Рита з Дмитром одружилися і переїхали до матері Дмитра.
Весілля було скромним. Вирішили накопичені гроші витратити на щось інше, а не на житло.
До цього вони жили окремо – Дмитро з матір’ю, а Рита в гуртожитку. Вдома Рита не жила через те що матір гульбанила…
Батька вона зовсім не знала.
Мати вирішила дати їм пожити одним. Взяла відпустку і поїхала до своєї сестри Катерини в село.
Вона часто там відпочивала. Сестра жила сама. Чоловіка не стало, а діти, двоє синів, матір відвідували рідко. Та й дзвонили рідко.
Подзвонили б, а раптом матері допомога знадобиться. А в них справи, бачте, і свої турботи…
Катерина на них ображалася. Адже можна ж рідній матері зателефонувати?
А просити у них вона нічого не збиралася. Де сама зробить, де сусіда попросить, а іноді й племінник із сестрою приїде.
Дмитро він усе вміє. Часто, ще раніше, із сестрою приїжджав, а зараз одружився. Теж напевно тітку забуде, як і її сини. Ті навіть дружин своїх до матері не привозять. Тільки на весіллі й бачила, міські. Та й онуків ще немає. Кажуть, що зарано.
-Лідочка, приїхала! Моя сестра! – зраділа Катерина.
Разом їм було добре. З самого народження разом були, а потім Ліда в місто поїхала та й заміж вийшла там. А ось Катя так і залишилася на селі. Обоє втратили чоловіків за один рік і заміж так і не вийшли.
-Будеш поки що за хазяйку. У мене відпустка тільки за тиждень. А чого Дмитро не приїхав? Приїхали б із молодою дружиною до тітки в село. Чи у весільну подорож на море поїхали?
-Ні. Вони гроші заощаджують. Весілля скромне було, розписалися і все. Та й родини Рита майже не має. Мати одна, та й то постійно гульбанить. Вона вже давно сама жила. Пішла від матері. Жаль її. Хороша дівчинка.
-Ну, і чого ти їх з собою не взяла?
-Я поїхала. Діло молоде, нехай звикають одна до одної. І я не заважатиму. Місяць хоч відпочинуть без мене. Я вже думала зовсім не одружиться. Тридцять років. Слава Богу, одружився. Нехай живуть.
-Вони й без тебе вже звикли один до одного. Чого їм медовий місяць в місті сидіти. Нехай хоч дружину тітці покаже. Дзвони. Хата велика, місця всім вистачить. Недалеко назад їхати, якщо не сподобається.
Дмитро з Ритою приїхали через день. Тітка була рада. Своїх синів не дочекається.
-Яка я рада! А мої і не їздять. Клич, не клич все одно. Справи у них… – сумно сказала Катерина.
Риті у селі сподобалося. Згадала як раніше у бабусі гостювала. А коли тої не стало, Риті тоді було 15 років. Самій довелося заробляти та вчитися…
Катерина працювала. Ліда відпочивала та їсти на всіх готувала. Дмитро паркан полагодив біля лазні, та дах біля сараю перекрив. А Рита з ранку до вечора на городі поралася.
-Та облиш, Рито, ти цей город, у мене скоро відпустка. От і займусь. Відпочивайте.
-Та мені не важко, я у бабусі раніше все робила. Люблю на землі працювати. А ви у відпустці відпочивайте.
Відпустка пролетіла непомітно. Гості поїхали додому, а Катерина лишилася сама. Усе зробили. Нудно їй стало. Навіть засумувала вечорами. Сину старшому зателефонувала.
-Що трапилося?
-Та нічого не сталося. Просто так, спитати як справи. Може, в гості приїдете?
-Ні. Нам ніколи. Дзвони молодшому, може він передумав на море їхати.
Молодшому зателефонувала, та сама історія. На море їдуть, а до матері на кілька днів не хочуть. Ну і добре. Дмитро обіцяв приїжджати…
…Минули роки. Дмитро з Ритою квартиру купили. Тітку не забували, часто приїжджали. Допомагали по господарству. Дітей своїх привозили. Іноді їхні діти все літо із бабусями проводили. Дві бабусі: Катя і Ліда, були вже на пенсії.
Своїх онуків Катерина так і не дочекалася. Молодший має сина, але не рідного. Взяв дружину з дитиною. А старшому все було ніколи, у них кар’єра, а потім і пізно стало. Отакі діти. Матір провідати ніколи, дітей народити теж. Раз на три чотири роки приїдуть, і будь мамо задоволена, не забули тебе!
Добре, що Дмитро з Ритою є і сестра.
Так і жили поки Катерина не заслабла. Процедури зробили, але потрібні були ще гроші. Синові подзвонила, другому. Ситуацію всю описала.
-Ну, мамо, ти все життя по санаторіях не була, не варто і починати! Вдома і стіни допомагають. Видужуй.
Путівку в санаторій Дмитро з Ритою оплатили.
Відправили двох сестер. Нехай і друга відпочине. Та й веселіше їм разом…
Катерини не стало через чотири роки. Сини приїхали в село на поминки.
-Добре, що хоч зараз приїхали, – шепотілися сусіди. – Матір хоч в останню путь провели.
Виїжджати вже в місто сини з родинами зібралися, а в хаті тітка Ліда із родиною Дмитра.
-Тітко Лідо, ви цей… Нам їхати пора, – почав старший син. – Хату б закрити. Вам би теж усім їхати пора.
-Як їхати?! – здивувалась сестра матері. – А ми вдома! Нікуди нам не пора.
Всі здивовано дивилися на Ліду.
-Це будинок матері! – сказав молодший син. – Отже тепер він наш. Ми його будемо продавати. Ви якщо щось треба, візьміть на згадку. Вазочку там якусь, або сервіз. Все одно викидати все будемо.
-Це ви візьміть щось на згадку про матір, а дім сестра мені подарувала, коли заслабла. Одразу як із санаторію повернулася.
-Санаторій? Подарувала? Але як? Ми ж сини!
-Згадали? А де ж ви були раніше? Сини! Як мати заслабла ви жодного разу не були. Сини!
…Сини поїхали. Навіть виправдовуватися не стали. Вже зовсім. Приїхати їм уже нікуди, подзвонити нема кому…
Ліда переїхала в будинок сестри. Квартиру здає. Сім’ї сина допомагає. А вони до матері їздять,допомагають. Хороша дружна сім’я, тільки Катерини не вистачає…
Але вона завжди з ними поряд. У їхній пам’яті…
