– У неї ж не було дітей! Тільки не розповідайте мені, що вона сама так вирішила, бац – і весь спадок вам! – Лариса примружилася. – Ви просто вдало все влаштували. Ми все розуміємо.
Атмосфера на кухні вмить згустилася від напруги. Холодець у центрі столу потихеньку танув, ніби не витримуючи напруження. Мовчали всі. Навіть Павло, який зазвичай першим встрявав у розмови. Тільки Лариса стукала ложкою по столу.
Ніна зняла окуляри і протерла серветкою лінзи, намагаючись відволіктися. Очі були червоними від сліз та втоми. Вчора вони провели в останню дорогу тітку Риту. Ніна не виспалася, до ладу не їла вже пару днів. Та й не до їжі було, коли рідня з’їжджалася не на поминки, а на поділ майна.
…Сім’я у Ніни була великою. У сестри Лариси був гучний голос і пробивний характер. Брат Павло теж за словом у кишеню не ліз. Сама ж Ніна, скромна і тиха, раптово опинилася в центрі сварки, до якої була зовсім не готова.
– Хочете вірте, хочете ні, але тітка Рита оформила будинок на Ганну ще три роки тому, – тихо відповіла вона. – Ми нічого не просили. Вона сама.
– Ага, – Лариса відкинулася на спинку стільця. – Просто сама встала, пішла та оформила. Ось просто так, тому що твоя Ганна виявилася ближчою в цей момент.
– Так і було, – втрутилася Ганна. – Ніхто не тиснув на неї.
Дочка Ніни, Ганна, сиділа збоку, ближче до вікна. Худенька, в темному светрі, з кучерявим, трохи розпатланим волоссям. На тлі інших родичів вона здавалася тендітною, але насправді вона могла і за себе постояти, і відра з водою потягати.
– Ганно… – почав Павло. – Ну ти ж у місті працюєш, а сюди діставатися півгодини. У твоєї мами вже є квартира, яка колись дістанеться тобі. А що нам?
– Ви так кажете, ніби тітка вам щось обіцяла, – обурилася Ніна, відчуваючи, як на них тиснуть.
– Та яка різниця? – не витримала Лариса. – Вона наша тітка. Спільна. І будинок має бути спільним.
Ніна підібгала губи і кинула погляд на яблуню за вікном. Все почалося не вчора, не на прощанні, навіть не в момент складання дарчої.
Набагато раніше…
…Коли Ганні було вісім, Маргарита почала забирати її до себе.
– У нас чисте повітря, річка, подвір’я. Чого їй тут у спеці та міському пилу возитися? – говорила тітка, заплітаючи дівчинці кіски.
Спочатку Ганна просто бігала садом, їла агрус з куща і будувала курені зі старої ковдри. Маргарита стежила за нею, сміялася і мазала кремом від сонця. Але згодом дівчинка почала проситися допомогти.
– Можна я поллю полуницю?
– Можна, але ввечері. До цього рано. Жарко. Полуниця не любить, коли воду ллють прямо по гарячій землі.
Ганна навчилася варити компот і варення, пекти шарлотку, обрізати рослини. Коли вона підросла, почала проситися до тітки на осінні та весняні канікули, а потім почала приїжджати сама. Просто так, без попереджень та запрошень.
Маргарита називала її «маленькою господинькою». Ганна у відповідь дзвінко сміялася і допомагала мити підлогу. У будинку було тепло та затишно. Колись.
Ложка Лариси з дзвоном опустилася в тарілку з пюре.
– Ми ж не хочемо у вас все відібрати, – сказала вона. – Просто давайте по-людськи. Продайте будинок і ми поділимо все на трьох. А далі – кожен на власний розсуд. Щось дітям, щось собі. Так буде правильно.
– Ну ні, – впевнено заявила Ніна і встала. – Чесно – це коли за заслугами, а не навпіл.
Вона відчинила вікно ширше і випустила свіже повітря. Прохолода приємно овіяла почервоніле обличчя. Проте спокійніше від цього не стало.
– Будинок не продається. І крапка, – твердо сказала вона.
– Ну, то хай так. Все з вами ясно. Проміняли совість на дім.
