Головна - Життєві історії - Оксана прийшла на роботу в хорошому настрої. Її напарниця Олена вже йшла, здавши їй зміну, як раптом щось згадала і повернулася: – Оксано, мало не забула. Я була здивована, звичайно, але тобі залишили конверт. – А що тебе здивувало? – усміхнулася Оксана. – За часів інтернету тобі написали лист і поклали у старенький конверт, – пояснила напарниця. Олена усміхнулася і показала на полицю, де лежав лист, розвернулася і пішла. – Дивно, від кого це? – здивувалася Оксана взявши з полиці конверт. Жінка відкрила його, дістала лист, прочитала і застигла від здивування

Оксана прийшла на роботу в хорошому настрої. Її напарниця Олена вже йшла, здавши їй зміну, як раптом щось згадала і повернулася: – Оксано, мало не забула. Я була здивована, звичайно, але тобі залишили конверт. – А що тебе здивувало? – усміхнулася Оксана. – За часів інтернету тобі написали лист і поклали у старенький конверт, – пояснила напарниця. Олена усміхнулася і показала на полицю, де лежав лист, розвернулася і пішла. – Дивно, від кого це? – здивувалася Оксана взявши з полиці конверт. Жінка відкрила його, дістала лист, прочитала і застигла від здивування

Оксана говорила з управляючим по телефону, коли до стійки адміністратора підійшов високий чоловік.

– Здрастуйте, на мене заброньовано номер.

– Доброго дня, – відповіла Оксана, миттю глянувши на нього. Обличчя здалося їй знайомим. -Вибачте, можна дізнатися на яке прізвище?

– Бондаренко.

Коли адміністратор схилилася до комп’ютера, чоловік спитав:

– Вибачте, а вас не Оксана звуть?

– Так, – здивувалася вона. -А ми знайомі?

У відповідь він усміхнувся до неї.

– Я спочатку засумнівався: ти чи не ти? Значить, зорова пам’ять мене не підвела. Оксаночка, люба, ми не просто знайомі. Ми навчалися в одному класі. Андрій. Бондаренко Андрій.

– Не може бути! Андрію! Це скільки років ми не бачилися?

Оксана не вірила своїм очам.

– Майже двадцять п’ять років. – відповів їй однокласник.

– Невже стільки часу минуло? Навіть не віриться.

– Так, час мчить невблаганно.

– Як ти? А ти чому в готелі вирішив зупинитись? А твої рідні? – поцікавилася Оксана.

– А у мене з рідних у місті нікого немає. Хотів зателефонувати нашим хлопцям, та не знаю нічиїх номерів. Тому вирішив одразу сюди, а потім на місці зорієнтуватися. Це просто щастя, що ми зустрілися тобою. Може, побачимося після роботи десь у кафе? Поговоримо за чашкою кави?

– Я вранці змінююсь. Можемо ввечері побачитись. Ти запиши номер телефону.

Оксана вийшла з готелю та попрямувала на автостоянку до своєї машини. Дорогою додому вона подумки помчала в ті самі чудові роки в житті, які ніколи не стираються з пам’яті. Це роки, проведені у школі. Найбільш хвилюючий, добрий, душевний етап у житті кожної людини.

У десятому класі йшов урок алгебри. Вів його класний керівник Володимир 

Ігорович. Почувся стукіт у двері, і зайшла завуч, а з нею високий юнак.

– Сідайте, хлопці. Ось привела до вас новенького. Знайомтеся, Бондаренко Андрій.

Отоді й побачила вона вперше Андрія. Якось одразу стало тепло на душі, від почуття першого кохання. Зізнатися йому у своїх почуттях вона не могла, так і переживала мовчки весь рік.

Здавалося, Андрія цікавило лише навчання. Завжди під час уроків уважно слухав вчителів, зауважень не отримував. Хлопці жартували над ним за те що він добре вчиться. Але потім перестали, коли на уроці фізкультури він віджався, ніж решта. І результати за всіма нормативами, з бігу, зі стрибків у довжину і висоту в нього були найкращі.

На шкільних вечорах Оксана із хвилюванням чекала, коли він запросить її на повільний танець. Але це було лише кілька разів. Танцював він з усіма однокласницями та своєю увагою нікого не виділяв. Був він гордий і неприступний. Так вона думала тоді.

Іноді на уроці їй здавалося, що він дивиться на неї, але повернувшись, бачила його погляд, спрямований у вікно. Їй ставало соромно, і вона потім злилася на себе.

Після випускного вечора вона його не бачила. Комусь із хлопців він зустрівся у місті та розповів, що їде у Німеччину з батьками.

