Ніна востаннє окинула святково накритий стіл, трохи вирівняла вилки, струсила з ошатної скатертини невидиму крихту. Хоча вона чекала на гостей, але все одно здригнулася, коли в квартирі пролунав дзвінок. Пройшла нервовими пальцями по коміру сукні, поправила поясок і пішла відчиняти.
– Іра, привіт, люба, – Ніна широко відчинила двері перед гостею і відійшла вбік.
– Тобі, подруго. З ювілеєм! – Іра вручила господині яскравий букет у шарудливому целофані, подарунковий пакет та круглу коробку з тортом.
– Ну навіщо. Я пирогів напекла, – приймаючи подарунки, сказала радісна Ніна.
– Знаю я твої пироги. Вони тобі ніколи не вдавалися. – Іра зняла плащ, поправила зачіску перед дзеркалом. – Ну, веди.
Подруги увійшли до кімнати.
– Який стіл! А чому тарілки лише три? А діти не приїдуть? – сипала запитаннями гостя.
– Діти з онуками приїдуть у суботу. А ми сьогодні вузьким колом посидимо.
– І хто третій? – Насторожено запитала Іра і випробувально глянула на подругу.
– Побачиш. Сюрприз. Займай місце, яке сподобалося, – запропонувала Ніна і пішла на кухню.
Незабаром вона занесла до кімнати вазу з букетом вже без целофану, поставила її на край столу. Вони встигли перекинутися парою слів, як у двері знову подзвонили.
Ніна неспокійно подивилася на гостю і пішла відчиняти. Іра прислухалася до приглушених голосів, шарудіння целофану, намагаючись вгадати, хто прийшов. Незабаром у кімнату зайшла Ніна, притискаючи до грудей букет троянд. Вона відійшла вбік і в дверях показалася невисока жінка з простим круглим обличчям і фарбованим у рудуватий колір кучерявим волоссям.
– Ти? Навіщо ти її запросила? Ти що? – Іра схопилася з місця і гнівно блиснула очима на Ніну.
Злякана нова гостя притулилася спиною до стіни.
– Що ти вскочила? Мій ювілей, кого хочу, того запрошую. Проходь, Тамаро. – Але Тамара стояла біля стіни.
– Не чекала від тебе такого. Сюрприз приготувала, – промовила невдоволено Іра і відвернулася до вікна.
– Сідай Тамара ось сюди. Я зараз. – Ніна знову пішла на кухню.
Весь час, що господиня була в кімнаті, дві гості мовчали, не дивлячись один на одного.
Ніна повернулася, несучи в одній руці вазу з трояндами, а в другій – ігристе. Вазу вона поставила на стіл. І одразу почала розливати ігристе, примовляючи:
– Я така рада, дівчатка, що ми знову разом. Зараз посидемо, стане веселіше та легше. Навіть не віриться, що з моїх п’ятдесяти п’яти років п’ятдесят ми дружимо з вами.
– Дружимо? Ти так зраду називаєш? – гнівно сказала Іра. – Як тобі на думку прийшло запросити її? – Вона наголосила на слові “її”, маючи на увазі Тамару. – Не хочу ображати тебе в такий день, бо встала б і пішла.
– Досить, Іро. Піднімайте. Я сама скажу. – Ніна випросталася. – Я рада вас бачити обох, дівчата. Ви найближчі мої люди. Ми змінилися, постаріли. Так-так, Іро, не хитай головою. Але в мене таке почуття, що зараз Іра розплачеться, помітивши пляму від супу на подолі сукні, а Тамара суне їй у руки свою ляльку, заспокоюючи, і розплачеться за компанію.
Жінки миттю подивилися на Ніну, а потім дружно посміхнулися. Вони підняли келихи. Ніна метушливо пропонувала салати, сирно-ковбасну нарізку.
– Огірочки спробуйте. Я сама маринувала. Трохи згодом картоплю гарячу принесу з м’ясом.
– Не метушися. Усе спробуємо. – Іра накладав собі у тарілку салат, не зважаючи на Тамару.
