– Юля, привіт! Можна я зараз до тебе приїду? – Наталка говорила, ледве стримуючи сльози.
– Що сталося? – запитала Юля, винувато глянувши на чоловіка.
– Денис мене покинув. Сказав, щоб я забиралася з його життя.
– Прямо зараз забиралася, на ніч дивлячись? Щось не схоже на Дениса.
– Ти мені не віриш? Теж мені подруга! Ну, не зараз. Завтра! Яка різниця? Я не можу більше залишатися тут! Як ти не розумієш?
Чоловік, який, завдяки дзвінкому голосу Наталії, чудово чув їхню розмову, промовив:
– Нехай приїжджає. Все одно не відчепиться. Краще так, ніж вона всю ніч дзвонитиме.
– Приїжджай, – кинула Юля в слухавку і вирушила на кухню.
Знала: спати вони з подругою сьогодні навряд чи вляжуться. А тому традиційний антураж у вигляді малесеньких келихів, свічок і легкої закуски знадобиться обов’язково.
Наталка влетіла у квартиру як фурія, одразу заповнивши собою весь простір.
– Ти пробач, – видала вона з порога. – Я лише на пару днів, до вихідних. Твій якось це переживе?
– Переживе, – відповіла Юля і приклала палець до губ, даючи Наталі зрозуміти, що говорити бажано тихіше.
Гостя розуміюче кивнула.
Однак, як тільки вона сіла за стіл і почала розповідати про те, що сталося, її «розуміння» випарувалося.
Наталка говорила голосно, з надривом, періодично сварячи все на світі.
– Ні, ну ти тільки уяви! Я три роки на нього витратила! Прала! Прибирала! Готувала! Задовольняла! І при цьому, зауваж, працювала! Намагалася якнайкраще! Очі заплющила на його мистецтво! Думала, що ми разом, що одружимося! Дітей хотіла! А він! Віддячив, називається!
Юля не витримала:
– Наталко, ну годі вже. Що ти голосиш, як дружина з сорокарічним стажем? Розповідай, що сталося. Денис не міг так просто виставити тебе.
– А він і не виставив. Він же слабак.
– Не зрозуміла, – здивувалася Юля, – тоді, пробач, чого ти приїхала серед ночі?
– Він сказав, що ми різні люди і що у нас ніколи нічого не вийде. І що він помилився в мені.
– Знову не зрозуміла, – Юля знизала плечима, – Денис? Помилився? Мені здавалося, що він тебе любить.
– Любить? Ні, Юля! Він тепер любить іншу!
Юля, почувши таку новину, витріщила очі:
– Та гаразд! Звідки вона взялася?
– З вулиці! Коротше, слухай. Я тобі зараз все по-порядку розповім.
***
Робота Наталки була пов’язана з відрядженнями. Пару разів на місяць вона виїжджала в інше місто і була відсутня три-чотири дні.
Востаннє Наталка впоралася з роботою швидше та повернулася додому на добу раніше.
Пізно ввечері тихенько зайшла до квартири: думала, що Денис уже спить.
І раптом почула приглушені голоси на кухні. Один голос був жіночим…
Наталка, нітрохи не вагаючись, кинулася туди, відкрила двері.
За столом спиною до неї справді сиділа тендітна жінка з рушником на голові.
У халаті Наталки…
Це розлютило найбільше! Інші картинки намалювала уяву.
Наталя підлетіла до здивованого її появою Дениса, розвернулася до «цієї» розлучниці, щоб забрати свій халат і раптом застигла.
Перед нею сиділа… Жінка, так. Худенька, струнка. І зовсім старенька. Дуже старенька. Так вона, принаймні, виглядала.
– Знайомся, Наталко, – сказав Денис і, скориставшись збентеженням подруги. – Це Галина Іванівна. Моя перша вчителька.
– Хто?! – Видихнула здивована Наталя.
– Я її сьогодні біля церкви зустрів.
– Де?! – Наталка не вірила своїм вухам: Денис ніколи не ходив до церкви. Більше того: не любив на цю тему розмовляти.
– Стривай, Наталко, я все поясню. Тільки відведу нашу гостю в ліжко.
