балувати не збираюся, – строго відповів Ігор Павлович. – Була б дівчина, і то подумав би. А хлопець сам повинен. Ось як я… Все сам. Мені ніхто не допомагав.

– Досить хвалитися. Тобі пощастило, а ні синові, ні онукові до ладу не допомагаєш. Хай би не було чим. А навіщо ти гроші складаєш? – не вгавала Віра Іванівна.

Ігор Павлович любив Олексія. Той заходив на всі свята та дні народження діда, приносив частування, і грошей не просив, знаючи його сутність та принципи.

– У нас все добре, – казав Олексій. – Батько працює на фірмі, непогано заробляє. Ну, загалом, як усі в офісі. Але ми не бідуємо. Я теж влаштувався в юридичну контору. Починаю свою кар’єру.

– Правильно, – казав дід, наливаючи чай Олексію. – І дружину собі роботящу вибирай. І запам’ятай: гроші люблять лік. Не будь марнотратом. Заощадив, рахуй – накопичив, заробив.

Олексій зітхав, стримуючи посмішку. Дідова економія, що межувала з жадібністю, вже була знайома всім.

– Гаразд, – відповів Олексій. – Я заощаджуватиму, а от тобі вже не варто, діду. Поживи хоч на старість років нормально. І на їжу не скупися, і хоч би ремонт зробив… Одягу нормального, навіть, у тебе немає.

Олексій не договорив. Ігор Павлович насупився і встав з-за столу:

– Ось тільки вчити мене не треба жити! Сам не схиб! Як мені одягатися та харчуватися я вже давно знаю. Поки ще все розумію. Мені новомодний одяг не потрібен. Старе зносити б… Яйця курку не вчать, як жити.

Розмова була закрита, Олексій встав і попрощавшись, пішов…

…Минали тижні, Ігор Павлович усе сидів біля вікна, рідко виходячи на лавку перед під’їздом.

Улюбленим заняттям його було підраховувати вечорами свої гонорари від клієнтів.

Він сідав за старий письмовий стіл і відкривав зошит із записами, куди акуратно вносив усі імена, цифри та дати.

Частину готівки він зберігав удома в старому сейфі, а основні суми «підростали» на рахунках у різних банках.

Якось Віра Іванівна привела до нього молоду худеньку дівчину.

Вона просила гроші на відкриття власної швейної майстерні.

А Ігор Павлович брав за кредит менші відсотки, аніж у будь-якому банку.

Вони сиділи на кухні. Марійка із захопленням розповідала про свою нову майстерню.

– Розумієте, спочатку я працювала у приватниці. Але тепер захотілося нам із подругою свою справу відкрити. Клієнти саме до нас і йдуть. Замовлень багато. Наперед розписано на місяць. Ось ми і скидаємося з нею на обладнання. Орендували приміщення. Працюємо від зорі до зорі. У прибутку впевнені.

Ігор Павлович дивився на дівчину і майже не чув, що вона говорить. Її ніжний голос, золотисті локони на плечах і тонкі пальчики, що машинально перебирали візерунчасту стару скатертину на круглому столі, зачаровували.

А вона все говорила і говорила…

Зрештою, старий кивнув і запропонував дівчині чаю.

– Агов, Вірочко, принеси нам чаю. Зараз, зараз, ми розпишемо борг по датах. Я тільки тебе запишу, дитинко…

Він вийняв зошит і почав акуратно записувати дані про нову молоду позичальницю. А дівчина допомагала принести в кімнату чашки і вазу з сушками.

Вони пили чай. Ігор Павлович не зводив очей з юної кравчині.

– Ось молодь є й путня, – похвалив він Марійку. – Праця – це головне. І економія у всьому. Без цього ніяк. І нікуди. Запам’ятай, Марійко. Тільки економія і строгий розрахунок.

Марійка кивала, дякувала за все, вони домовились.

– Ви тільки самі неодмінно заходите. Розкажіть як справи. Щоб і мені знати, не хвилюватись. Чайку, поп’ємо.

Марійка обіцяла…

…Олексій ішов на день народження діда. Він відкрив двері в підʼїзд і звично піднявся по сходах до квартири Ігоря Павловича.

Хлопець натиснув кнопку дзвінка. За мить старий відчинив двері.

– Дідусю, я ось привітати тебе прийшов… – почав було говорити Олексій, як раптом замовк від несподіванки.

З кухні вийшла якась молода дівчина з тацею в руках. На таці гіркою височіли пироги й ватрушки…

– Здрастуйте, а ви – Олексій? – першою заговорила дівчина. – Проходьте до столу. Ми вас вже давно чекаємо.

– Це хто така? – пошепки запитав Олексій діда, коли Марійка пішла на кухню по чайник.

Ігор Павлович тільки посміхнувся і хитро покрутив кінчики вус.

Олексій не розумів, що відбувається.

– Що?! Сподобалася? Моя клієнтка. Кравчиня. Ділова дівка. Не те, що ти… Марійка до мене часто заходить. Ми дружимо, – єлейним голосом сказав Ігор Павлович.

Від Олексія не вислизнув погляд діда, сповнений обожнювання.

Олексій, попивши чаю, похвалив пироги і помітив, що у квартирі стало якось світліше.

– Це я пошила в подарунок Ігорю Павловичу нові фіранки. Вони світлі, – засміялася Марійка.

– Точно. Вона і генеральне прибирання зробила. Давно тут не було жіночої руки, – додала Віра Іванівна.

Марійка, випивши чаю, поспішила піти.

– Мені пора у майстерню, робота чекає, – вона помахала всім рукою і зникла в коридорі.

Олексій повернувся до іменинника і запитав:

– Чи не женитися ти надумав, діду? Щось я не зрозумію твоїх змін, – засміявся він.