Кілька хвилин у кімнаті лунав тільки стукіт виделок по фарфору тарілок. Вони підняли знову. На цей раз тост сказала Іра. Не втрималася і дорікнула подругі за невдалий сюрприз.
Вони були зовсім різні. Повненька та скромна Тамара у блакитній сукні, з фарбованим у рудуватий колір кучерявим волоссям. Маленькими винними очима вона злякано дивилася то на Іру, то на Ніну.
На блідому обличчі Ніни, вкритому сіточкою дрібних зморшок, виділялися великі, трохи сумні зелені очі. Темне волосся коротко пострижене. Світла сукня в червоні квіточки з пояском підкреслювала її по-дівочому струнку фігуру.
Висока Іра у своїй квітчастій кофті та чорній спідниці була схожа на строгу гувернантку. Знебарвлене волосся начіпом підняте в пишну зачіску. У мочках вух бовталися довгі сережки, а на зморшкуватій шиї – нитка великих перлів. Вона дивилася на подруг поблажливо, зверхньо. Ті беззастережно завжди віддавали їй першість у красі, елегантності та керівництві. Вона завжди була найпримхливішою з них. Але друзів, як і батьків, не обирають.
Іра поставила на стіл келих і оглянула кімнату, трохи примруживши очі.
– У тебе все як і раніше. Здається, що нічого не змінилося, – стримано, з трохи помітною зневагою, сказала вона.
– Шпалери інші, диван новий купила, фіранки. Скоро до мене приїде Олег, навчатиметься в інституті і житиме в мене, – відповіла на зауваження подруги Ніна.
– Вже? Здається, нещодавно відзначали народження твого онука. Як швидко летить час! А Павло, то й гуляє холостяком? – пожвавішала Іра.
Тамара прислухалася до розмови, ловлячи кожне слово.
– Так, поки що не одружився, але в нього вже є донька. – усміхнулася тепло Ніна, згадуючи дорослого сина.
– Бач, який спритний. – несхвально помітила Іра. – Якби не вона, – хитнула головою у бік Тамари, – Степан сидів би зараз поряд з тобою. – Вона награно зітхнула.
– Навіщо ти так? Степана не стало, що вже казати про нього. – Постаралася згладити різке зауваження Ніна.
– Ну так. Але якби я вирішувала, я не тільки її не пустила б на поріг, а навіть не заню, що зробила. – Іра зверхньо глянула на притихлу Тамару.
– Не треба сваритись, дівчатка. Не псуйте мій день народження. Ти, Іринко, у нас найрозумніша, найпринциповіша. Тільки коли я занедужала і майже рік лежала, не ти, а Тамара сиділа з моїми дітьми. Готувала, прала, доглядала, коли вони занедужали, до школи та садка водила. Вона, а не ти, – тихо повторила Ніна.
– Ага. І Степана до рук прибрала. Ні, я не проти, якщо тебе цей факт не зачіпає. – Іра сердито підібгала губи в тонку лінію.
– Я думала, що мені вже не стане краще. На оглядах розводили руками. Але мої діти були під наглядом, ситі та здорові. А Степан… Я знала, на що йду, коли зателефонувала Тамарі та попросила взяти на себе турботу про мою родину. – Ніна замовкла ненадовго.
– Степан би один не впорався. У маленькій квартирі, поряд з молодою та здоровою жінкою, який чоловік би витримав і залишився вірним дружині, яка вже одною ногою там… Я не з якоюсь чужою та хитрою жінкою залишила їх, а з Тамарою, найкращою подругою. А ти була зайнята кар’єрою. Ти погодилася б стати матір’ю двом дітям, хоч на якийсь час? Ото ж бо.
Коли виписали і додому повернулася, сил не було. Степан відразу зізнався у всьому. Я сказала, щоби він сам вирішував. Сказала, що коли лишиться зі мною, не дозволю йому бігати до Тамари. Через два дні він заявив, що вирішив піти до неї. Молодому чоловікові потрібна сильна жінка, а не така, якою була я. Я відпустила. Він приходив часто до дітей, утримував нас, доки я не стала працювати.