– Розумієш, – продовжив Денис через п’ять хвилин. – Я чекав на тебе тільки завтра. Сьогодні ближче вечора пішов прогулятися. Погода класна, сніжок випав.
Ноги самі понесли до храму. Не знаю чому. Я просто підійшов, зупинився. Дослухався: там лунала молитва.
І раптом чую голос. Розумієш, дуже рідний голос. І такий слабкий, що я навіть не зрозумів, звідки він долинає. Потім побачив стареньку. Вона просила милостині. Прямо на вулиці. Уявляєш? На снігу! Я дивлюся на неї і розумію: це вона тим голосом говорить. Точніше, підспівує. Вона почала підніматися. Насилу. Я підбіг, допоміг їй підвестися. В обличчя зазирнув. Точно! Вона! Галина Іванівна!
– Як зворушливо, – упустила Наталя з сарказмом. – І ти привів її до нас? У неї що свого будинку немає?
– Ось саме – немає! Ти б бачила, у що вона була одягнена! Я все на смітник відніс. У ванну її відправив. З твоїх речей дещо підібрав. Пощастило, що Галина Іванівна така ж струнка, як ти. Ти ж не проти?
– Загалом треба було запитати. Так, а чому в неї будинку немає?
– Вони з чоловіком були не розписані. Його не стало. З’явились його дітки та виставили бідну жінку на вулицю.
– То чого вона у відділок не пішла?
– Наталко, я не знаю всіх подробиць. Вона відпочине, прийде в себе і все нам розповість. Завтра підемо з нею до магазину, купимо одяг, взуття.
– Це ще навіщо? – Вигукнула Наталя
– Як навіщо? – Денис ніби не бачив, що Наталці те, що відбувається, дуже не подобається, – Не в твоєму ж халаті їй на вулицю виходити.
– То ти збираєшся її тут поселити?
– Так. Завтра одягну, потім до поліклініки відведу. Потрібно ж її обстежити. Поправити здоровʼя.
– Нісенітниця якась, – Наталка вже не приховувала роздратування.
– Ніяка не нісенітниця, – Денис насупився, – ти думаєш вона стара? Та їй п’ятдесят років, не більше!
– Та гаразд, – хмикнула Наталка, – ти просто погано її роздивився.
– А мені не треба на неї дивитися, – Денис раптом став дуже серйозним, – Я Галині Іванівні всім зобов’язаний. І якщо вона потребує допомоги, вона її отримає. Сповна. За все, що мені зробила. І ти, люба моя, добре це запам’ятай.
Останні слова та тон Дениса Наталі не сподобалися. Щоб якось його відволікти, вона запитала:
– І що ж могла зробити для свого учня вчителька початкових класів? Двійку у чверті не поставила?
Денис мовчав. Жовна забігали по вилицях. Нарешті він заговорив:
– Я народився і жив у невеликому містечку. Мої батьки дуже вели «поганий» спосіб життя. Якось під час чергових посиденьок з такими ж друзями, вони сильно посварилися. Я заступився за маму. А вона, не розібралася що до чого, взяла мене за комір і виставила за двері. Мені тоді було сім років. У першому класі навчався. Тож вилетів за двері як пробка. А там зима. І не така, як тепер. А я босоніж, у сорочці. Стукав у двері, звичайно. Ніхто не відчинив.
Будинок наш на околиці стояв. Я й побрів дорогою, сам не знаючи куди. Не пам’ятаю, чи довго йшов. Прийшов в себе у ліжку. Наді мною – обличчя Галини Іванівни, вчительки моєї. Вона мене знайшла на вулиці. Додому принесла. Виходила. Я потім у неї три місяці жив.
– А батьки?
– Батька я більше ніколи не бачив. А мати… Вона так довго гульбанила, що згадала про мене тільки через кілька тижнів.
Забрати хотіла у Галини Іванівни. А та сказала, що поки мати не кине, не отримає сина, тобто мене. Мовляв, ти, дорога мамо Дениса, свого синочка вже втратила, коли на мороз виставила. А щоб цього Дениса забрати – заслужити треба.
І знаєш, щось клацнуло в моєї матері. Взялася за голову.
Навіть коли я на службу йшов, жодної чарки не підняла.
Жаль, не дочекалася мене…
Тож після служби я до рідного села не поїхала. Не було до кого. