– Баба Оля, ходімо! Холодно, — Оксана взяла стареньку за руку. Рука була холодна.
– Що ти, незручно мені! Погода хороша, посиджу ще трохи …
У Оксани від жалю навернулися сльози. Вона проковтнула грудку в горлі і тихо запитала:
– А потім?..
Бабуся опустила очі і почала розглядати носки своїх чобіток.
— Баба Оля, ходімо! У мене гарячий чай, печиво! І Кєші не так нудно буде. Телевізор увімкнемо! А потім і я прийду. Ходімо, ходімо!
Бабуся зітхнула, піднялася з лавочки і попрямувала за Оксаною в під’їзд.
… Оксана жила в цій п’ятиповерхівці все життя. З народження. Навіть народилася тут. Майже. Добре «швидка» вчасно встигла під’їхати і маму до пологового будинку швидко довезли, а так би й справді, народилася прямо в квартирі. У мами були стрімкі пологи. Кажуть, це у спадок передається. Ось Оксана і сподівалася, що в неї буде так само. А що, хіба погано — раз і за дві години малюк народився! – думала жінка.
Перебуваючи на сьомому місяці, Оксана часто про це задумувалася: а як у неї все буде? І хвилювалася, звісно. Шкода, що мами так рано не стало, вона б онукові чи онучці пораділа! Дуже вона дітей любила.
Оксана якийсь час жила одна. А потім вийшла заміж, за Віктора. Гарна у них вийшла сім’я. І тепер ось, скоро буде у ній поповнення: Оксана у декретну відпустку пішла. Ходить, гуляє багато, вітаміни їсть: фрукти та овочі, і на огляди раз у раз ходить у призначені дні.
Ось і сьогодні вкотре вирушила. Тільки-но вийшла з під’їзду, як бачить, знову баба Оля, сусідка з третього поверху, сидить на лавці. Надворі не травень-місяць. Вітер дме, листя летить: осінь давно у свої права вступила. А бабуся сидить, їсть. І покликала Оксана бабу Олю до себе в гості, бо згадала, що кілька днів тому, старша по під’їзду, Валентина Василівна їй нарікала на те, що синок, мовляв, бабусі Олі, зовсім від гулянок здоровий глузд втратив: рідну матір надвір випровадив. А вона сидить, як птах, насупившись, у будь-яку погоду на лавці біля під’їзду. Куди їй іти? Потім, коли синок спати лягає, а друзі такі ж неблагополучні, від нього йдуть, баба Оля повертається тихенько додому. І на очі намагається йому не траплятися. Закриється у своїй кімнатці і сидить тихенько. Навіть телевізор не дивиться, не хоче шуміти. Ось таке життя невеселе настало у бабусі.
А бабу Олю Оксана змалку пам’ятала. І сина її. Той тоді ще нормальним був, працював у майстерні з ремонту взуття. Потім цей пункт закрився. Видно з того часу так ніде і не працював. А гроші з матері тягне. Пенсія у баби Олі хороша, все життя на кондитерській фабриці відпрацювала. Дуже шанована вона людина, стільки молодих кадрів виховала!
Словом, жити б їй та радіти, якби не синок. Він у неї пізня дитина, балована. Скільки сил у нього вклала, піднімала без чоловіка: так доля розпорядилася…
Так от синок той недавно став матері набридати, кілька місяців тому. А до цього мешкав у сусідньому будинку зі своєю дружиною. Дітей вони не мали. Так дружина його швидко виставила, як він став друзів приводити додому і свята щодня влаштовувати, та гроші з дому тягати. Просто викинула валізу з його речами і двері зачинили. А потім замки змінила. Іди, мовляв, до своєї мами! Там і живи.
І не стало зовсім життя у бабусі Олі. Але прописаний цей син був у дружини, Марини, а не у матері, проте життя у матері йому більше сподобалося, бо баба Оля, ясна річ, не така, як Маринка, яка буде сваритися з ним щодня, — дружину він побоювався…
***
– Який розумний у тебе Кєша! Молодець, птах! – захоплювалася бабуся. – Паличку приносить і кладе! Правильно, почастуй, почастуй його! Заслужив!
Кєша – папуга, який жив у Оксани, з насолодою розчищав, отримане в нагороду зернятко, а баба Оля пила чай. Вони сиділи на кухні. Оксана була рада, що бабуся забулася і відволіклася від своїх проблем. А ще зігрілася.
– Побігла я, баба Оля! А то сваритимуть, що запізнилася, — промовила Оксана і побігла до коридору надягати куртку.
– Пульт від телевізора на столі лежить! Беріть, вмикайте, — почувся голос жінки, яка тим часом вже відчиняла вхідні двері.
— Ох-хо-хо… Дожила, на старість… — тихо промовила бабуся і беззвучно заплакала.
***
– Привіт, Вікторе! – Заговорила Оксана, притуливши до вуха смартфон, – Я йду-йду, не хвилюйся! Я ось що хотіла сказати. Баба Оля … Пам’ятаєш її? Ну, сусідка з третього поверху… Так… Та що в хустці весь час ходить. Так, бадьоренька така … Та ні, вона не така старенька, просто одягається так, ну ось, коротше …
І розповіла Оксана чоловікові все про бабусю, про її біди, про сина і що пустила вона її додому, бо пошкодувала.
