-Олег, я прошу тебе… Олег. Я не зможу одна, розумієш.
-Ніно, ну май ти повагу до себе, ти все-таки жінка. Я не хочу з тобою жити, розумієш? Навіщо ти просишся? Ти мені не потрібна. Ти що перша від кого йде чоловік?
Олег збирав свої речі у розкриту сумку, швидко, різко й квапливо. Він хотів якнайшвидше піти звідси, з цієї квартири, від цієї жінки, яка плакала, сварилася, піти подалі від цього життя…
-Ніно, що ти влаштувала не зрозуміло що? Начебто ти перша, хто залишається без чоловіка.
Ти робиш драму незрозуміло з чого? Заспокойся, дай мені зібратись і спокійно піти, чуєш? Я і так, – він помовчав. – Йду геть, з порожньою сумкою, адже я все тобі залишаю, Ніно. Тобі та дітям!
-Татусю, татко, не йди, – плаче одинадцятирічна Даринка.
-Тату, не йди, – повторює слідом за нею трирічний Ігорчик.
Василько в цей час був у школі. У нього була контрольна. Хлопець хотів написати її на відмінно, щоб тато похвалив його, а то батько останнім часом якийсь сумний ходить, на роботі у нього мабуть щось не ладнається.
Василько старається. !ому тринадцять і він знає, що тато пишатиметься ним.
Олег пішов, голосно гримнувши дверима. Ніна плакала, а діти сумно дивилися на маму…
Але Олег не обернувся… Він легко побіг по сходах, закинувши сумку на плече, махнув таксисту, який вже чекав на нього, закинув сумку на заднє сидіння, стрибнув у машину і поїхав.
Василь у цей час підходив до будинку, він крикнув батькові, бажаючи поділитися з ним радістю, але той байдуже глянув на хлопця і відвернувся, сказавши щось водієві.
-Щось на роботі сталося, – подумав хлопець і весело побіг додому.
Гамір і плач він почув ще на першому поверсі, щойно увійшовши до під’їзду. Перестрибуючи через дві сходинки, Василько забіг додому.
Мама лежала на дивані і плакала. Діти обнявшись сиділи біля неї на ліжку.
-Що сталося, мамо? Матусю?
-Ой, ой, він пішов… Пішов він… Ой.
-Хто, мамо? Що трапилося? Хто пішов, куди? – хлопчик не розумів, що відбувається. – Мамо, матуся…
-Ой, він пішов…
Так Василь став дорослим.
Мати чекала, що батько повернеться, нагуляється і повернеться. Вона чекала на нього, не дозволяла дітям і слова поганого сказати про батька, могла схопитися при кожному шумі в коридорі – все їй здавалося що Олег повернувся.
-Він такий благородний, такий благородний, – казала Ніна своїм подружкам. – Все залишив нам, все залишив.
Вона мовчала, що залишив їм батько квартиру в кредиті, меблі взяті в кредит… Благородний…
-Це вона, вона, ця дівка його приворожила, – плакала Ніна.
Василь скотився по навчанню, почав сваритися з матірʼю, не ночувати вдома.
Даринка теж почала жити своїм життям.
-Мамо ти вже набридла зі своїми сльозами, – казав Василь. – Він пішов, розумієш, пішов! Ми не потрібні йому, ти не потрібна вічно плачуча і догоджаюча. Я не потрібний, вони не потрібні…
Подивися, подивися – Ігорчик он недлоглянутий постійно.
Мати плакала…
Олег у цей час зі своєю молодою дружиною їхав відпочивати. Якби не ці безглузді аліменти, він раніше відвіз би свою кохану на відпочинок.
-А Ніна ця, все чатує на мене, – думав він. – В очі заглядає, зовсім вже! За руки бере на вулиці, просить повернутися. Куди повернутися?
У цей вічний галас, плач, гамір. Вічна економія, не встигнеш набрати на один кредит, тут уже другий час підходить, то Василеві треба кросівки, то Дарині костюм, то Ігорчику в садок гроші здати.
Слава Богу він залишив це в минулому.
Сама казала, що бабуся її вчила, мовляв народжуй стільки дітей, скільки сама зможеш виховати.
От і народжувала.
А він до чого? Жінка нарівні з чоловіком зараз, вона вільна людина і має право сама розпоряджатися собою.
Ось і розпорядилася.
Та ну її, навіть думати не буде про неї, настрій псувати. Кохана поряд, пригорнулася до плеча, сонечко…
Як же йому пощастило.
Він цмокнув у щічку кохану і пригорнувся до неї.
А Ніна почала будувати особисте життя. А чим вона гірша!
Підстриглася, почала яскраво фарбуватися і голосно сміятися.
Вона цілими днями була на роботі, а у вихідні гульбанила, разом з подружками, які раптом десь з’явилися.
Василь повністю взяв на себе турботу про молодших.
Мати кричала що вона утримує їх, що аліментів, які платить їх недолугий татусь, не вистачає навіть на тиждень, вона тепер не плакала, вона тепер гульбанила.
Хлопцеві соромно було ходити в речах, з яких він давно виріс і знайшов підробіток.
Мати привела якогось мужика, сказала що вона ще молода і вродлива жінка, їй треба влаштовувати своє життя.
Через тиждень Василь виставив його за двері. Непорядним виявився…
-Хочете двоє гульбанити, – сказав Василь до матері і її обранця. – То йдіть десь в інше місце.
