Оксана мила посуд на кухні, коли туди зайшов Іван. Перед цим він вимкнув на кухні світло.
– Ще цілком світло і можна не витрачати електрику, – похмуро пробурчав він.
– Я прання хотіла поставити, – сказала Оксана.
– Вночі поставиш,- сухо промовив Іван. – Коли електрика дешевша. І не треба такий сильний тиск робити, коли воду вмикаєш. Ти дуже багато витрачаєш води, Оксано. Дуже багато. Так не можна. Невже ти не розумієш, що так ти гроші наші даремно зливаєш.
Іван зменшив тиск води. Оксана з сумом подивилася на чоловіка. Вона взагалі вимкнула воду, витерла руки та сіла за стіл.
– Іване, ти колись дивився на себе збоку? – спитала вона.
– Я щодня тільки й роблю, що дивлюся на себе збоку, – сердито відповів Іван.
– І що ти можеш сказати про себе? – спитала Оксана.
– Як про людину? – уточнив Іван.
– Як про чоловіка та батька, – сказала Оксана.
– Чоловік, як чоловік, – відповів Іван. – Батько, як батько. Нормальний, загалом. Звичайний. Не краще та не гірше. Як всі. Чого пристала?
– Хочеш сказати, що всі чоловіки та всі батьки такі, як ти? – спитала Оксана.
– Ти що хочеш? – спитав Іван. – Посваритись хочеш?
Оксана розуміла, що дороги назад немає, і цю розмову слід продовжувати. Продовжувати доти, поки до нього, нарешті, не дійде, що жити з ним – це мука.
– А знаєш, Іване, чому ти досі не пішов від мене? – спитала Оксана.
– А чому я маю піти від тебе? – запитав Іван і криво посміхнувся.
– Ну, хоча б тому, що ти не любиш мене, – сказала Оксана. – І дітей наших не любиш.
Іван хотів було одразу відповісти щось, але Оксана продовжувала.
– І не треба казати, що це не так, – сказала Оксана. – Ти взагалі нікого не любиш. І сперечатися про це ми не будемо, щоб даремно не втрачати часу. Я тобі зараз хотіла сказати про інше. Про те, чому ти досі не покинув мене та дітей.
– Ну і чому? – спитав Іван.
– Від скнарості своєї, – відповіла Оксана. – Від своєї надмірної жадібності. Тому що ти, Іване, жадібний настільки, що прощання зі мною – це для тебе не що інше, як величезна фінансова втрата. Скільки ми разом? П’ятнадцять років? І на що витрачені всі ці роки? Чого за ці роки ми з тобою досягли? Ну, якщо не брати до уваги того, що ми стали чоловіком і дружиною, і в нас народилися діти. Які наші здобутки за ці п’ятнадцять років?
– У нас все життя попереду, – сказав Іван.
– Не все, Іване, – сказала Оксана. – У тому й річ, що не все. За весь час, що ми разом, Іване, ми жодного разу не їздили відпочивати на море. Жодного разу. Я не говорю про закордонні подорожі. Але навіть у себе в країні нікуди не їздили. Відпустку ми завжди проводимо у місті. Ми навіть за грибами за місто не їздимо. А чому? Тому що це дорого.
– Тому що ми збираємо гроші, – сказав Іван. – Для нашого майбутнього.
– Ми? – Здивувалася Оксана. – Може, це ти збираєш?
– Для вас же я стараюся, – сказав Іван.
– Для кого, для нас? – Серйозно запитала Оксана. – Невже для мене та для дітей? П’ятнадцять років ти старанно щомісяця береш свої та мої гроші і відкладаєш на рахунок для мене та дітей?
– А то для кого ж, – відповів Іван. – Так, завдяки мені, у нас на рахунку знаєш скільки грошей вже?