Оксана була організатором багатьох класних заходів. Згадуючи минуле, вона раптом усміхнулася до думки, що майнула в її голові. А чому б і ні?

Після обіду їй зателефонував Андрій і запропонував побачитись завтра. Сьогодні він буде зайнятий допізна. Це було на руку Оксані. Випивши чашку кави і взявши до рук телефон, вона зручно вмостилася у кріслі. Вона мала номери телефонів деяких однокласників, які проживали в місті, і вона вирішила зателефонувати їм.

Увечері, накриваючи на стіл до вечері, Оксана розповіла чоловікові про несподівану зустріч у фойє готелю. Вона звикла розповідати йому все, що сталося протягом дня.

Чоловік глянув на неї, примруживши очі.

– Бачу, що в твоїй чарівній голівці зародився якийсь план.

Оксана засміялася:

– Дорогий, ну, нічого не сховається від твоїх проникливих очей.

Не утримавшись, вона поділилася своєю ідеєю. Стас вислухав її уважно. Потім схвально кивнув:

– Молодець! Добре вигадала. Тільки один нюанс. Вибач, що коригую…

Оксана послухала та погодилася з ним.

– Ти як завжди маєш рацію, любий, – сказала вона, поцілувавши чоловіка в неголену щоку.

Вранці, ще лежачи в ліжку, вона обмірковувала деталі майбутнього заходу, розмірковуючи над тим, щоб таке ще придумати, щоб зустріч пройшла душевно і, по можливості, цікаво.

Сьогоднішній день Оксана присвятила собі. Вона поновила манікюр, зробила зачіску. Кілька годин крутилася перед дзеркалом, вибираючи вбрання. Потім ще раз зателефонувала до ресторану о першій годині дня й підтвердила замовлення столу. О шостій годині вечора замовила таксі. Сьогодні вона може дозволити собі пару келихів ігристого, тож машину доведеться залишити. Отже, вона була готова.

Зустріч однокласників-це чудова можливість на деякий час поринути в атмосферу своїх дитячих та юнацьких років, принести задоволення не тільки собі, а й іншим. Тому що це свого роду свято, це невелика частинка минулої юності.

Коли Оксана увійшла до ресторану, всі, кому вона зателефонувала, були вже там. Її зустріли вітальними вигуками. Вона виглядала просто шикарно. Дехто не приховував свого захоплення, а найбільше Андрій.

Зустріч пройшла у теплій та дружній обстановці. На жаль, менша половина класу була відсутня через те, що багато хто жили далеко від рідного міста і приїхати не було можливим. На пропозицію Оксани кожен коротко розповідав про себе, відповідаючи на два питання: яку професію обрали на життєвому шляху та сімейний стан. Якщо у когось виникнуть додаткові питання, можна відповісти на них.

Коли дійшла черга до Андрія, він сказав, що програміст, одружений, у нього зростає дочка. Виявилося, що він одружився пізно. На запитання чому, відповів, що довго не міг забути своє перше кохання. На його останні слова, здається, не всі звернули увагу. Навіть Оксана.

– Я викличу таксі, – Оксана полізла у сумочку за телефоном.

– Може, пройдемося? – Запропонував Андрій. – Вечір такий чудовий, і нам з тобою не вдалося поговорити. Ця зустріч із однокласниками була для мене несподіванкою.

– Тобі не сподобалося? – Здивувалася Оксана. -Адже все було просто чудово! Навіть Денис зміг приїхати. Такий молодець!

– Я не заперечую, це перевершило всі мої очікування, але…

Оксана не дала домовитись. Взявши його за руку, вона вигукнула:

– Ой, дивись, зірка падає, треба загадати бажання. Загадуй швидше. Я загадала, встигла, а ти?

Андрій засміявся.

– Ні, я не встиг.

Він не відпускав її руку і ніжно тримав її пальці.

– Оксано, ти щаслива?

Звільнивши руку, Оксана зацокала каблучками по тротуару:

– Так, я дуже щаслива. У мене є син. Він студент. Чудовий, найкращий чоловік, якого я люблю і який любить мене.

Андрій йшов поряд і слухав.

– Я радий. Серйозно. Не люблю, коли починають плакати і скаржитися на долю.

– Ой, можна я тебе під руку візьму. На каблуках важко, – промовила Оксана.

Андрій подав їй руку, і вони продовжили свій шлях нічним містом. А зверху, трохи з сумом і неясною тривогою, на них дивився місяць.

Якоїсь миті, коли вони зупинилися, Оксані здалося, що Андрій потягнувся до неї, щоб поцілувати її. Вона похитала головою, ніби відганяючи від себе якусь ману.