– Ага, зауважив, значить. Ось і я помолодшав, як з молодими почав спілкуватися. Не дівчина, а скарб. І одружився б, якби молодший був, – строго відповів дід. – А ти скоро тридцять відзначиш, а все наречених перебираєш?

Дід вперся на спинку стільця, і тільки тут онук помітив нову сорочку.

– І одягнувся в нове, значить? – запитав Олексій.

– Ти ж сам казав – не економити на одязі… – почав було Ігор Павлович і махнув рукою. – І так не добре, і так смієшся. Не догодиш. А ось Марійці сорочка сподобалася. Щиро кажучи, вона мені її і придивилася на моє прохання. Глянь, колір який? Я ж в ній не виглядаю старшим?

Олексій не витримав і засміявся.

– Тебе вже нічого не зістарить, діду. Ти молодець.

– Гаразд. Пробачаю… – дід прийняв жарти і раптом став серйозним. – Останнім часом я не дуже добре почуваюся, Олексію. Ти там привіт батькові передавай…

Вони помовчали. Потім дід обійняв онука й сказав:

– Квартирка у мене, звичайно, невелика, давно ремонту просить, але не під силу мені тепер такий клопіт. Однак, я на тебе дарчу оформив. Приймай.

Він вийняв з шухляди столу документ і показав Олексію.

– Дякую, діду. Не очікував… – розгубився Олексій і обійняв Ігоря Павловича.

– Ти ремонтом займися невідкладно, грошей на це я теж дам, – продовжив Ігор Павлович. – А сам я переїжджаю до Вірочки. Ти як зробиш ремонт, живи тут. Хочу, щоб рідна душа поряд була.

– До Віри Іванівни? – перепитав Олексій. – Як так?

– Я купив її квартиру. Вона збиралася їхати до дочки, але я відмовив. І вона залишиться зі мною. А гроші дітям віддасть, якщо захоче. Удвох ми з нею давно, звикли один до одного, а наші роки такі, що поодинці важко жити.

Олексій дивився на діда і не впізнавав його. Йому навіть здалося, що він погано знав його, не спромігся навіть серйозно поговорити з ним про життя, завжди приймаючи його поради за старече буркотіння.

– А до Марійки придивись. Наполегливо рекомендую, – сказав дід, коли Олексій зібрався йти. – Вона кожного першого числа місяця у мене чай п’є після другої години.

…Тепер Олексій чекав перше число з нетерпінням. Йому сподобалася Марійка і без дідового повчання. Дівчина була незвичайною, несучасною, так ніби прийшла з минулого століття.

І в чемному зверненні до всіх, і зовнішністю, і навіть погляд у неї був якийсь м’який і заспокійливий…

Тому, коли він знову зустрівся з Марійкою у діда, стіл був заставлений фруктами, цукерками, печивом та шоколадом.

– Ох, нічого собі! – здивувалася Марійка. – Що за свято сьогодні?

– Так тепер буде завжди, коли ви до нас приходите, – відповів Олексій.

Дід задоволено посміхнувся.

– Однак тут на кілька чаїв вистачить. Не варто витрачатися, Олексію… – почав було він і осікся від погляду внука. – Гаразд, я піду до Вірочки загляну. Старий вийшов, а Олексій і Марійка розговорилися.

Тепер молоді зустрічалася майже щодня. Їхня симпатія один до одного досить швидко переросла в кохання, якому Олексій і радів, і дивувався. Якось прийшовши до діда, він сказав:

— Ось ніколи б не подумав, що ти мені наречену знайдеш. Ніколи…

– А ти мої поради слухай, – повчально сказав дід. – Я дещо в людях розумію. Я наскрізь людей бачу.

– Так… – задумливо відповів Олексій. – Чужих, може, й бачиш. А своїх… Бачити не хочеш.

– Що? Що трапилось? – насторожився Ігор Павлович.

– Батько хоче до тебе прийти. Пробачення просити… – відповів Олексій. – Ти вже до нього не сварись, діду. Зрозумій, постарайся…

– Так де він? Де він твій батько? Скільки років минуло, а він і носа не показує? – з образою в голосі відповів Ігор Павлович.

– Та тут я, – почувся голос із коридору і в кімнату зайшов Олександр. – Вийди, Олексію, дай ми наодинці…

– Наодинці?! Що, соромно?! Стільки років батьком нехтувати? – сказав Ігор Павлович.

– Тоді не йди, – сказав Олександр синові, і підійшов до Ігоря Павловича. – Батьку, пробач…

Вони глянули один на одного і раптом обійнялися. Так, ніби сила тяжіння, яка давно чекала їхнього зближення, миттєво примагнітила дві душі.

Усі троє плакали. Дід схлипував. Олександр глибоко зітхав, намагаючись не плакати.

– Ой що це з вами? Здрастуйте… – раптом почули вони тихий голосок.

Чоловіки підняли очі і побачили на порозі кімнати розгублену Марійку.

– У вас двері були відчинені. Я й зайшла… Ігорю Павловичу, я залишок боргу принесла. Достроково хочу віддати… Все гаразд? – вона дивилася на Олексія, не розуміючи, що відбувається.

Він обійняв її й сказав:

– Це ми тут про нас з тобою говорили, Марійко, ось радіємо нашому майбутньому весіллю… Ми ж скоро поряд із дідом житимемо.

– Так, мабуть, – підтакнув Ігор Павлович. – Разом, поряд. Це найголовніше. І я це зрозумів, синку. І ти мене вибач.

Він обійняв ще раз Сашка…

…Олексій і Марійка йшли парком, освітленим променями сонця.

Починалося нове життя, наповнене, бурхливе, різнобарвне і радісне для всіх.

Для всіх поколінь їхньої великої родини…

Plitkarka

Повернутись вверх