– Вибач, може допоможеш мені підібрати взуття, у мене очі зовсім розбіглися, не знаю, що й поміряти!
Віра озирнулася і подумала – ну чому до неї завжди тільки матусі з дітьми чи старенькі підходять?
Он Ліля, теж продавець з їхнього взуттєвого магазину, нещодавно з симпатичним чоловіком познайомилася. Він попросив її допомогти йому підібрати кросівки. Ліля йому п’ять пар кросівок принесла, мило посміхалася, радила. Віра теж хотіла пораду дати, але Ліля шепнула:
– Відійди, мій клієнт, ти що, порядки забула?
У результаті цей чоловік купив у Лілі дві пари кросівок, а ввечері зайшов із букетиком і покликав цю щасливицю у кафе. Щастить же деяким, але тільки не Вірі!
– Що ви хотіли? – Віра сховала свій поганий настрій за штучну усмішку і подивилася на жінку похилого віку. Та тримала в руках туфлі різних фасонів, повертаючи їх то так, то сяк. Було видно, що не може вибрати.
– Розумієте, дівчино, мені б взуття пом’якше, зручніше. Підкажіть, які краще поміряти, а то старі зовсім не годяться вже, – старенька підняла ногу в дуже розношених черевиках.
Віра зиркнула на подруг – Ліля і Наталя, посміюючись, на неї поглядали. Ще б пак, у Наталі щойно була молода пара. Купили купу дорогого взуття, ось Наталя і задоволена, вони ж на відсотку. А ця бабуся сто років мірятиме, вибиратиме, возися з нею, та ще й не купить нічого!
Віра постаралася не показати роздратування і привітно сказала,
– Гарний вибір, це взуття на широку ногу, м’яке і дуже зручне. Який у вас розмір? Я зараз принесу з підсобки обидві пари і ми подивимося.
Бабуся вдячно і якось здивовано подивилася на Віру, видно з нею не часто так розмовляли і вона не звикла. І сказала трохи тремтячим голосом,
– Ой, дякую вам, ви такі добрі, у мене такий розмір, але може взяти побільше? Як ви думаєте? – погляд її став по-дитячому беззахисним і в Віри раптом защипало очі – як же ця жінка схожа на її бабусю Іру!
Бабусі Іри вже три роки, як нема, а Віра навіть плаче іноді, коли ніхто її не бачить. Бабуся останній рік ображалася на всяку нісенітницю, а Віру це дратувало. А тепер вона шкодує, ось би зараз вона була! Віра б більше з нею розмовляла, а не сиділа – носом у телефоні та навушники у вухах.
Бабуся іноді підійде, щось скаже, усміхається Вірі, а потім зрозуміє, що онука не чує. Махне рукою, з гіркотою гляне на неї і піде до себе в кімнату.
Адже бабуся з Вірою завжди була поруч. І втішала, і грала з нею в дитинстві, і раніше її секрети знала.
А зараз…
Віра, правда, потім їй чай наливала, заходила поговорити. Але бабуся вже забувала, що хотіла сказати, і її погляд ображений тепер сниться Вірі, шкода її дуже, та вже пізно!
Віра мало не розплакалася – ще цього не вистачало, засміють її дівчата, і відповіла старенькій:
– Я вам принесу кожну модель по два розміри і ви самі вирішите, у яких вам зручніше!
Бабуся навіть розгубилася від такої уваги. Вона намагалася швидше поміряти, щоб не займати багато часу. І все твердила:
– Ви не подумайте, я маю гроші, я не просто так!
Нарешті вона вибрала, але так втомилася, що вдягнувши свої старі черевики ледве стояла.
– Як ви одна додому дійдете? – Віра пробила товар, віддала чек і до копійки зібрала решту та ще й свою знижку їй зробила.
– Та я тут поряд, у цьому ж будинку в сусідньому під’їзді живу, ти дитинко, не хвилюйся. Мабуть, така молода і така добра і терпляча, – старенька захоплено дивилася на Віру. І Віра раптом, сама від себе цього не чекаючи, запропонувала,
– Знаєте, а в мене зараз якраз обід, давай-те я вас проводжу, мені так спокійніше буде! – Дівчата, я в кафе на обід, – гукнула в зал Віра і взяла в одну руку пакет із коробкою, а іншою підтримала бабусю.
Ніна Михайлівна і справді жила в цьому ж будинку, де на першому поверсі була взуттєва крамниця.
