Олександр штовхнув важкі дерев’яні двері, і кімнату осяяло вуличним світлом. У цьому будинку час начебто застиг. Він застиг і трохи опустив погляд, по його спині пройшов холодок, а в горлі став ком. Цей невеликий будиночок залишився таким самим, як і минулого разу, коли Олександр відвідував матір. Коли це було? Може, років 5 чи 7 тому. Він зробив крок у кімнату, і його накрили ностальгійні спогади. Підлога рипнула під ногами, він зробив ще крок і звернув увагу на годинник у кімнаті матері. Вони стали рівно на 12:40, це був той час, коли вона пішла. Олександр пройшов у її кімнату, повільно провів погляд по її ліжку, і журнальному столику з лампою.
У цей момент ком у горлі почав підступати так, що на очах виступили сльози. У голові крутилися безглузді, нав’язливі думки про те, що він був не найкращим сином. Був і цього вже не виправити.
Олександр відсунув старий стілець і сів за столик. В голові були лише думки про те, чого він не зробив, але міг. Зараз пізно щось виправляти, а у спогадах міцно осіла їхня остання розмова.
– Сашко, синку, привіт! Як у тебе справи, розкажи… – але Валентина Ігорівна не встигла договорити.
– Так Привіт. Я зараз зайнятий, потім передзвоню, – Олександр хотів покласти слухавку, але мама хотіла поговорити із сином
– Сашко … – несміливо сказала вона. – Але ти мені не передзвонив минулого разу … У тебе не знайдеться хвилинки? – її голос затремтів, ніби вона запитала щось безглузде, і зараз їй соромно. Олександр зітхнуть із роздратуванням.
– Зараз я зайнятий, у тебе щось важливе? – він не приховував свого небажання говорити з матір’ю.
Їй було прикро. Прикро, що він не хоче говорити з нею. Прикро, що їй було так складно виховати його одній, але він завжди тягнувся до батька. Їй було прикро, що рідний син зовсім не хоче її побачити.
– Може, ти зможеш приїхати на вихідних? Я пиріжків напечу… твоїх улюблених, з вишнею – у її голосі були чутні сльози, що підступали, і надія. Надія на те, що він приїде, залишиться, вона побачить його. А не лише чутиме холодний голос сина через динамік старого телефону.
– Пиріжки з вишнею? – Син засміявся. – Мамо, ну які пиріжки? Ну що до тебе їхати? За пиріжками, – він знову посміхнувся і поклав слухавку.
Того дня Валентина Ігорівна не знаходила собі місця. Всередині неї щось нило і шкрябалося. Ні, то була не образа. Як вона може ображатися на свого сина? Скоріше, це було розчарування, сум, смуток, але не образа. Вона пройшлась у глиб маленького будинку, до кімнати Сашка. Там веселі його дитячі фотографії, малюнки та плакати різних рок-гуртів. Мати зняла одну фотографію зі стіни, і зморщеним пальцем погладила синочкове обличчя. Він дивився на неї з фотографії та посміхався. По її щоці побігла материнська сльоза, і вголос вона сказала:
– Що ж я зробила не так, мій любий синку? Чому ти не хочеш мене бачити? – бабуся витерла сльозу з щоки. І забрала фотографію до своєї кімнати. Напевно, їй хотілося, щоб син був поруч хоч би на фото. Їй хотілося частіше бачити його, але поки що не виходило навіть чути…
Все своє життя вона віддала, щоб виховати гідну людину. Однією було дуже складно виховувати дитину, і їй довелося пожертвувати всім: особистим життям, своїм часом, своїм здоров’ям. Постійно обмежуючи себе у всьому, вона хотіла більше дати своєму єдиному синові. А коли він виріс, вона залишилася зовсім одна у своєму селі. Наодинці з дитячими фотографіями сина та його малюнками.
Як і будь-яка мати, вона його не звинувачувала. У нього справді багато роботи, він дуже зайнятий і просто не може приїхати. Незабаром він закінчить із справами, і приїде до своєї мами. З’явиться на порозі будинку, обов’язково її обійме, поцілує, розповість, як хотів приїхати, але через роботу зовсім не міг. І, звичайно, він дуже намагається знайти час. У нього просто не виходить. Адже вона правильно його виховала, а інакше просто не може…
Але син не приїхав за тиждень, не приїхав за місяць. Мати не дочекалася сина навіть за рік. Вона дзвонила, але чомусь виклик навіть не йшов. Напевно, телефон вимкнено, або просто сів. З такими думками Валентина Ігорівна пішла, пішла зовсім.