– У нас? – знову здивувалася Оксана. – Може, це в тебе щось є, але не в мене і не в дітей. Втім… Може, я чогось не розумію… Добре… Давай перевіримо. Дай мені, будь ласка, грошей, я куплю собі та дітям новий одяг. Тому що я вже п’ятнадцять років доношу те, в чому заміж за тебе виходила, і те, що мені дружина твого старшого брата після себе віддає. І те саме наші діти. Вони доношують все за своїми старшими двоюрідними братами. А головне! Я, нарешті, винайму окрему квартиру. Тому що я втомилася жити у квартирі твоєї мами.
– Мама виділила нам дві кімнати, – сказав Іван. – І тобі гріх на неї скаржитися. А щодо одягу для дітей… Навіщо витрачатися на таку дурницю? Коли діти мого старшого брата вже виросли і їхній старий одяг цілком підходить для наших дітей.
– А я? – спитала Оксана. – Мені чий старий одяг підходить? Дружини твого старшого брата?
– А для кого тобі вбиратися? – спитав Іван. – Це просто смішно. Ти мати двох дітей. Тобі вже тридцять п’ять років! Тобі не про одяг думати треба.
– А про що мені думати? – спитала Оксана.
– Про сенс життя, – відповів Іван. – Про те, що крім одягу та іншого жіночого барахла є багато інших речей… Високих! Що представляють набагато більшу цінність.
– Ти це зараз про що? – Не зрозуміла Оксана.
– Я про духовний розвиток людини, – відповів Іван. – Про те, що справді варте уваги. Я про те, що у своїй свідомості ти повинна піднятися вище за всю це суєту навколо одягу, квартири та іншого.
– Зрозуміло, – сказала Оксана. – Тому ти всі гроші тримаєш на своєму рахунку і нам нічого не даєш. Заради нашого щасливого майбутнього. Щоб ми росли двухо. Я правильно розумію?
– Бо вам довірити нічого не можна, – закричав Іван. – Тому що ви відразу все витратите. А на що ми житимемо, трапись що? Про це ти подумала?
– Жити на що будемо, коли трапиться щось? – спитала Оксана. – Це ти добре сказав, Іване. Дуже добре! От тільки скажи, будь ласка, а коли саме ми почнемо… це саме… жити? Га? Та невже ти не бачиш, що ми вже зараз живемо так, начебто воно це саме твоє «будь-що» вже настало!
Іван мовчав, злісно дивився на дружину.
– Ти заощаджуєш навіть на милі, туалетному папері та на серветках, – продовжувала Оксана. – Ти з заводу тягаєш мило та крем для рук, які вам там видають.
– Копійка гривню береже, – сухо сказав Іван. – Воно з дрібниць все й починається. А витрачатися на дороге мило, креми, серветки чи туалетний папір – це просто смішно.
– Ну хоча б приблизний термін установи, скільки ще треба терпіти, – сказала Оксана. – Десять років? П’ятнадцять? Двадцять? Скільки ти ще маєш намір збирати, щоб нарешті ми могли дозволити собі пожити по-людськи? З гарним туалетним папером. Зараз мені тридцять п’ять і, зважаючи на все, термін ще не настав? Я правильно розумію?
Іван мовчав.
– Спробую здогадатися, – почала далі Оксана. – Сорок років? Це як? Ми вже можемо почати жити, коли мені виповниться сорок?
Іван мовчав.
– Розумію, – сказала Оксана. – Не те сказала. Не подумала. Хто ж у сорок років жити починає. Дитячий вік. Не час. Вибач. А п’ятдесят? У п’ятдесят років можна почати жити? Га?
Іван мовчав.
– Теж рано, – з розумінням сказала Оксана. – І справді. Що це за вік? П’ятдесят! А раптом щось трапиться і ми всі по світу підемо з протягнутою рукою, якщо завчасно витратимося на гарний туалетний папір! Ти правий. П’ятдесят рано. А у шістдесят? Може, в шістдесят почнемо? Скільки у нас тоді буде на рахунку? Багато! І ось тоді ми й заживемо з тобою по-справжньому. Можна, я тоді куплю і собі, і дітям новий одяг?
