Олег та Ольга вже двадцять із лишком років жили в Києві. Виїхали туди, коли донькам було п’ять та сім років. Олега запросив однокласник Валентин, який працював у невеликій рекламній агенції. Агентство зростало, їх цінували. Ольга теж добре влаштувалася.
Вони винаймали квартиру, накопичували на перший внесок, але питання з житлом вирішилося через сім років. Виявилося, що батькові Олега дісталася у спадок квартира далекого родича. Він сам не припускав такого, але родич був самотній і написав заповіт.
– От і нам у житті пощастило. Якщо ви в Києві, то користуйтеся і пам’ятайте нашу доброту. – сказав батько Олегу віддаючи ключі від квартири. – Ремонт там треба зробити, занедбана квартира. Він же один жив та й старий був. Робіть, живіть, ми вам не заважатимемо. Тільки ось власність буде на мене оформлено. Я пенсіонер, з податку звільнений.
Олег та Ольга зраділи. Ремонт невеликий зробили, меблі нові купили. Квартира, хоч і невелика, дві кімнати, але майже своя. Ось це майже не дуже подобалося Ользі. Все в квартирі облаштовано, обжито, а почуття погані. Вона починала розмову з чоловіком про це, але він її завжди заспокоював.
– Оля, ми в Києві одні. Таня чудово влаштувалась поруч із батьками, у неї там квартира, діти. До столиці вони не збираються. Рано чи пізно квартира наша і буде, а якщо що й станеться, то вже половину від її вартості ми знайдемо для сестри.
– Тривожно мені.
– Ну, що ти. Адже батьки не виженуть нас на вулицю. Куди їм із квартирою, а нам вже сто на двох скоро. Ох, Олю, по п’ятдесят років нам буде, діти дорослі, нарешті собі можемо жити.
За місяць після цієї розмови зателефонувала мати.
– Батьку сімдесят п’ять років скоро, ми чекаємо на вас. Та й поговорити треба.
– Щодо чого?
– Поговоримо після ювілею.
Народу на святі було багато, родичі, друзі, сусіди, колеги, котрі колись працювали з батьком. Оля все думала про що ж буде розмова, передчуття було погане. А ось Олег навпаки жартував і тішився. Свекруха та Тетяна про щось весь час шепотіли. Розмова з батьками відбулася наступного дня лише надвечір, коли треба було їхати. Тетяни вже не було.
– Отже! Ми вирішили, що Михайло житиме у вас. Він вступить, а якщо є квартира, то нічого по гуртожитках тулитися.
– Ми не проти, правда Оля. Михайло племінник, хай живе, місця вистачить. Наші діти окремо живуть.
– От і добре. Ще б ви були не згодні, квартира моя, мені й вирішувати хто там житиме. – Заявив батько. – Ви й придивіться за ним, бо він хлопчик, випрати, приготувати, прибрати.
– А він сам нічого не вміє? – не стрималася Ольга.
– А ваші вміють?
– Вміють.
– Значить, і його навчіть. Розмова закінчена і моє рішення обговоренню не підлягає.
Всю дорогу додому Олег обурювався батьковим рішенням. Адже все було гаразд, вони збиралися навіть ремонт робити. Потрібно було поміняти кухню, сантехніку, поклеїти шпалери скрізь.
– Ремонт робитимемо або так поки поживемо. Мені не дає спокою, що племінник житиме з нами. Пожили собі. Знаючи свою сестру, я розумію, кого вона виховала. Він нічого не вміє, тільки смітити. Як і його мати раніше. Впевнений, що вона й досі не змінилася.
– Не буде ремонту. Ми вже все впорядкували, коли переїхали сюди. А тепер… Треба було купувати свою, зараз вже й іпотеку б закрили і все своє було б. А що ми ще отримаємо у майбутньому. Мені не сподобався тон твоїх батьків. Нехай племінник живе, але що буде після цього?
***
Минуло майже чотири місяці, як племінник жив у них. Наближався Новий рік. Олег та Ольга думали, що відпочинуть від молодого чоловіка, але він додому не поїхав. Навпаки приїхали батьки Олега. Вони вирішили подивитися Київ, а заразом і на онука подивитися. Бабуся тільки й знала, що робити зауваження Ользі.
– У Михайла брудні черевики, куртку час прати. Чому він без шапки, куди ви дивитеся? А схуд він у вас чому? А як він навчається? А чому у вас пирогів нема?
Тут же вона починала готувати, смажити, варити, пекти, прати куртку, мити черевики.
– Чому у вас такі погані шпалери?
– Ми збиралися робити ремонт, але вирішили почекати.
– А диван у кімнаті Михайла чомусь старий?
– Він не старий, просто Михайло його заляпав. Він там їсть. Ми не могли його переконати, що для цього є кухня. Він вдома так звик.
– Так, звик. Прибирати треба добре!
– У нас стільки років не було з вами проблем. Навіщо нам сваритися, у нас із Олегом все добре.
– Оце зовсім не так. Не розумію свого сина, жити з тобою стільки років.
– А в чому річ?
