Ніна Петрівна, жінка похилого віку сімдесяти трьох років, поснідала на самоті, до якої ще ніяк не могла звикнути. Чоловіка не стало півроку тому, але іноді за звичкою вранці ставила дві чашки на стіл. Добре вони жили з Миколою Івановичем. Двох синів виростили. Як же тяжко тепер одній.
Жінка взяла лійку та вирішила полити квіти. Почала з рожевої бегонії – подарунка старшого сина Василя. Гарний він, розумний. Свій бізнес має, у достатку живе. Але й багато працює, як не подзвониш – завжди на роботі, навіть у вихідні. Хоча ображатися нема на що, відвідує її часто. Завжди балує, то цукерок привезе, то торт. Та й продукти привозить. Вона казала йому, що сама впорається, але після того, як не стало батька Василь став постачати її і провізією.
А ось молодшому Михайлу не щастить ніяк. Роботу змінює часто. То начальство погане трапляється – чіпляється до нього весь час, то колеги заздрісні, не дають йому кар’єрними сходами піднятися. Ось і зараз звільнився із чергової фірми, сидить вдома знову. Кликав його брат до себе, та не хоче він під керівництво старшого йти. А чого не йти, Василь його ніколи не ображав, з самого дитинства піклується про брата. Хлопці на подвір’ї всі знали, що чіпати Михайлика не можна, бо старший брат завжди за нього. І у навчанні йому допомагав. Якщо щось не виходить – то він не до батька, а до Василя звертався. А той ніколи не відмовляв. Та й зараз відмови немає – квартиру купив, гроші дає. Шкода Михайла.
Поливала Ніна Петрівна свої квіти та думки про вже дорослих дітей кружляли в її голові. Жаль тільки не одружилися ще, хочеться онуків понянчити. Ну та які їх роки встигнуть. Василь вже міцно на ногах стоїть. Може Бог дасть і наречена з’явиться, не весь час працювати.
Раптом жінка відчула себе погано. Поставила лійку на підвіконня і лягла на диван.
“Зараз полежу і все пройде” – подумала вона. Але ні, не проходило, а навіть трохи гірше стало. Ніна Петрівна встала з дивана та пішла до кухні, де були пігулки. Але краще не стало. Ніна Петрівна дісталася телефону і набрала номер молодшого сина.
– Михайлику, привіт! – тихо сказала вона.
– Привіт, мамо! – озвався син.
– Приїдь, будь ласка, до мене, синку, я щось погано почуваюся,– попросила вона Михайла.
– Ні, мамо, я не можу, у мене справи. Зателефонуй Василю або виклич швидку – вони швидко приїдуть, – порадив він.
– Так Василь же на роботі, зайнятий він, а швидка довго їхати буде,– сказала Ніна Петрівна. – Ти б посидів зі мною просто, все б може й минулося.
– Ні, я ж сказав не можу! – І він закінчив виклик.
Михайло невдоволено поклав телефон на стіл, і знову ліг на диван.
“Погано їй, мені може теж не дуже добре після вчорашнього, голова важка. Я ж нікого не турбую. Лежу тихо й відпочиваю», – подумав син.
У двері подзвонили. Чоловік неохоче зліз із дивана і пішов відчиняти.
– Михайле, привіт! Що, зле після вчорашнього? – посміхаючись спитав чоловік, стоячи на порозі квартири. – Ось зараз виправимо,– гість ступив за поріг, передав пакет з «гостинцями» Михайлу.
– Ха, Олексій, як ти вчасно. Тяжко мені, – радісно дивлячись на «гостинці», промовив Михайло.
Тим часом літній жінці ставало важче. Ніна Петрівна встигла набрати номер старшого сина, але сказати вже нічого не змогла…
– Ігоре Віталійовичу, проведи збори сам, – раптово зупинивши свій виступ перед колегами, – сказав Василь Миколайович і додав, нахиляючись до свого заступника – дзвінок від мами був, але вона раптово телефон відключився і на мої дзвінки не відповідає.
– Так, звичайно, не хвилюйтеся, я проведу збори. Їдьте, – відповів Ігор Віталійович.
Василь, одягаючи на ходу піджак, вибіг з кабінету і не чекаючи ліфта помчав униз сходами.
“Головне встигнути, щось сталося з мамою, головне встигнути …” – думав чоловік, тиснучи на педаль газу і ледве встигаючи гальмувати на червоне світло світлофорів.
Ніна Петрівна прийшла в себе вже в палаті і одразу ж побачила свого Василька, він дрімав сидячи на стільці біля її ліжка.