Павло мовчки дістав телефон і почав розлючено друкувати комусь. Можливо дружині. Можливо, юристові.
Ганна, не сказавши жодного слова, встала і пішла у двір. Вона хотіла підрізати листя гіацинту. Ті вже зів’яли. Потрібно було зрізати їх ще кілька днів тому, але Ганні не було коли раніше.
Колись вони садили ці цибулини разом із тіткою. Тепер вона займатиметься ними сама.
…Минув тиждень. Ранок у квартирі Ніни почався з тривожної тиші та запаху цукру, що злегка підгорів. Вона вирішила спекти для літньої матері її улюблений пиріг з повидлом, але випадково перетримала його в духовці. Проте Антоніна Степанівна цього навіть не помітила.
Вона сиділа, дивлячись у чашку з чаєм так, ніби десь на дні причаїлося спасіння від усіх її печалів. Окуляри сповзли на кінчик носа, руки старанно складені на столі. Сухі, з плямами від часу та мережею вен.
Поруч лежав телефон. Останні два дзвінки від Лариси.
– І що вона тобі сказала? – Ніна поклала на стіл прихватку, сіла поряд і перейшла одразу до головного. – Дай вгадаю. Щось про мене та Ганну?
Мати мовчки кивнула головою. Потім, через кілька секунд, додала майже пошепки:
– Якщо ви будете з Ганно – вони не приїдуть. Ні вона, ні Павло.
Кухню знову наповнила тиша. Було чути тільки гудіння холодильника і цокання старого настінного годинника.
– Та й нехай не приїжджають, – тихо сказала Ніна і відвернулася. – Нам ніхто не заважає накрити стіл без них.
Антоніна Степанівна звела погляд. В її очах не було ні докору, ні згоди. Тільки втома від цього спору, який починав торкатися не об’єкти нерухомості, а душі.
– Ніно, ти ж знаєш… Я не хочу вставати між вами. Я їх не виправдовую. Але невже не можна було… ну якось інакше? Хоч щось їм залишити?
Ніна важко зітхнула. Від кого іншого вона просто відмахнулася б, але не від матері.
– Мамо, ти ж сама все пам’ятаєш. Тітка Рита їх кликала. І неодноразово. А їздила тільки я та Ганна.
Мати опустила очі.
– Я знаю. Я знаю. Просто… я хотіла, щоби ми зібралися разом. Щоб уся родина. Мені сімдесят п’ять, не вісімнадцять. Хто знає, чи буде наступний раз?
Ніні не було що сказати. Звісно, вона співчувала матері. Але хіба ж справа в домі? Якщо її сестра і брат так легко маніпулюють почуттями рідної людини, значить проблема глибша, ніж хотілося б.
Антоніна непомітно змахнула сльозу з куточка ока і продовжила:
– Ганна, звісно, розумниця. Тільки тепер і я потрапила під роздачу. Я для них тепер теж ніхто, бо не стала лізти.
Лариса та Павло колись так само воліли не лізти і відгородитися від усього. Напевно, саме це й поставило їх у таке становище.
…Маргарита тоді тільки провела в останню дорогу Славка – свого чоловіка, з яким прожила майже сорок років. У її хаті стало тихо. Нестерпно тихо. Вона включала телевізор, щоби просто чути чийсь голос.
Маргарита дзвонила Ларисі.
– Приїжджай хоч на годину. У мене тут так порожньо, що я скоро не витримаю.
– Тітко, у малого зараз тренування, потім логопед, потім ще хатинку в садок треба з ним зробити. Може, в неділю? – Лариса тараторила так швидко, ніби відбувалася від настирливого консультанта.
Звісно, у неділю вона так і не приїхала…
Маргарита намагалася достукатися і до Павла.
– Просто посидь зі мною, – попросила вона. – Я навіть обід приготую. І додому тобі щось загорну.
– Зараз кінець кварталу. Мені не вирватись. Тримайся, ти у нас сильна.
Натомість приїхала Ніна. Привезла старий сімейний альбом та чай із чебрецем. За день до неї приєдналася Ганна.
Маргарита все ще плакала, але вже тільки вночі та потай. А одного дня, дивлячись на те, як Ганна старанно натирає посуд, сказала:
– Якби я мала доньку, я б хотіла, щоб вона була схожа на тебе.