Думаєш, легко відпустити? Ночі безперервно плакала. А потім з ним сталася біда, його не стало. Тож нема кого нам із Тамарою ділити тепер. Степана нема, а ми живі. Дружба – вона міцніша за кохання. Кохання минає, а дружба залишається.
– Я просила, щоб він йшов назад, до вас із дітьми. Повір. – раптом сказала Тамара.
– Мовчи вже, – різко зупинила її Іра.
– Степан не зраджував мені. Я сама його віддала. Немає на Тамарі провини. Не маю права нікого судити. Потрібно прощати і насамперед себе, – тихо сказала Ніна.
Іра слухала сповідь Ніни і хитала головою.
– Кому скажи, не повірить. Прямо мильна опера, – пробурмотіла вона.
– А життя – воно крутіше, ніж кіно. Таке зробить, що фантазії не вистачить вигадати.
Тамара вдячно подивилася на неї.
– Краще розкажи, як тобі у твоєму замку живеться, – змінила тему Ніна, звертаючись до Іри.
– Добре живу. Тільки гляну у вікно, як мої однолітки з онуками гуляють у дворі, такий смуток бере. Ось слухала тебе і думала, які ви щасливі. У тебе був чоловік, діти, онуки. Тамара, хоч і недовго, теж була одружена, чужих дітей понянчити встигла. А я на принца чекала… Квартира велика, дорогі меблі, ремонт… До Ніни прийдеш, бувало, то на іграшку наступиш, то на дитячі речі розкидані натрапиш. На килимі нитки та сміття завжди валялися. Розмовляли, а я все з підлоги щось підбирала, без діла не сиділа. А в мене чисто. Нема кому смітити. – Іра важко зітхнула.
– А ти, Іро, чому заміж не вийшла? – тихо спитала Тамара і відразу зніяковіла від своєї сміливості.
Іра глянула на неї, але не відповіла брутальністю.
– Я хотіла. Заміж. На випускному вже вагітна була.
– Ти? – здивовано дружно вигукнули Ніна та Тамара.
– Я. А чого так дивилися на мене? Думаєте, я кам’яна? Віктор сказав, що йому вчитись треба, щоб сама вирішувала. Мама переконала. Після цього на хлопців дивитися не могла. – Іра помовчала.
– Я в Степана була закохана. У сьомому класі разом сиділи за партою, пам’ятаєте? Не красень, але добрий хлопець. Яблуко принесе з дому до школи, на перерві розділить навпіл, поділиться, – задумливо зізналася Іра.
– Так. Степан такий був, – зітхнувши, сказала Ніна.
– Я на випускний сукню пошила гарну, для нього старалася. А в тебе, Ніна, проста зовсім була. А він проводжати тебе пішов.
– Не можна нам сваритися дівчинки. Разом треба триматись. Хто не без гріха? Життя вже покотилося під гірку, та як швидко. Якщо б не моя недуга … Для чогось вона дана була мені. – Ніна теж зітхнула і замовкла.
– Хто б послухав, сказав би, що дивні ми. – Іра похитала головою.
– Ми не дивні. Ми сильні жінки, які через багато що пройшли. Давайте піднімемо за нашу дружбу, за Ніну, яка зібрала нас разом, примирила нас. – Тамара сказала тост.
Ніна викликала таксі, відправила подруг додому. Прибрала зі столу, перемила посуд. «Такі різні, несхожі ми. Кожна має своє уявлення про щастя. Доля звела нас разом і випробовувала, кого недугою, кого любов’ю, кого багатством. І всіх разом – дружбою. Якби почати спочатку, готова все повторити, крім недуги. Все вірно я зробила. Тоді не можна було інакше…»
Дзвінок телефону зупинив роздуми Ніни.
– Ніночко, я вже вдома. Добре посиділи. Дякую, люба, що зібрала нас. Люблю тебе, – тараторила без зупинки Іра. – За місяць у мене зберемося, на мій ювілей. Тамарі я сама зателефоную, запрошу. Не бійся, не ображу її.
Ніна посміхнулася. Щоб Іра сама зателефонувала Тамарі? Це щось надзвичайне. «Які чудові у мене подруги. Дякую, Господи, що вони є, що я живу…».