– Синку, – тихенько покликала вона.
– Мамочко, – одразу ж почув тихий материн голос син. – Ти прийшла в себе, як добре.
– Я сказати тобі хочу… – непрохана сльоза скотилася по щоці жінки.
– Мамо, ти тільки не хвилюйся, тобі не можна, – зупинив її чоловік. – Може, потім скажеш?
– Ні, зараз, раптом не встигну…, – і вона наважилася сказати те, про що мовчала стільки років. – Не рідний ти нам, Васильку. У нас довго не було дітей і коли нам було майже по сорок років, ми втратили будь-яку надію. Тоді й наважилися. Я тебе як побачила, на руки взяла, то більше й не відпустила – сказала Ніна Петрівна і з очей її вже потекли сльози, – а потім через рік трапилося диво і я завагітніла. Народився Михайлик, твій брат, – Ніна Петрівна зробила паузу, їй нелегко було говорити і через деякий час вона продовжила,– Але ми завжди з батьком тебе любили. Ви обоє були нашими синами. Батько перед відходом з мене слово взяв, що я всю правду тобі розповім. Раптом ти свою справжню матір захочеш знайти. А я все мовчала, не знала, як сказати. Ось так, синку…,– важко зітхнувши, закінчила свою розповідь жінка.
– Я знаю, мамо,– тихо промовив Василь.
– Як? – ахнула вона.
– Мені ще років п’ятнадцять було, я знайшов документи у шафі. Тоді й дізнався. Зустрівся тільки я зі своєю справжньою матір’ю набагато пізніше, коли мені вже двадцять п’ять виповнилося. Нещасна жінка, гульбанить постійно… Вам нічого не сказав, не хотів засмучувати. Я до неї один раз з’їздив – просто глянув у вічі. Зараз гроші їй відправляю… так, небагато, щоб не хоч трохи мала. Хоча, може, вона на них і не продукти зовсім купує, але це вже її справа. А ти мамо, не переживай, ти моя найулюбленіша і найрідніша матуся! – сказав Василь Миколайович ніжно дивлячись на жінку і погладжуючи її натруджену зморшкувату руку. – А на той світ навіть і не думай. Я говорив з спеціалістами сказали, що я вчасно тебе встиг привезти. Ти тепер головне відпочивай. Я одружуватися збираюся, – повідомив він радісну новину. – Хотів тебе з нареченою в ці вихідні знайомити, а ти занедужати надумала. А там дивишся і онуки підуть. Як же вони без бабусі? – усміхнувся Василь Миколайович.
– Звісно, синку, звісно. Дякую тобі, Васильку. Дякую, синку!
Вже виходячи з палати, задзвонив телефон. На екрані висвітлилося – “Брат”.
– Так, Михайло, слухаю тебе, – сказав чоловік.
– Василь, – почувся добряче «веселий» голос брата. – Мені потрібні гроші, – заявив він.
– Робота тобі потрібна, поки зовсім нескотився,– сказав Василь Миколайович.
– Не хвилюйся, братику, не скочусь. То як на рахунок грошей, завезеш? – Уточнив Михайло.
– Ну ти зовсім знахабнів, гаразд, завезу. Поговорю з тобою. Ти з гулянками закінчуй,– суворо сказав чоловік.
– Ага, зараз, нотації знову читати почнеш, виховувати,– пробурчав він.– А не знаєш, мама де? Я хотів у неї грошей попросити, але не додзвонився, телефон вимкнено,– спитав Михайло.
– Вона в палаті лежить. Згадав про матір…
– А, то видно їй і справді зле було, – сказав брат, – тому вона дзвонила мені.
– Коли дзвонила? – стривожився Василь.
– Вчора, просила, щоб я приїхав,– повідомив Михайло.
– А ти що? – здивовано спитав старший брат.
– А я сказав, щоб тобі подзвонила чи швидку викликала. Чим би я допоміг їй? – щиро дивуючись, відповів молодший.
– Ну ти й негідник, Михайло, – ледве стримуючи себе, сказав Василь Миколайович. – Міг же мені подзвонити, – і ображено натиснув кнопку закінчення виклику.
Перед тим як залишити палату, старший син Ніни Петрівни зайшов до лікаря. Довго і докладно розмовляли чоловіки. Нарешті, потиснувши руки, вони попрощалися.
Василь Миколайович виходив абсолютно спокійний та впевнений у тому, що з його мамою все буде добре. Адже спеціаліст у неї чудовий. За тиждень-другий обіцяє виписати. А маму треба буде до себе забрати, так йому спокійніше буде