Про це Олександру повідомила сусідка, коли не побачила Олександра навіть на прощанні.
– Сашко, привіт, – пролунав у трубці сердитий голос сусідки.
– Доброго дня. Це хто? – Олександр не мав номера сусідки. Та й номер рідної матері він заблокував, щоб не набридала своїми дзвінками
– Сашко, це сусідка мами твоєї – тітка Марія, – представилася жінка. Олександр зітхнув, і сухо відповів
– Угу…
– Маму твою поховали сьогодні, Сашко. Тебе і на прощанні не було, – тітка Марія говорила ще щось, але Олександр не чув. У його голові засіла фраза: “Маму поховали сьогодні”. Руки мимоволі затремтіли, а рот почало сушити. Олександр звів брови
– Як? – це єдине, що він зміг запитати у квапливої сусідки
– Я ж говорю, сьогодні не стало. Ти приїхав би, хоча б зараз. З будинком щось вирішувати треба… – у її голосі було чути засудження. Тітка Марія спілкувалася з мамою Олександра, і вона знала, що син давно не приїжджав. І вона бачила, як сумує її подруга.
– Так, – Сашко кинув сусідці одне слово, і поклав слухавку. Йому треба було зібратися з думками, як бути? Що взагалі робити у такій ситуації?
Олександр відчував свою провину, але не розумів чому. Адже він не був винен у тому, що матері не стало, вона була старенька і пішла сама. Тоді що за почуття всередині накочувало сльози? Він не розумів, як позбутися цього і прийняти думку, що матері не стало.
– Це якась помилка, – сказав Олександр вголос і відкрив телефонну книгу у пошуку номера матері. Він хотів подзвонити і переконати, що це просто жарт, з нею все гаразд. Зараз він почує її голос, вона покличе його на пиріжки з вишнею, і зараз він точно, обов’язково приїде. Він розповість їй усі найголовніші новини, допоможе по дому і вони базікатимуть сидячи на кухні. Все буде добре.
– Та де цей номер! – розгнівався чоловік, але його почуття швидко пройшло, коли він згадав. Номер заблоковано. Син виніс матір із чорного списку, і лише тоді усвідомив, наскільки давно їй дзвонив. Майже рік Олександр не підтримував зв’язку з Валентиною Ігорівною. Навіщо він взагалі її заблокував? Сашко не міг відповісти на це запитання.
Весь вечір він провів у роздумах, а на ранок взяв квитки до рідного села. Але так давно там не був, що зовсім забув як дістатися до будинку. Як взагалі прийти до рідного дому, де тебе ніхто не зустріне? Мама більше не зустріне біля порога, і не почне обіймами. Цього більше не буде, і ці думки крутились у голові всю дорогу. Чоловік не помітив, як дійшов до будинку і опинився біля рідної хвіртки.
Паркан вже давно впав, а фарба почала тріскати. За парканом стояла величезна засохла трава, мабуть під кінець життя у мами зовсім не було сил доглядати територію. У цьому міг би допомогти рідний син, але він був надто зайнятий своїми справами. Тепер йому лишилося тільки думати про те, як би він міг допомогти. Якби був трохи уважнішим до матері, якби не ігнорував її, якби був по-справжньому люблячим сином.
Здавалося, що нічого поганого не може статися. Він лише не міг знайти часу, а тепер його нема для кого шукати. Тепер він стоїть перед старим письмовим столом мами і згадує про те, яким поганим сином він був. І зараз він приїхав, тільки коли зателефонувала сусідка і сказав, що настав час продавати будинок. Будинок, де він виріс. Будинок, в якому пішла його мати, так і не побачивши свого рідного, найулюбленішого сина.
Зі скрипом Олександр відсунув старий стілець і сів за письмовий стіл. Провів по ньому руками, важко зітхнув. Він відкрив висувну шухляду столу, і побачила величезну стопку листів. Вони лежали акуратними стопочками, перев’язані кольоровими нитками.
– Цікаво, кому мама могла писати? – промайнуло в голові в Олександра, а всередині щось тьохнуло. Він начебто заздалегідь зрозумів для когось ці листи, навіть не читаючи ім’я одержувача. Він акуратно взяв одну стопку листів і акуратно розв’язав бантик. Взявши один конверт, він побачив такий рідний почерк мами. Так, літери вже не такі рівні та красиві, як раніше. Але він його впізнав. Цим почерком мама підписувала листівки, писала список продуктів, і розписувалася в його щоденнику. Він прочитав ім’я одержувача… “Моєму улюбленому синові Олександру”. Йому стало зле. Він почав читати решту підписів на конвертах, і на всіх був один адресат. Її рідний Олександр.