Як вони попрощалися, Оксана не пам’ятає.

Олена вже йшла, здавши їй зміну, як раптом щось згадала і повернулася:

– Оксано, мало не забула. Я була здивована, звичайно, але тобі залишили конверт.

– А що тебе здивувало?

– За часів інтернету та мобільних телефонів тобі написали лист у конверті минулих часів.

Олена усміхнулася і показала на полицю, де лежав лист.

– А хто передав?

– Наш мешканець. З’їхав сьогодні.

– Гаразд, потім гляну.

Поклавши конверт у сумку, Оксана зовсім забула про нього. Наступного дня, змінившись, тільки вдома виявила його, коли полізла до сумки за телефоном.

Лист був без адреси. Усередині був ще один конверт, на якому великими літерами було написано “Ненадісланий лист”. У ньому лежав акуратно складений подвійний листок у клітинку, із шкільного зошита.

– Що за нісенітниця? – З досадою подумала Оксана і почала читати.

“Оксано, кохана…

Яке це щастя, називати тебе коханою! Усі зараз пишуть твір з літератури, а я пишу листа. Твір я встигну ще написати. Бачу тебе за третьою партою першого ряду. Таку ніжну, привабливу. Мою музу, моє натхнення…”

Оксана прочитала довге освідчення в коханні. Це був лист, датований числом майже двадцятип’ятирічної давнини.

Нічого не розуміючи, вона прочитала його ще раз. І лише тоді зрозуміла, що лист написаний Андрієм. Внизу стояло його прізвище. Він завжди підписувався так.

Цього не може бути. Значить, він любив її, тоді, коли і вона любила його? Любив, але не зміг зізнатися? У нього не вистачило сміливості.

” … Ти така недосяжна і горда. Я написав тобі кілька листів, але так і не зміг відправити. Коли підходжу до тебе зовсім близько, я хвилююся, думки плутаються в голові, і я не знаю, що сказати.” Оксана ще раз прочитала ці рядки.

– Боже мій, ну чому він виявився таким нерішучим? – з тугою подумала вона.

Того вечора, коли вони йшли з ресторану, по дорозі він кілька разів намагався їй щось сказати. Значить, він наважився зізнатися їй? А вона не надала йому такої можливості. Мимоволі перекладала розмову, наче відчувала, що це для неї перегорнута сторінка.

Чоловіка вдома не було. Він був у відрядженні. Оксана довго лежала з розплющеними очима. Вона дістала старі фото, розглядала їх. Потім випила два келихи ігристого і заснула лише під ранок.

Телефон дзвонив їй двічі, з проміжком о дві години, але вона не чула. На екрані з’явився незнайомий номер.

Прокинулася Оксана по обіді. Настрій був ніякий. Вона знову прочитала листа. Років десять чи п’ятнадцять тому він сколихнув би їй душу, і вона помчала б до нього, покинувши все. Але не зараз.

– Незрозуміло одне. Що він хотів зараз сказати їй цим листом? Навіщо його їй залишив, адже все давно вже в минулому?

Ті питання не давали їй спокою.

Телефон завібрував. Надійшло повідомлення від чоловіка:

“Дуже скучив. Дуже голодний. Незабаром буду вдома.”

Оксана розірвала листа на дрібні шматочки і викинула його у відро для сміття. Потім вона почала готувати вечерю до приїзду свого коханого чоловіка.

На ювілейній зустрічі випускників, “30 років по тому”, Андрія не було. Оксана його номер не зберегла, у метушній підготовці до першої зустрічі, а хлопці, з ким він обмінявся номерами телефонів, додзвонитись до нього так і не змогли. Андрій був недоступний.

Якось Оксана випадково зустріла в місті старосту класу. Вони розмовляли і згадали Андрія. Він розповів, що пізніше знову дзвонив йому. Відповів батько. Сказав, що Андрія не стало, він занедужав серйозно. Це сталося через рік після їхньої спільної зустрічі. Коли староста попросив передати співчуття його дружині, батько здивувався і сказав, що син одружений не був.

Після цієї розмови Оксана довго блукала містом. Потім приїхала додому і, не вмикаючи світло, сиділа в темряві на кухні. Вона згадала прогулянку з Андрієм нічним містом та його бажання щось їй розповісти, а також його невідправлений лист. Зв’язавши це все в одне ціле, вона зрозуміла, що він тоді прощався з нею.

“Ти – найдорожче, що я маю. Єдине моє бажання – це бути з тобою поруч завжди…”

Plitkarka

Повернутись вверх