Ганна нічого не відповіла. Вона просто підійшла, м’яко обняла і стояла так, поки тітка не перестала здригатися від схлипів. Тоді все і вирішилося. Спочатку без паперів, а потім уже з ними.
Ніну повернуло у реальність клацання чайника, що закипів. Вона перевела погляд на Антоніну.
– Мамо, якщо вже так склалося, давай відзначимо ювілей у будинку тітки Рити. Тобі завжди там подобалося. Свіже повітря, вид саду. Думаю, Ганна буде не проти. Ми з нею все приготуємо.
Антоніна трохи подумала, потім зітхнула та повільно кивнула. Вона приховала в собі надію на те, що діти зберуться цього дня.
…Ювілей вирішили відзначати з самого ранку, але скромно. Бабусі хотілося не шикарних столів та гучних тостів, а гарячого чаю з пирогами, запаху садової землі та розмов, які не треба згладжувати.
Ганна зайнялася тістом із вечора. Замішувала руками, без міксера, за старим рецептом тітки Маргарити. Ніна запікала картоплю, перевіряла качку, розкладала серветки. Все робилося разом, по пам’яті, без кухонної книги та сварок. Принаймні сьогодні.
Ближче до полудня Ганна вийшла у двір, щоб відпочити на старих садових гойдалках. Тут тітка колись читала їй казки.
У пошуках спецій Ніна зазирнула в комору і натрапила на картонну коробку, обклеєну старими марками. Усередині листівки. Строкаті, з сердечками, з метеликами. Ганна дарувала їх тітці років із п’яти. На одній із них кривим почерком було виведено: «Люблю тебе, тітко Рита. Навіть більше, ніж Людмилу Василівну».
Людмила Василівна була першою вчителькою Ганни.
Сльози підступили як туман: повільно, неминучою хвилею. Ніна поклала листівку назад та закрила кришку.
Більше вона не торкнеться цієї коробки. Дуже важко.
Гостей було небагато. Прийшла Валентина Семенівна із сусідньої ділянки. У хустці, з квітами і. Приїхала подруга матері з міста, привезла торт із кремом, який ніхто не любив, але всі їли з ввічливості. Місцевий фельдшер також заглянув, привітав, пожартував про тиск.
Усі сіли за стіл. Антоніна Степанівна була у центрі. Вона намагалася сидіти прямо, але трохи сутулилася через втому. Або важкі думки.
Якоїсь миті вона підняла склянку з компотом і сказала:
– Дякую. Не за свято. За інше. За те, що хтось пам’ятає, ким була моя сестра. І любить цей будинок так само, як вона любила.
Ніна посміхнулася, Ганна опустила очі. Гості цокалися келихами. Хтось потягнувся за салатом.
Свято зібрало не всіх, але життя на цьому не зупинилося.
Коли все закінчилося, вже настав вечір. Гості розійшлися, Антоніна пішла відпочивати до іншої кімнати. Ганна мила посуд.
Ніна, проводивши гостей, підійшла до дочки.
– Ти ж не звинувачуєш себе, так?
Ганна застигла і не одразу відповіла. Спостерігала, як вода витікає у злив.
– Ні. Я просто… не могла віддати цей будинок. Тут все з нагадуванням про неї. Книги, садок, колекція марок. Це не просто квадратні метри. Це пам’ять. Це мій другий будинок.
Ніна кивнула. Більше нічого й не потрібно.
Наступного ранку Антоніні надійшло голосове повідомлення від Лариси.
– Ну, що ж. Вітаю. Але передай своїй другій дочці, що ми не родина.
Ніна потайки видалила його, поки телефон стояв на зарядці, щоб мати не переслухувала потім на самоті. “Шкода, що в тебе сім’я будується на паперах”, – подумала вона.
Ближче до вечора Антоніна зауважила, що хтось підчистив історію чату, але лише зітхнула.
– Не продали, не зрадили. І дякую вам за це, – тільки тихо сказала вона, сидячи біля вікна.
Ніна нічого не відповіла. Все вже було сказано. Кожен показав своє обличчя.
