– Здрастуйте, Ніно Іванівно. Ви знаєте хто я?
Дівчина, що стояла на порозі будинку, тримала на руках блакитний конверт з новонародженою дитиною. Малюк прокинувся і тихо плакав, ось тільки його матусі було на це все одно. Інга навіть не намагалася його заспокоїти, тільки невдоволено кривилася.
– Ні, не знаю, – насупилась жінка. Подібне ставлення до дитини їй дуже не сподобалося. – У тебе синочок плаче, ти хіба не чуєш?
– Може, заспокоїте? В мене не виходить.
Ніна здивовано дивилася на нахабну дівчину. Вона що прийшла сюди за уроками материнства? Це вже ні в які межі не лізе!
Першим поривом жінки було зачинити двері. І тільки те, що непрохана гостя знала її ім’я, зупиняло Ніну. Може, це якась далека родичка приїхала погостювати? Чи попросити про допомогу? А що таке бувало.
– Давай його сюди! І куди тільки твоя мати дивиться, – похитала головою жінка, дбайливо приймаючи на руки малюка. – То як тебе звати? І звідки ти знаєш мене?
Все ж пускати незнайому людину в будинок жінка не збиралася. Нехай спершу пояснить, хто така і чого їй треба.
– О, заспокоївся, – дівчина не поспішала давати відповіді на поставлені запитання. Вона уважно спостерігала за взаємодією господині будинку з дитиною, бачила її м’яку посмішку та захоплений погляд. Нарешті, дійшовши певного висновку, вона сказала: – Мене звуть Інга, і я колишня дівчина вашого сина. Хлопчик на ваших руках – ваш онук. Подбайте про нього, тому що я не збираюся цього робити. Не хочете? Ну, викличте служби, нехай його до будинку малюки забирають. Я його виховувати не буду.
Не говорячи більше ні слова, дівчина розвернулась і швидким кроком попрямувала до хвіртки. Вона хотіла піти якнайшвидше і далі, щоб більше не бачити і не чути малюка. Це рішення далося їй важко, але Інга розуміла, що так буде краще. Краще для всіх, включаючи цю дитину. Вона не може нічого йому дати. Та й не хоче, будучи надто ображеною на його тата…
****************************
– В якому сенсі, ти мене кидаєш? Я що, іграшка для тебе? Невже ти мене не любиш ні крапельки? Тоді до чого були всі ці гарні слова та вчинки?
– Інго. Не роби із себе не розумну, тобі це не личить, – сумно заявив Ярослав. – Ти ж мала зрозуміти, що ніякого спільного майбутнього у нас немає. Хто ти і хто я. З тобою було весело, не сперечаюся. Але ж на цьому все! Думаєш, ти в мене така одна? Ох, які ж ви, дівчата, меркантильні створіння! Якщо на вашому шляху трапляється багатий хлопець, все, потрібно зробити, але отримати його.
– Ти не можеш мене покинути! Я… Я… Я вагітна!
– Ой, знайшла чим втримати, – розсміявся Ярослав. – Далі-то що? Проситимеш в мене аліменти? Ну так офіційна моя зарплата справжні копійки. Я ж лише син власника компанії, а не сам власник. Так що добре подумай, що тобі буде краще. Невже ти хочеш у дев’ятнадцять років міняти памперси та не спати ночами через дитячий плач? Ну то вперед, це твоя справа! Тільки мене сюди не приплітай! Я одразу сказав, що жодних дітей не хочу! І взагалі моє батьківство ще довести треба. Я не наївний хлопчик і чудово знаю, що треба робити, щоб діток не було.
Інга намагалася наполягти на своєму, але безрезультатно. А вона так сподівалася забезпечити собі безбідне життя за рахунок шлюбу з Ярославом! Та вона навіть дитину була готова народити заради цієї мети! А що їй робити зараз? Адже термін вже великий, вона спеціально тягнула з зізнанням, бажаючи, щоб для будь-яких процедур вже стало пізно.
І куди тепер подіти цього малюка? Собі вона точно залишити не зможе! Вона з мамою та молодшою сестрою туляться у невеликій двокімнатній квартирці. Куди там дитину!
– Віддай батькові, якщо сама виховати не в змозі, – запропонувала Інзі подруга. – Ну а що? Ти ще вчишся, і вчишся, прямо-таки скажемо, погано. Кожна сесія на межі відрахування. Працювати ти не маєш бажанням. Аліменти, як ти зрозуміла, будуть копійчаними, на ці гроші не проживеш. А ще дитина тобі заважатиме налагоджувати особисте життя. Жоден чоловік не схоче виховувати чужого малюка.
– Ярослав із країни поїхав, – кисло відповіла Інга, визнаючи правоту подруги. – Начебто досвіду набиратися. А насправді він від відповідальності втік!
– Ну так віддай дитину його батькам. Ніна Іванівна про онуків мріє, як я чула. Грошей у них море, можуть хлопчика гідно виховати.
– А гарна ідея! Так і зроблю…
*********************************
Інга зі сльозами на очах дивилася, як її синочок біжить на зустріч бабусі. Щасливий, задоволений… А він навіть не знає її ім’я! Ім’я рідної матері!
Так, вона зробила необдуманий вчинок і віддала його. Але їй пробачено, Інга була зовсім молодим дівчиськом! Зараз би вона багато віддала, щоб синочок був з нею! Але час втрачено… Ніна Іванівна вже сказала про неприємні наслідками, якщо вона ще хоч раз з’явиться поряд із Андрійком.
І нічого вже не виправиш! Як вона може боротися з такими багатими людьми? У самої життя не склалося. І чоловіка не знайшла, і з навчання вилетіла…
Кинувши останній погляд на свого хлопчика, Інга побрела геть. Тут їй робити більше нічого.
