Весняний вечір зі згасаючим за лісом сонцем зібрав сусідок у селі, як завжди на посиденьки на найзручнішій лавці, біля будинку пенсіонерів Ковальчуків.
Сергій Миколайович був хорошим господарем і спеціально зробив чудову довгу й широку лавку зі спинкою, щоб вечорами дружина з подругами могли на ній відпочивати.
Жінки обмінялися своїми маленькими новинами – хто що зробив за день, як підросла розсада, і завжди йшлося про прогноз погоди на завтра.
– Щось наша Петрівна сьогодні сумна зовсім, – зауважила Галина, шістдесятирічна трудівниця з самого краю села.
– То чого їй радіти? Ноги турбують, вона всю зиму не виходила з дому. Тільки ось із вікна й дивиться на нас. Старість… – співчутливо сказала інша мешканка Людмила.
– Це ви про Ніну Петрівну, чи що? – Сергій Миколайович вийшов на ґанок і почув розмову жінок. – Я їй води приносив сьогодні. Так, нам весна на радість, а їй і самотньо, і теж, мабуть, хочеться до землі доторкнутися, але вже вік, і ноги погано ходять. Не до городу.
Всі замовкли, смуток позначився на обличчях. Напевно, кожен з сумом уявляв собі і себе у віці бабусі-сусідки. Ніні Петрівні вже було вісімдесят два роки.
– Були часи, коли в неї найгарніший садок був у селі, – згадав Сергій Миколайович.
– Та що там садок! А город який був, як по лінійці все посаджено. Це коли чоловік її живий був, і діти в хаті. Усі займалися, – сказала дружина Сергія Миколайовича Олена. – А тепер і їздять рідко, знають, що її нічим не заманиш у місто. Так і сказала – тут віку доживатиму…
Знову запала тиша. А потім Сергій Миколайович несподівано запропонував:
– А що, якщо ми їй разом хоча б у саду порядок наведемо? Всі разом, хоч трохи? Га?
– А що, й справді, вже їй буде цікавіше у віконце дивитися, не на траву й кропиву, а на квіточки. Я тільки «за», – підтримала Галя.
Інші теж погодилися.
Сказано зроблено…
…Наступного ранку Сергій Миколайович з лопатою прийшов до Петрівни і почав перекопувати землю в садку. Квіти, що колись були тут, давно вивелися, тільки коріння айстр у кутку садка не чіпав сусід…
…Тим часом Ніна Петрівна була в себе на кухні і пила чай з печивом. Раптом жінка почула якісь дивні звуки, які долинали з вулиці.
Вона здивовано відставила чашку, поволі підвелася і підійшла до вікна.
– І що ж там таке робиться на вулиці в мене? –здивовано подумала вона, відкрила віконце.
Ніна Петрівна визирнула на вулицю й ахнула від несподіванки. У її садку копав землю сусід.
Він відставив лопату в бік і взявся за граблі.
– Привіт, Сергію! – гукнула Ніна Петрівна. – А що ти тут робиш у мене? Хочеш тут картоплю посадити, чи що?
Жінка з подивом дивилася на сусіда й не розуміла, що відбувається.
– Картоплі мені й на полі достатньо, а от квітів твоїх не вистачає. Скучив. А ти? – він підморгнув Ніні Петрівні, а та, прикривши рота долонькою, явно хвилювалася, як дитина, вдивляючись у порожню чорну землю.
– Так, – нарешті промовила вона. – Он там у мене раніше тюльпани були, а ось тут я садила чорнобривці.
– Ну, про те, де що було і як пахло, ти нашим жінкам розказуй, а моя робота на тому закінчилася, – усміхнувся Сергій Миколайович. – Так би мовити, груба чоловіча сила тут потрібна була перш за все. А он і моя Оленка йде, щось несе в мисці. Ось і садіть разом. Давай я тебе виведу, господине…
Олена вже робила лунки під квіти, коли Миколайович вивів під руку Ніну Петрівну і, поставивши старий стілець зі спинкою, посадив її в садку біля хвіртки.
– Ось, керуй, бо вони без тебе вирішили тут погосподарювати, – сказав він, і пішов.
Олена посміхалася Петрівні й розповідала про свої улюблені квіти, показувала розсаду. Вона поставила миску поруч із Ніною Петрівною.
– Ну, подавайте мені розсаду по штуці, а я саджатиму, – попросила Олена.
І старенька почала акуратно брати кожен паросток, з ніжністю передаючи зелень Олені в руки і явно хвилюючись.
