-Миколо, а ти пам’ятаєш, що на наступні вихідні до нас твій брат із дружиною приїде?
-Та добре!
-Що “та добре”, ти що, забув? Твій брат Олег із Жанною приїдуть. Вони ж зазвичай щороку до нас на дачу приїжджають.
-Господи! Та я пам’ятав. Але не подумав, що це вже зараз буде. Наша Катя вчора дзвонила, вони дітей відправляють на море.
Катя з Ігорем хочуть у п’ятницю до нас приїхати. Мʼясця посмажити, покупатися. А ввечері у суботу вони поїдуть дітей проводжати. Адже від нас до вокзалу ближче.
-Ну й добре, Катя з Ігорем із дядьком Олегом поспілкуються, вони давно не бачилися, що тут поганого?
-Ну ти ж знаєш, Іринко, не люблю я, коли народу в хаті багато.
-Миколо, ну це ж твій брат. Він до нас раз на рік приїжджає.
-Один раз, та на три дні, Іро. Ти ж пам’ятаєш, як це торік було?
-Краще й не згадуй! Думаю, цього разу все буде нормально…
…Олег з Жанною прибули на три години раніше, аніж говорили.
-Ох, і спека сьогодні, – повідомив Олег Миколі.
Він зняв шкарпетки і почепив їх на спинку стільця. – А що, обід ще не готовий?
-Ми взагалі-то тільки поснідали, обідати наче рано, – стримано відповів братові Микола.
Олег безцеремонно зняв футболку і постав у всій красі – пухкенький живіт і вʼялі м’язи нікого не прикрашають.
Але Олег не переживав, жарко ж, а він у рідні!
-Ми тут із Жанночкою вам гостинців привезли. В магазині випічка була зі знижкою і диня на п’ятдесят відсотків теж дешевше.
А ще еклери, термін ще до завтра, а знижка величезна! Постав чаю, братику, раз обід ще не скоро. Сідай, почастую тебе.
Сам Олег помив диню, дістав велику тарілку, і сам з апетитом почав наминати привезену для всіх диню.
-Пригощайся, – запропонував він із повним ротом Ірині.
Микола очі вирячив від здивування.
Сік дині стікав у Олега по підборідді. Він, посміхаючись, витер його рукою і продовжив насолоджуватися запашною динею.
-Дякую, Олеже, я пізніше. Поки бульйон поставлю, та й так, дещо до обіду тут приготую.
-Давай, сонечко, – Олег променисто посміхнувся. – А ми поки що з Жанночкою у своїй кімнаті відпочинемо. Адже ми там ночуємо, де й минулого разу?
Іра з Миколою ніяково переглянулися. Минулого разу так сталося, що вони віддали їм свою кімнату. У Олега нила спина, а в них хороший матрац. Але це тоді, а зараз…
Але Олег, не чекаючи відповіді, важко підвівся з-за столу.
-Жанночко, ходімо до себе. Відпочинемо, поки Іринка хазяйнує, бо я втомився з дороги. Іринко, ти просто чарівниця, обожнюю твої котлетки! Чекаю на запрошення до обіду! – і гості зникли в хазяйській спальні.
Микола здивованим поглядом провів брата з невісткою, і пошепки запитав:
-Іро, а чому в нашій спальні? Ми ж хотіли їх поселити в іншій кімнаті?
-Миколо, ну мені було незручно, Олег був впевнений, що вони ночуватимуть там же ж, де й того разу. Це ж твій брат!
-Хамовитий якийсь брат, – прошепотів Микола.
-Його вже не переробиш, потерпи ще два дні. Адже Олег добрий, добрий, сам знаєш, – так само тихо відповіла Іра.
-Я вже починаю в цьому сумніватися, він приїхав і мені вже вдома некомфортно!
-Припини, ти що, через нісенітницю з братом готовий посваритися? І взагалі, мені обід треба готувати, йди поки принеси дрова від старої яблуні. Завтра діти шашлик будуть смажити.
-Зрозумів, – Микола пішов надвір, бурмочучи щось собі під ніс.
Через дві години приїхала дочка Катруся з чоловіком Ігорем та дітьми. Віктор і Дмитро забігли з радісним криком: – Бабуся, дідусю, дивіться, у нас в рюкзаках все є для поїздки на поїзді!
І почали витягувати і показувати іграшки, коробки з пюре, чіпси, шоколад і багато всяких дрібниць.
Обідати сіли пізно, Ігор займався машиною, Олег із Жанною заснули, і доки всіх зібрали, обід плавно перейшов у веселу вечерю.
Субота також пройшла весело. Купалися на річці, смажили шашлики. Навіть гриби знайшли, гуляючи краєм лісу.
-Дядько Олег, а що це з вами трапилося, – здивувалася Катя, коли всі повернулися з прогулянки.
-Сходинка ґанку під Олегом зламалася, добре, що нічого серйозного, – скривдженим тоном Жанна відповіла за чоловіка.
Микола роздратовано зазначив собі, що треба полагодити сходинку.
Але взагалі день пройшов чудово. Всі весело балакали, Катя згадувала, як її маленьку дядько Олег катав на спині. Обговорювали, як добре, що Віктор і Дмитро їдуть на море.
-До речі, пора збиратися, Катю, речі дітей у машині. Подивися, чи нічого не забули? – весь цей час, поки говорив, Ігор плескав себе по кишенях, озирався, дивився на стіл, наче щось шукав.
-Я тут ключі поклав від машини перед обідом. Не зрозумію, куди вони поділися, – сказав Ігор. – Катю, ти взяла, чи що?
