– Мамо! Ну ти знову! – Ніна зачинила кришку і натиснула кнопку зливу. – Невже так важко натиснути кнопку!
Вона вийшла з туалету і попрямувала до кімнати матері.
Зоя Петрівна сиділа на ліжку зіщулившись. Маленька, тендітна. І коли тільки вона зі статної сильної жінки перетворилася в таку?
– Ніночко, я знову забула? Так? – Вона безпорадно дивилася невинними очима на дочку. – Вибач, люба, ти ж знаєш, я не спеціально.
– Мамо, ну що мені з тобою робити? Ну добре я, але ж і Михайло все це бачить, і Рома.
– Вибач, вибач мені, Ніночко, я буду уважнішою, – Зоя Петрівна дивилася на дочку.
– Та що з тебе візьмеш? – Ніна махнула рукою та вийшла з кімнати.
Мама стрімко старіла. Ніна пам’ятала, як не так давно Зоя Петрівна була цілком самостійною, сильною і дуже розумною жінкою. До неї можна було звернутися за допомогою, за порадою. Та й просто побалакати з нею було завжди приємно.
Всебічно ерудована, Зоя Петрівна при цьому відрізнялася напрочуд доброю і веселою вдачею. І всі подруги Ніни з дитинства казали, що їй дуже пощастило з мамою.
Ніхто не мав такої чудової мами. І все своє життя Ніна знала, що вона має, на кого спертися, до кого звернутися за підтримкою. А раптом до мами несподівано підкралася старість.
Тепер із мамою не поговориш. Не спитаєш у неї поради, не сядеш біля її ніг, уткнувшись у коліна, не поплачеш, скаржачись на начальника чи втому. Тепер мама сама, як маленька.
Ніна зайшла на кухню, де за столом сидів чоловік Михайло та п’ятнадцятирічний син Роман. Вони розгадували якусь головоломку. І вигляд їхніх спантеличених та зосереджених обличь трохи заспокоїв Ніну.
– Мамо, – раптом пробурчав Роман. – А чому ти в суп м’ясо кладеш такими великими шматочками?
– Не знаю, синку, – розгубилася Ніна. – А чому ти питаєш? Тобі не подобається?
– Мені подобається… – розгублено промовив Роман, крутячи в руках деталь головоломки. – Тільки бабусі важко з ним справитися, вона розуміє, що не справляється візьме, вийме і на стіл покладе.
– Тобі неприємно, так? – кивнула Ніна і винно додала. – Я скажу бабусі, щоб вона так не робила.
– Ні, мені нормально, – продовжував Роман, роздивляючись деталь. – Просто виходить, що бабуся погано харчується. А це недобре.
– Ааа, – Ніна спантеличено дивилася на сина. – Я дрібніше робитиму.
– Ти краще фрикадельки роби, – раптом сказав син. – Як мені робила, пам’ятаєш? Тобі ж бабуся теж робила, коли ти була маленька.
– Робила, – кивнула Ніна, відчуваючи, як червоніє.
– І ще, Ніна, – раптом вступив у розмову чоловік Михайло. – Ти Зою Петрівну не свари, будь ласка, за туалет. Ми з Ромою переживемо, не хвилюйся. А то ти її свариш, а нам потім незручно, що вона нас соромиться.
– Так, мамо, не свари бабусю, – дивився на Ніну широко розплющеними очима Рома. – А я обіцяю, що не буду вас з татом сварити, коли ви старенькими станете.
– Добре, синку, – Ніна, ледве стримуючи сльози, вийшла з кухні.
Вона трохи постояла в коридорі, намагаючись заспокоїтись. А потім пішла до кімнати матері.
– Мамо, – покликала вона Зою Петрівну, яка сиділа на стільці біля вікна і дивилася на вулицю. – Мамо.
– Так, Ніночко, – обернулася Зоя Петрівна. – Щось сталося, рідна?
– Мамо, пробач мені, будь ласка, – Ніна підійшла до матері і опустилася на підлогу поряд з нею.
– За що, моя хороша? – Зоя Петрівна поклала дочці руку на голову.
– За те, що я нерозумна така, – Ніна поклала голову матері на коліна. – І нетерпима. І погана.
– Ніно, не говори так, – суворо сказала Зоя Петрівна. – Мені неприємно, коли ти так говориш про себе. Що це на тебе раптом найшло?
– Пообіцяй мені, що ти не ще поживеш, – раптом попросила Ніна і розплакалася.
– Дочко, ти чого? – гладила Зоя Петрівна Ніну по голові. – Звичайно поживу. Навіть ще і не збираюся йти.
– Я переживаю, що тебе не буде. Як же я буду одна?
– Ніночко, я ж тут, з тобою. Ти не одна. Ну, що на тебе найшло?
Зоя Петрівна взяла обличчя дочки в руки і спокійно вдивлялася їй у вічі.
– З Ромчиком щось? Чи з Михайлом?
– Ні, ні, все гаразд, – Ніна витерла сльози та встала. – Гаразд, піду вечерю готувати. Суп із фрикадельками будеш?
– Буду, – посміхнулася Зоя Петрівна.
Ніна вийшла з кімнати і вирушила на кухню. На душі в неї було погано.
«І що я сварилася на неї, – думала вона. – Навіть Рома зауваження зробив. Соромно як. Підліток більше розуміє, ніж доросла тітка. Адже сама навіть не хотіла думати, що зі мною буде, коли її не стане. Більше не сваритиму її ніколи!