– А я вас вперше бачу, – у Віри раптом покращився настрій. Вони піднялися ліфтом на п’ятий поверх і увійшли до невеликої, але дуже затишної квартирки.
– Так я, дитинко, не часто взуття купую, ці то черевики вже не пам’ятаю, коли і купила, – Ніна Михайлівна розсміялася якимось сріблястим, тихим і щасливим сміхом і Віру ніби огорнуло щастя – так само сміялася її бабуся Іра.
– А знаєш, дитино, зараз ми обідатимемо, так, так! У мене є чудовий курячий суп та вінегрет, я сама вранці приготувала. І ніяких відмов, я все чула, Віро, як ви своїм дівчаткам сказали, що пішли обідати. Адже ви зі мною пообідаєте? – Ніна Михайлівна запитливо глянула і Віра не змогла відмовитись.
Ніна Михайлівна клопотала, діставала тарілки, відправила Віру мити руки. А Віра наче потрапила в минуле, наче зустріла бабусю Іру. Вона слухала стару жінку і дивувалася, як добре ось так сидіти, пити чай і слухати цей теплий, душевний голос. Навіть штори у неї бордові, і чашки схожі!
Йдучи, Віра непомітно погладила руку бабусі,
– Дякую вам велике, Ніно Михайлівно, мені час.
– За що, це тобі дякую, Віро, може ти ще якось зайдеш? Я буду дуже-дуже рада! – Ніна Михайлівна дивилася вичікувально, але очі її не були сумними.
– А ви одна живете? – Віра запитала і зніяковіла, – Я хотіла сказати може вам щось потрібне, так ви скажіть, мені не важко.
– Ну що ти, дитинко, я поки що сама в змозі. Ну і потім у мене рідні є, ось і на туфлі мені …
Дзвінок у двері не дав Ніні Михайлівні домовити, і вона поспішила відчинити двері. На порозі стояв симпатичний хлопець із пакетами в руках,
– А ось і мій Олег, це мій онук! Олег, познайомся, це Віра, вона чудова…
– Бабуся, я дуже поспішаю, ось продукти, давай я тобі складу в холодильник. Ні, бабуся, я не обідатиму, поспішаю дуже, ти купила туфлі? Добре, я радий, що Віра чудова, я побіг! – і Олег швидко розклав продукти, цмокнув у щоку Ніну Михайлівну, глузливо глянув на Віру, і гукнув:
– Бувай, бабуся, я подзвоню! – І помчав.
– Отак, – розвела руками Ніна Михайлівна, – Ніколи йому! І так завжди, хоч Олег дуже хороший, він мені на туфлі дав і продукти привозить, і все необхідне. Він дбайливий, але йому ніколи, ну що ж вдієш, — і Ніна Михайлівна знову тихо засміялася своїм добрим сріблястим сміхом.
– Ніно Михайлівно, я до вас обов’язково зайду, мені у вас дуже сподобалося, а зараз мені теж час, – Віра попрощалася, вийшла і з усмішкою на обличчі повернулася до магазину. Після спілкування з Ніною Михайлівною у неї чомусь стало так тепло та спокійно на душі і все роздратування зникло!
За кілька днів біля їхнього взуттєвого припаркувалася машина і вийшов хлопець із шикарним букетом. Віра не відразу впізнала Олега, а дівчатка зашепотілися, побачивши, як Олег йде до Віри,
– Ви вибачте, Віро, я тоді дуже поспішав, але ви так сподобалися моїй бабусі, вона мені про вас усі вуха продзижчала. Віра, може, я ввечері заїду за вами, ви не проти? Прогуляємось, осінній вечір сьогодні теплий, а може зайдемо кудись разом перекусити? Ви складете мені компанію?
Зустріч Олега та Віри виявилася щасливою, минуло зовсім небагато часу і Олег зробив Вірі пропозицію.
І в усьому в них згода, і звички, і спільні інтереси. І погляди на життя, ось дива!
Ось тільки коли Олег довго до бабусі не заходить, Віра на нього ображається: – Не можна на рідних економити час, адже це найцінніше, що ми можемо їм дати! Ідемо, Ніна Михайлівна нас на сирники чекає і хоче зі своєї юності щось розповісти, йдемо, Олег! Адже бабуся й мені тепер не чужа!
Нещодавно Вірі бабуся Іра наснилася. Усміхнулася і в очах ніякої більше образи немає. Видно, зрозуміла, та й вибачила бабуся Іра внучку кохану. А може, й не ображалася, цього вже не дізнатися.