Мати почала сваритися.
-Іди, – сказав Василь матері. – Іди і ніколи не приходь сюди. Чуєш?
Мати пішла слідом за тим чоловіком.
-Васильку, як ми житимемо, – запитала Даринка. – Ми ж діти… У нас кредит, Васильку.
-Нічого, проживемо, – сказав хлопчик.
-Васильку… – Ніна прийшла через місяць, – пробач синочок… – Діточки мої, вибачте ви мене.
Все перетерпіли, пережили Ніна з дітьми. Взяла себе в руки, усіх подруг і дружків порозганяла, на курсах якихось відучилася, перекваліфікації.
Та їм було важко, але завдяки Василеві, а потім Дарині, яка підросла, вони впоралися.
З тією коханою Олег давно розійшовся, слава Богу. Нінка у нього, трьох дітей народила, вся при фігурі була, а готує як, удома завжди повно їжі, чисто, він доглянутий.
А ця народила, і все королева, вночі до дитини він повинен вставати, приходить з роботи втомлений, вона дає йому хлопця, та навіщо йому це треба.
Добре, що нову кохану зустрів, ця не така. А та на аліменти подала, на себе і дитину.
Добре, що кохана його розуміє.
До речі, Василеві вже вісімнадцять, вони що там, зовсім? Все, до вісімнадцяти років просидів на батькових харчах, вистачить!
Нісенітниця якась, мовляв, не потрібна його новій коханій така любов, а гроші має приносити все ж мужик, та ну її… Пішов і від цієї.
Потім були ще, ще і ще кохані…
…-Алло, Ніно.
-Так, алло, хто це?
-У сенсі хто це? Дожили, чоловіка рідного не впізнаєш?
-Вибачте, ви помилилися номером…
Ніна знизала плечима, за минулі роки вона вже забула голос Олега…
-Васильку… Який ти став. Привіт, синку. Так давно не бачилися… – до Василя підійшов чоловік на вулиці.
-Десять років, тату…
-Так… А я ось… Знаєш… Йшов повз, дивлюся Ігорчик. Я думав що то ти, уявляєш… А потім подумав що…
-Я був у його віці, тату, коли ти пішов… Втік, пам’ятаєш? Я йшов сказати тобі, що написав на відмінно контрольну, хотів щоб ти, похвалив мене, тату. А ти сів у чужу машину і поїхав, ти ж бачив мене тоді, тату…
-Пробач мені, синку… Пробачте мене… Діти…
-Ти знаєш, я вдячний тобі.
-Так? А за що?
-За все. Якби ти тоді не пішов, ми не були б такі дружні з сестрою і братом, ми б так можливо не цінували б маму.
Я не став би тим, ким я є, так, мені мало років, але я вже багато чого досяг, тату. Я знаю як важко дістаються матеріальні блага, я знаю як це важко, коли зраджують найближчі, я знаю, тату…
Я бачив як мати плакала.
Але ми все пережили, ми щасливі, не смій лізти у наше щасливе життя, чуєш?
-Васильку, – покликав брата Ігор. – Поїхали додому.
-Ти не маєш права вирішувати за інших дітей, зрозумів… Захочу і зустрічатимуся, зрозумів… І до матері прийду, і вона мене прийме, що б ти розумів. Вона мене кохає…
Василь різко повернувся і зробив крок назустріч батькові.
-Я тобі все сказав… Тату.
-Це він, так? То наш батько? Скажи… – питався Ігор брата.
-Так, Ігоре, це наш батько.
-Навіщо він прийшов?
Василь знизав плечима.
-Хоче спілкуватися з вами, з тобою та Даринкою, сказав що мама його прийме.
-Це правда? Василю? Правда? Мама що залишить дядька Миколу і прийме цього? Я не хочу, Василю. Зроби що небудь.
Дядько Микола живе з ними п’ять років, мати довго не хотіла привести до дітей чужого чоловіка, пам’ятаючи той випадок.
Він знайшов підхід до неї та дітей, навіть Василь поважає дядька Миколу, він зі спокійною душею довірив маму та брата із сестрою цьому чоловікові.
-Ігоре, ну ти що, ні звісно, де дядько Коля наш і де…
-Цей чужий мужик, правда, братику?
-Правда! – а хлопчина виріс, думає Василь. – Хоча я в його віці був, коли це все сталося.
Олег ще спробував налагодити стосунки з дітьми, але Дарина промовчала, а Ніна категорично відмовилася.
-Я батько! Я плачу аліменти на Ігорчика!
-Ось із цього і треба було починати, з аліментів, – каже Ніна. – Тобі ще п’ять років платити.
-Ніночко, давай відмовимося від цих аліментів, я що, зовсім не мужик чи що? – говорив Микола, її теперішній чоловік.
-З чого б це? Він не тобі платить, а рідному синові, нехай.
-Ніна, яка стала, – розповідає Олег своїм дружкам. – Дружина моя, законна, перша, треба ж… А така була. Це мені нехай дякує, якщо б я тоді не пішов…
-Що, Олеже, довго тобі ще тягнути?
-Що? А ти про аліменти? Та п’ять років ще Нінці, та сім доньці Софії. Любка горда, не подавала на аліменти.
Гаразд, піду, а то моя репетувати буде, ну давайте мужики, в дорогу. Нічого, закінчаться аліменти, місце нормальне знайду, щоб платили добре.
Тоді заживу… І жінку хорошу знайду, а не цю…