-Та ні, навіщо вони мені? – здивувалася Катя.
-Ну, а де вони тоді? Я точно пам’ятаю, що на стіл поклав, коли з вулиці прийшов. Катя, нам їхати пора, на поїзд запізнимося!
Усі кинулися шукати ключі від машини, але їх ніде не було. Шукали під столом, під диваном, під кріслом,на підвіконнях, під холодильником, але ключів ніде не було!
-Ми що, не поїдемо в табір? – зі сльозами в голосі запитав молодший син Каті й Ігоря Віктор.
Другий син, Дмитро, старший, допомагав шукати ключі, але вони зникли. Тільки Олег з Жанною спокійно їли шматочки шашлику, що танув у роті, обмакуючи його в кетчуп.
-У вас що, завжди такий бедлам? – реготів з повним ротом Олег. – Жанно, добре у нас поки що онуків немає!
-Катю, я зараз у машині кнопку пошуку ключа натисну, а ти тут слухай. Брелок задзвенить, ну не могли ж ключі зникнути. Давай, я швидко, а то ми точно запізнимося! – Ігор вискочив до машини.
Віктор вже майже плакав. Невже поїздка не відбудеться?
-Тихо, слухаємо, де дзвонить брелок, – Катя вже була на нервах.
Усі принишкли і прислухалися. У тиші добре було чути, як Олег чмихає, поїдаючи шматок м’яса на реберці.
-Тихо, чуєте, он там дзвенить. З того боку, ану-но, – Катя підійшла на звук. – Дядько Олег, це ваша барсетка?
-Моя, сонечко, і що, – променисто посміхнувся Олег.
-Дядько Олег, звук з вашої барсетки, швидше подивіться, там наш ключ від машини! – Катя нервувала.
-Сонечко, та як же ваші ключі могли потрапити до моєї барсетки, – здивувався дядько Олег.
-Дядько Олег, скоріше, ми запізнюємося, давайте подивимося, – просила Катя.
-Дивна у вас родина, – Олег похитав головою. – Ну гаразд, зараз я руки помию, – і він важко підвівся з стільця.
Дзвін із барсетки повторився.
-Дядько Олег, можна я сама подивлюся, – благаюче попросила Катя.
Олег осуджуюче похитав головою.
-Ну подивися, сонечко, але в мене не можуть бути ваші ключі!
Катя відкрила барсетку і дістала два майже однакових ключа з підвіскою сигналізацією.
-Ось наш ключ, Ігорю, сади дітей, швидше, ми може ще встигнемо до поїзда. І вони побігли…
-І що коїться в цьому домі.., – здивувався Олег. – Хто підклав мені ці ключі?
-Олежику, не хвилюйся, ну я подумала, що це наші. Вони дуже схожі, на столі лежали, думала ти загубив, я й поклала тобі в барсетку, – мило усміхнулась Жанна. – Ну і що тут такого? Самим треба дивитися за своїми речами!
Ірина й Микола весь вечір провели в очікуванні – чи встигнуть Ігор та Катя на вокзал до поїзда відвезти Віктора й Дмитра.
Тим часом Олег з Жанною гуляли біля річки, насолоджуючись заміською природою:
-Яка краса, у вас, як у санаторії. Щоразу у вас ми відпочиваємо душею й тілом. Ну як, до речі, встигли ваші? Розкидали ключі, а хтось винний. Та наші теж такі, що ж з ними зробиш!
Тільки пізно ввечері стало відомо, що все гаразд. Онуки Віктор і Дмитро успішно їдуть у поїзді.
Ірина без сил лягла на диван у вітальні, де вони в ці дні спали з Миколою, і солодко заснула.
Прокинулися Ірина від грюкання дверей. Олег завжди вставав рано.
-Хазяї, все спите! Ну не хвилюйтеся, ми ж із Жанночкою люди прості, самостійні. За нами доглядати не треба. Ми вже поснідали сиром зі сметанкою. Та ще з учора в холодильнику була тарілочка буженини нарізана. Доїли її з білим хлібцем. Зараз кави вип’ємо, прогуляємося, та й їхати пора. Ох, і добре ж у вас, шкода, вихідні швидко пролетіли!
Коли Олег з Жанною сіли нарешті у свою машину, яка жалібно просіла від Олежика, і виїхали за ворота, Ірина з Миколою помахали їм рукою. Потім подивилися один на одного і засміялися!
-Іринко, гості може й добре, але як же я люблю, коли ми з тобою вдвох, – ніжно сказав Микола.
-Микола, до речі, сирники зробити не зможу, наші гості на сніданок з’їли весь сир, що я планувала всім на сирники, – посміхнулася Ірина.
Микола усміхнувся у відповідь.
-Та ну його, той сир! Давай нашу улюблену яєшню з помідорами! Слухай, Іринко, але й хамовитий же цей мій брат. Я йому це все-таки викажу. Або взагалі до нас більше їх запрошувати не буду!
-Облиш Миколо, це ж твій єдиний рідний брат. Ну, він такий, але ти згадай, як ти мені про ваше дитинство розповідав. Як Олег заступався за тебе, перед батьком заступався за ваші витівки. Облиш, не треба так казати.
-Ох, Іринко! А чула, кажуть, гостям радіють двічі. Перший раз – коли вони приїхали. А другий – коли вони їдуть, – Микола обійняв Ірину. – Ходімо, дружино, краще снідати, та каву пити.
Удвох! Нарешті!