Іван мовчав.
– Слухай, Іване, – у голосі Оксани чулася тривога. – Я ось зараз знаєш, про що подумала? А раптом ми до шістдесяти з тобою не доживемо? А що, може статися таке. Харчуємося ми, через твою скнарість, гірше нікуди, і постійно переїдаємо. А знаєш, чому ми переїдаємо? Тому що їмо всяку дешеву їжу, яку можна їсти великою кількістю. Ми, Іване, їмо багато всякої дешевої їжі. Ти ніколи не думав, що це є поганим для здоров’я? Але не це головне, Іване. У нас із тобою постійно поганий настрій. Ти цього не помічаєш? Адже з поганим настроєм довго не живуть.
– Якщо ми поїдемо від мами і добре харчуватимемося, то ми не зможемо збирати гроші, — сказав Іван.
– Не зможемо, – погодилася з чоловіком Оксана. – Саме з цієї причини я йду від тебе. Тому що я втомилася збирати гроші. Я не хочу більше їх збирати. Тобі це заняття подобається, а мені – ні.
– Як же ти житимеш? – жахнувся Іван.
– Та вже якось проживу, – відповіла Оксана. – Не гірше, ніж зараз. Зніму квартиру для себе і дітей, і житиму. Моя зарплата — не менша за твою. Зняти квартиру – мені вистачить. Ще на одяг, і на їжу залишиться. А найголовніше, мені не треба буде постійно вислуховувати твої лекції щодо економії електроенергії, газу та води. Я користуватимуся пральною машиною вдень, а не вночі. І не особливо переживатиму, якщо раптом забуду в туалеті або на кухні вимкнути світло. І туалетний папір я купуватиму найкращий. І на моєму столі завжди будуть паперові серветки. А в магазинах я купуватиму все, що захочу, не чекаючи знижок.
– Ти ж не зможеш нічого відкладати! – жахнувся Іван.
– Чому не зможу? – відповіла Оксана. – Дуже зможу. Твої аліменти на двох дітей і відкладатиму. Хоча… ти маєш рацію. Я, звичайно, нічого не відкладатиму. Але не тому, що не можу. А тому що не хочу. Я витрачатиму всі гроші. Включно з твоїми аліментами. До копійки. Я житиму від зарплати до зарплати. А на вихідні я привозитиму тобі дітей. Уявляєш, яка це для мене економія. У цей час я ходитиму в кіно, ресторани, виставки. А влітку я їздитиму до моря. Я ще не вирішила, куди саме. Але я обов’язково вирішу. Ось тільки звільнюсь від тебе і вирішу.
В Івана потемніло в очах. Йому стало дуже страшно. Не за дружину та не за дітей, ні. Йому стало страшно за себе. Він швидко розрахував, скільки в нього залишатиметься після виплати аліментів і витрат на дітей, яких привозитимуть на вихідні. Але найбільше його засмутили ймовірні витрати Оксани на подорожі до моря. На думку Івана, це не просто гроші викинуті на вітер, а це його гроші.
– Я не сказала головне, – продовжувала Оксана. – Той рахунок, на якому зберігаються гроші, ми поділимо.
– Як поділимо? – не зрозумів Іван.
– Порівну, – відповіла Оксана. – І їх я теж витрачу. Скільки там за п’ятнадцять років назбиралося? Думаю, там чимала сума. І ці гроші я теж витрачатиму. Я не збиратиму на своє життя, Іване. Я житиму вже зараз.
Іван мовчки ворушив губами, намагаючись вимовити хоч слово, але в нього нічого не виходило. Жах від почутого скував Іванову волю і не дозволяв йому говорити і думати.
– А знаєш, яка у мене мрія, Іване, – сказала Оксана. – Я хочу, щоб коли прийде мій час йти назавжди, на моєму рахунку не було б жодної копійки. Тоді я точно знатиму, що витратила в цьому житті все, що в мене було.
Через два місяці Іван та Оксана розлучилися.