– Давно я не тримала в руках квіти, – сказала вона, коли миска була порожня вже.
– Даремно! – раптом відповіла Олена. – Садок у вас хороший, сонячний, тут квітам добре рости.
– А що на тих клумбах садитимемо? – запитала Петрівна, вказуючи на порожні місця.
– А ось і не знаю я. Це сюрприз. Там посадки робитиме Галинка. Так ось вона і йде. Що принесла?
Галя обійняла Петрівну і запитала:
– Як ти ставишся до настурції? А ще й запашний горошок поруч можна посадити. Він дуже запашний. І красивий. Потім шпагат натягнемо і буде вертикальний квітник під самими віконцями!
На очах у Ніни Петрівни з’явилися сльози.
– Ой, дівчатка ви мої, любі! Яку радість мені принесли! Я вже й не мріяла. Тим більше про квіти! Щастя яке. Милуватимуся на них!
– Стривай нахвалювати нас. Ось там садитиме Люда. Вона ввечері прийде. Бачиш, як ми тебе любимо? Не кидаємо. І ти не підводь, Петрівно. Тримайся і доглядай за своїми квітами. Ми допоможемо. Не великий такий вже твій садок.
Галина допомогла Петрівні дійти до хати.
Назавтра вже не було вільного місця у садку. Усе засадили розсадою та насінням добрі сусідки.
…Минали дні. Сергій Миколайович поливав клумби, а Петрівна уважно дивилася з вікна на сходи і щодня говорила сусідам:
– Гляньте-но, як підросли наші квіти. А настурція так і пре. Он які сходи! І багато!
Літо почалося з дощів та гроз. Петрівна раділа, що квіти поливати не треба. Вона пристосувалась у суху погоду поливати квіти з невеликого ковша, прямо з вікна бризкаючи на клумби.
– От молодець, – похвалив її за це Сергій Миколайович, – навчилася таки допомагати. Здогадалася ж!
Одного ранку, проходячи повз будинок Петрівни до магазину, Миколайович не побачив її, як вона звично сидить на своєму місці біля віконця.
Серце його стрепенулося. Чи не сталося що з сусідкою? Начебто вчора ще махала йому з вікна, а сьогодні її немає.
Він завернув до її будинку, але не встиг ступити на ґанок, як раптом почув знайомий голос із садка.
– Ти до мене, сусіде? – Петрівна сиділа в саду на маленькій лавочці і колупала маленькою ручною сапкою землю.
– Це ще що за трудівниця? – запитав Миколайович, видихнувши. – А я вже було злякався за тебе. Думаю, чому біля віконця не сидиш? А ти значить, тут працюєш?
Вони засміялися. Почувши їхню розмову, підійшла дружина Миколайовича, Олена.
– Ого, оце так номер сільської самодіяльності! – сплеснула вона руками. – Петрівно, ти вирішила взяти кермо в свої руки? А нас звільняєш, га?
Петрівна тільки сміялася та махала рукою.
– Я й сама від себе не очікувала. А ось так захотілося самій біля квітів поклопотатися, що звідки тільки й сили взялися, бо ж я потихеньку, – вона вказала на розпушену ділянку клумби.
Там акуратно були складені в купу бур’яни. Бабуся була румʼяною і щасливою.
– Ну ось! Як в старі добрі часи! – почувся голос Галини. Вона несла горщик із піонами. – На тобі, люба. Ось. Куди висадимо? Показуй, чи є місце?
Сусіди дивилися на Петрівну, яка наче ожила, і впізнавали в ній колишню, енергійну жінку.
– Ну, ти потихеньку, не налягай одразу. Досить на перший раз, – попросила Петрівну Олена. – Давай я дополю, а ти посиди, а потім додому підемо чай пити.
– Ось що земля життєдайна робить! – засміявся Сергій Миколайович і пішов у магазин, а жінки залишились у садку.
Давно він не відчував такого почуття радості та смутку одночасно. Це було схоже на молитовний настрій, почуття вдячності Богові, землі, як найближчому і зрозумілому для людини Божеству, з яким ми давно злилися і споріднені як із кровною своєю складовою і живою материнською плоттю…
– Ти чого так усміхаєшся сьогодні, Миколайовичу? – запитала його продавчиня.
– Та так… Людиній одній добре, і мені від цього радісно… А весна, Лізочко. Весна! Тепер усім, мабуть, добре. Принаймні так має бути. За природою нашою… Правильно?
Ліза схвально кивнула, і дала Миколайовичу не питаючи, ще теплий хліб…
