Олег знову прийшов з квітами до могилки своїх батьків, стоячи біля пам’ятника він, ніжно вдивляється в рідні риси облич на фотографіях. Він ніколи не бачив їх, але сумує та часто приїжджає сюди. Раніше він із бабусею бував тут. Чим старший він стає, тим більшу подяку відчуває до батьків за своє життя, подароване ними.
Зараз Олегу двадцять один рік, симпатичний молодик з блакитними очима, що випромінюють добро і тепло, з кучерявим світлим волоссям, підстриженим коротко. Але золотисті кучері вперто завиваються в кільця, коли відростають. Він схожий на свою матір. Навчається на четвертому курсі медінституту, завжди хотів допомагати людям. Можливо, це вклала в нього бабуся по лінії матері Ніна Іванівна.
Давно вже розповіла йому Ніна Іванівна про біду, яка сталась із його батьками. З дитинства він пам’ятає, як питав у неї про маму:
– Бабуся, а де моя мама, а де тато? В інших вони є, а в мене чомусь ні?
Він бачив, як бабуся ховала від нього вологі очі й казала:
– Олежик, твої мама і тато живуть на небі, он за тією хмаринкою.
Він піднімав свою кучеряву голову вгору і пильно дивився на небо. Але так і не міг нічого розгледіти. Коли вже став великим, нарешті зрозумів, що його батьки на цвинтарі, куди вони з бабусею часто приїжджали. Давно, як навчився читати, він прочитав на пам’ятниках, що маму звали Віра, а тата Андрій.
Ось і зараз Олег подумки дякує батькам за його життя, все в нього добре, вчиться на відмінно. Педагоги в інституті пророкують йому велике майбутнє, тому що він уже зараз на практиці виявляє себе знаючим, талановитим і цілеспрямованим хлопцем.
– Мамо, тату я завжди відчуваю вашу підтримку, я люблю вас, хоч і ніколи не бачив, але знаю, що ви мене завжди оберігаєте. Я це відчуваю.
Віра народилася і виховувалась у звичайній родині, мама працювала педіатром у поліклініці неподалік будинку, а тато на великому металургійному заводі. Вірочка була єдиною донькою в сім’ї, коханою і все крутилося навколо неї. Жили вони на другому поверсі в п’ятиповерхівці, і мала вона подружку Таню. Вона також жила з батьками у цьому під’їзді на четвертому поверсі. Дівчата дружили, разом до школи і назад, разом гуляли у дворі, тільки Таня була набагато спритніша за Віру. Вигадувала різні забави, ігри, і навіть заступалася за Віру.
Віра добродушна до всіх ставилася добре, вона навіть кожну комашку обходила. А якщо побачить червоненьку з чорними крапками «Сонечко», обов’язково візьме в руки і заспіває їй пісеньку: «Сонечко, полети на небо…», і дочекається ж поки вона відлетить.
А Таня весело сміялася:
– Ну і жаліслива ти, Вірочка! Що ти над ними клопочешся, та хай летять куди їм треба.
Віра з роками подорослішала, стала симпатичною дівчиною із золотистими кучерями, які блищали на сонці і пустотливий вітерець грав її завитками. У дев’ятнадцять років вона закохалася та так, що поставила батьків перед фактом.
– Дорогі батьки, мені Андрій запропонував заміж, і я погодилася. Не відмовляйте, я все одно вийду за нього заміж. Ми любимо один одного.
– Доню, ти ще зовсім молода, навчаєшся в інституті, ну куди заміж? Якщо ви так любите один одного, то можна почекати, кохання ваше нікуди не подінеться, – відмовляла мати.
– Мамо, я вже все вирішила. Андрій – моя доля.
Так Віра вийшла заміж за хлопця з дитбудинку Андрія, який був старший за неї на чотири роки. Молоді були дуже щасливі, а особливо коли дізналися, що у них буде малюк. Андрій працював у юридичній фірмі консультантом, а Віра навчалася. Зарплата у Андрія була хороша, і вирішили купити стареньку машину, щоб їздити до села до бабусі Віри. Батьки також допомогли з грошима. Бабуся в селі жила одна, правда неподалік неї жила молодша дочка, сестра матері Віри. Але Віра з Андрієм стали частіше відвідувати бабусю в селі та брали із собою батьків.
Цього разу Віра з чоловіком поїхали вдвох, їй скоро доведеться народжувати, тому вирішили відвідати бабусю, а то потім їй буде не до цього. Повертаючись назад із села, з ними сталася біда. Швидко все сталося. Андрія не стало одразу, а Віру забрала швидка.
Дивом вдалося допомогти малюку, а ось Віри не стало.
Бабуся з дідусем назвали онука Олегом. Звичайно батькам Віри було важко, єдиної дочки не стало, це пережиття залишилося у них всередині назавжди. Як пережила Ніна Іванівна той час, вона зараз навіть не згадає, все було, як у тумані. Але з іншого боку були раді, що залишилася частинка від Вірочки, їхній рідний онучок Олежик.
Вже потім Ніна Іванівна казала своєму чоловікові:
– Як добре, що донька вийшла заміж і подарувала нам таке щастя. Мабуть, Бог так вирішив, не залишати нас з тобою зовсім одних. Олег – це наше життя та щастя.
Вони дивилися на свого підростаючого внучка, який дзвінко сміявся, бігав по доріжках, дивився на зелених коників і мурашок, а вітер ласкаво розвіював його золотисті кучері, які дісталися йому від мами. Все кохання та ніжність вкладали бабуся з дідом у Олега. У хлопця було все життя попереду.
У школі Олег навчався на відмінно, вихований і цілеспрямований за вдачею лідер, умів за себе постояти і заступитися за слабких. Бабусі з дідом ніколи не було за нього соромно, на батьківських зборах у школі про нього всі вчителі відгукувалися добре.
В інститут вступив за своїм бажанням, бабуся не наполягала, він сам обрав собі професію, хотів допомагати людям. Коли настав час обирати професію, він повідомив:
– Бабуся, я вирішив піти твоїми стопами. Хочу вступити до медінституту, правда не з малюками возитися, а дорослим допомагати. Можливо, я зможу допомогти тим, хто потрапить у такі ситуації, як мої батьки. Я б зараз усе віддав, щоб мої мама та тато були поруч.
– Добре, Олеже, я рада, що ти вибрав гідний шлях у житті. Приносити людям добро, допомагати, це найблагородніша справа. Потім ти в цьому неодноразово переконаєшся.
Скоро він закінчить інститут, піде в життя своїм шляхом, він активний і мобільний молодий чоловік, уже зараз вміє знаходити нестандартні вирішення складних питань.
Стоячи над могилками батьків, він розповідає їм про свою кохану дівчину:
– А знаєте дорогі мої, у мене є прекрасна дівчина Гануся, ми зустрічаємося другий рік, навчаємось разом, вирішили одружитися після закінчення інституту. Я знаю, вона вам дуже сподобається б, вона добра та красива. Бабусі з дідом Ганна сподобалася, я вже давно познайомив її з ними.
Олег, поправляючи квіти, які поклав на могилки, розповідає батькам про свої мрії та потаємні бажання. Ну кому ще зізнатися у цьому, як не своїм батькам?