Сходила Оксана на огляд, прийшла і застала розчулену картину. Баба Оля сидить на кухні, на табуретці, а папуга на її плечі. Сидить, дзьобом розплітає бахрому на хустці бабусі. Оксана посварилася, а бабуся каже, не треба, мовляв, хай пташка грає. Так вони посиділи до вечора. Оксана бабусю кашею нагодувала, а потім вона зібралася.
– Піду. Він зазвичай вже спати завалюється в цей час. І спить до ранку. І дружки його, я у вікно бачила, вже вирушили. Дякую тобі, Оксаночко, притулила мене. Сьогодні вже щось холодно на вулиці.
А ввечері з чоловіком у Оксани серйозна розмова була. Віктор запропонував допомогти бабусі.
— Баба Оля, єдиний власник у квартирі? Їй вона належить одній?
– Так, – сказала Оксана, не розуміючи, куди хилить чоловік, – Вона давно говорила, що продати б цю квартиру, а купити будиночок з городом, ось радість їй була б. Але займатися переїздом дуже клопітка справа…
— То ми їй допоможемо! І продати, і купити, та оформити. І з переїздом допоможемо.
Віктор працював у фірмі, яка переїзди організовувала. Там у них все швидко та професійно робили. За дві години могли все запакувати та перевезти на нове місце. Хоч офіс, хоч квартиру.
Бабусю вмовляти не довелося.
— Набрид він мені, сил немає ніяких. Вже руку піднімає, не скажи йому нічого! Хай до Маринки своєї повертається! Та ще штучка! Він, і прописаний там, із нею разом, і квартиру ту вони у шлюбі вже купували, частка там у нього. А він мене виснажує тут! Поїду. Тільки як це зробити? І подумати страшно.
– Нічого, бабо Оля, – сказала Оксана, у нас машина є. Віктор відвезе вас, куди потрібно, оформить все, ви не переживайте, головне варіант хороший знайти!
Варіант сам знайшовся, як на замовлення. Будиночок, невеликий, у межах містечка, є невеликий город шість соток. І ціна підходяща. І не якесь село покинуте, магазини поруч є, все як треба.
З переїздом, як і обіцяв Віктор, допомогли бабусі. Він там, на роботі, розповів історію бабусину і начальник назустріч пішов, машину виділив і бригаду.
Син баби Олі вирушив кудись, а тим часом бригада приїхала. Дівчата витягли коробки, швиденько все запакували, чоловіки меблі винесли, завантажили і поїхали.
Квартиру ту, бабусину, сім’я одна купила. Зараз ремонт роблять. Шумлять, правда, ну та нічого, закінчать колись. А син, з’явився надвечір зі скляними очима, а там замки поміняні. Тикає ключем, та не підходить. Сварився-сварився він, та так і пішов ні з чим. Старша під’їздом Валентина Василівна сказала йому, щоб не смів шуміти, а то вона, мовляв, викличе дільничого. Немає в нього жодних прав в чужу квартиру йти. Тоді він почав кричати, мовляв, де його мама, куди поділася?
– Поїхала, – відповіла жінка, розвівши руками, – І адреси не залишила.
Чоловік від подиву витріщив очі так, що Валентина Василівна всерйоз злякалася. Постояв-постояв, та так і довелося йому йти ні з чим.
— Чув, Вітя? Син цей, баби Олі, додому повернувся, до дружини, — розповідала чоловікові Оксана, — Кажуть, звички свої кинув геть, на роботу влаштувався. А інакше його Маринка не пустила б!
— Ну і добре, значить правильно, що ми допомогли бабусі. А то так і сиділа б з ним. Не відомо, до чого б це призвело ще, — відповів чоловік.
***
— Заходьте, заходьте, Оксаночко, проходь і Вітя теж! А це хто до нас завітав такий гарненький, славненький, маленький, — баба Оля засюсюкала над малюком. – Проходьте в кімнату, сідайте на диван, втомилися з дороги!
— Нічого, баба Олю, все гаразд! – Усміхаючись, відповіла Оксана, обіймаючи бабусю Олю.
Бабуся добре освоїлася на новому місці, дуже задоволена, особливо городом. Давно вона про це мріяла. А Оксана народила хлопчика, тепер вже рік йому виповнилося, і вони іноді приїжджають до бабусі в гості. Як рідні стали. Своїх онуків у баби Олі немає, ось і полюбила вона малюка Оксани та Віктора, як свого. Проте про сина рідного, питає часто. Як мовляв, живе, як справи в нього.
— Не добре, що й адреси матері він не знає навіть, раптом що станеться, — турбувалася бабуся Оля.
— Ех, бабусю, а як дізнається, то ще невідомо чого чекати від нього! Раптом за старе візьметься, турне його Маринка знову, так він і сюди до вас приїде, життя не дасть, краще вже так, — казав бабусі Віктор.
А вона все одно зітхала, мовляв, не по-людськи якось…
Що тут скажеш – материнське серце.