– Ти ще питаєш! Буде краще, якщо ти збереш свої речі і підеш. Олег та Михайло впораються без тебе. Олегу я сама все скажу.
– Куди я піду? Наші дочки самі винаймають квартири. У них по одній кімнаті і вони з чоловіками.
– Не моя справа!
– Я почекаю чоловіка. Його не буде ще два дні.
– Ні, поспішай. Він все дізнається прямо зараз.
Ольга збирала речі та плакала. Олег дізнавшись про те, що сталося, відразу приїхав, його колега обіцяв впоратися сам.
– Мамо, ти що робиш? Як це все розуміти?
– Вона чужа. До того ж, я не потерплю в будинку гулянок які вона влаштовує.
– Що?
– Я прийхала, а вона виносить сміття. Характерний дзвін пляшок. Ну? Навіщо ховати від мене? У вас є проблеми? Цим проблемам не місце тут.
– Мамо, це Михайло…
– Не наговорюй на хлопчика! Я рішення не змінюю, батько про це знає. Квартира його, отже, і моя. Тепер тут житимеш і Михайло. А якщо ця з’явиться тут, то нарікай на себе. І на розлучення подай.
– Мамо, ти про що? Це наше життя!
– Я своє рішення сказала, і це не обговорюється.
– Добре, Ольга піде, але і я разом із нею.
– Відмінний варіант, а то у Михайла особисте життя намічається.
– Ось як! Добре. Дай нам два дні.
– Гаразд, я поїду на три дні. Михайло вдень на навчанні, збирайтеся.
***
– Оля, не плач. Я все вирішу. Речі поки заберемо на дачу до Валентина, я домовився, у нього гараж вільний там. Я тебе ніколи не кину. Мати ще пошкодує про все. Забираємо все.
Мати Олега повернулася за три дні, як і обіцяла. З нею приїхала і Тетяна. Величезні сумки з їжею ледве помістились у таксі. М’ясо, риба, овочі, фрукти, все своє, свіже та багато. Михайла треба годувати. Вони піднялися і затягли все до порожньої квартири.
– Що відбувається?
– Вони з’їхали, але чому так порожньо?
– Мамо, тут немає нічого, голі стіни! А куди продукти навіть холодильника немає.
– Неси на балкон.
– На вулиці дощ. А готувати де ми будемо, а спати? Мамо!
– Зараз я подзвоню твоєму братові. Влаштував нам. – Вона почала набирати номер сина, але він не збирався більше говорити з матір’ю. – Передзвоню ввечері.
– А що нам робити? Немає навіть плити. Мамо, ти ж обіцяла, що все буде добре!
– Зараз я подзвоню онукам. Нехай нам допоможуть. Віра, Віра, це бабуся… Що? Як ти смієш? – Бабуся тут же набрала номер другої внучки, – Алла, це я, ти повинна … трубку кинула. А я навіть не знаю, де вони живуть.
Порожня квартира з меблів лише брудний диван Михайла, який він сам довів до такого стану. Грошей на меблі не було, як і на плиту, і на пральну машину. У ванній лежав тільки таз, як насмішка з господарів. Ольга його б і не залишила, якби не тріщина на дні.
***
– Мамо, тату, як ви влаштувалися?
– Все добре. Навіть краще ніж ми могли думати. Зняли квартиру, але купуватимемо свою. Ми ж відкладали, а ще нам допомогли мої батьки, ваші бабуся та дід. – відповіла Ольга. – Ми навіть не чекали, а вони весь час збирали для нас. Кажуть, відчували, що гроші будуть потрібні. Ну ось і знадобилося.
– Ми раді за вас. Щоправда, інші родичі відвалилися. Мені ніколи не подобалася ця Таня. І бабуся нас не любила, тільки чіплялася. А ми теж купуватимемо квартиру, але в іпотеку. Ваші дочки самостійні, дякую за освіту, мамо, тату.
***
За півроку Олегу зателефонували з незнайомого номера.
– Синку, це я, мама. Ти не дзвониш, не відповідаєш. Вибач, погарячкувала я тоді. Повертайтесь у квартиру, живіть.
– А чого це така щедрість.
– Михайла відрахували, а квартиру ми навіть здати не можемо. Меблів немає, ремонт там потрібний, а у нас навіть грошей немає. Ми ж Тані допомагаємо. Там вже й борг з комуналки, невеликий, за три місяці всього. Я можу ключі передати сусідом, він якраз за три дні їде. А у вас меблі, холодильник, все є.
– У нас є меблі, холодильник, пральна машина, все у нас є, навіть квартира своя. Вашої нам не треба.
– Яка квартира? Ви купили? Навіщо вам квартира, якщо є наша?
– Ваша це ваша, а у нас своя.
– А внучки мої як? Зовсім бабусю з дідом забули. Нехай вони там живуть, родичі є, а жити ніхто не бажає.
– А їм не треба, у них теж є все. Самі користуйтесь. Більше це питання не порушуйте. Я навіть близько до вашої квартири не підійду і наші дочки теж.
Олег натиснув на відбій. Розмовляти з матір’ю він більше не хотів.