На очі накотили сльози. Олександру було складно зібратися з силами, щоби прочитати хоча б один лист. Він вдихнув, проковтнув грудку в горлі і розкрив конверт. Очі були мокрі від сліз, і важко було щось прочитати. Він витер очі і букви стали ясними. Він почав уголос:
– Дорогий мій синку, вже рік не можу до тебе додзвонитися. Мабуть, щось із телефоном, стара моя голова зовсім не може розібратися. Живу помаленьку, на хліб грошей вистачає. Але здоров’я вже зовсім не те. Вночі зовсім не спиться. Але нічого, я впораюся. З тобою встигнути побачитися, та тільки знаю, що не хочеш. Але я на тебе не ображаюся… Сама винна, що була поганою матір’ю. Інакше, я не розумію, чому ти так ставишся до мене. – сльози полилися з синових очей. Він ніби зрозумів, як багато упускав і що він взагалі наробив.
Чому він не був поруч із тією, хто виростив його. З тієї, хто віддавала останнє, щоб він був щасливим. Він не цінував…
– Це не ти! Не ти була поганою матір’ю! Це я був поганий син. Мамо… – Він заплакав ще сильніше. – Це я був поганим сином. Вибач мені, рідна – він вибачався. Але його ніхто не чув. Він відкрив другий лист і теж почав читати вголос:
– Дорогий синку, як у тебе справи? Як ти їси, добре? У мене все непогано, тільки ноги заважають. Але я справляю. Марія приходить і допомагає мені по дому, без неї пропала б. Я все думала над твоїми словами, що нема чого взяти з мене. Спочатку ображалася, а потім зрозуміла: і справді. Старенька, безпорадна, чого тобі зі мною поратися. Так і краще, я Марії плачу, вона мені допомагає, багато грошей не бере. А в тебе і своїх проблем багато. Я тут впораюся… – далі не було сил читати, та й через сльози Олександр не міг розібрати ні слова. Сльози лилися самі собою. Він подивився на кількість листів. 10 акуратних стопок, складені одна до одної.
Як багато вона писала мені. Щодня… Усередині в Олександра все вирувало: розпач, образа на себе, біль за втратою. Раптом Олександр зрозумів, наскільки сильно його мама любила. Наскільки сильно вона на нього чекала, наскільки сильно любила, і як багато прощала. Зараз він усвідомив все: наскільки поганим сином був, як багато він упустив, і що зараз не повернути нічого. Маму не повернути після прочитання листів, час не повернеться назад, і він вже нічого не виправить. Олександр лаяв себе за все, що відбувалося з мамою. Як давно він не приїжджав і більше року взагалі не спілкувався. Як він міг не спілкуватися з нею понад рік? Чим він думав, коли так робив із рідною матір’ю? Олександр лаяв себе, він плакав, сердився.
У цей момент у будинок хтось зайшов. Олександр повернув голову у бік вхідних дверей. То була сусідка. Тітка Марія. Яка була найближча до його матері, в її останні дні. Приємна жінка увійшла з усмішкою, але як тільки побачила Олександра, одразу кинулася до нього.
– Сашко, – вигукнула вона. – Сашко, що з тобою? – вона розгублено дивилася на нього, намагалася обійняти, заспокоїти. Олександр не міг нічого сказати, він просто показав на стопки листів. Марія подивилася на них, важко зітхнула і зрозуміла. Звісно, вона знала про листи. Вона знала все.
– Ну тихіше, тихіше, – Вона почала гладити його по голові, притиснувши до себе. У цей момент Олександру начебто полегшало. Всередині щось відпустило, він на секунду відчув поряд маму. Її тепло. Він ніби опинився у дитинстві, коли його мама ніжно обіймала та гладила по голові.
– Я був поганим сином, – пошепки сказав він. – я залишив її одну.
Тітка Марія заплющила очі, щоб не видавати сліз. Вона знала, як важко було Валентині Ігорівні, вона йшла на очах у сусідки. І щодня тітка Марія бачила, як мати Олександра сидить біля вікна і чекає на нього.
– Вона вибачила тебе, Сашко. Вибач і ти себе. – Вона сказала правду. Валентина Ігорівна не тримала образи на сина, її кохання дозволило пробачити всі образи. Олександру не стало від цього легше, але він точно знав, що зробить усе, щоб зберегти пам’ять матері.
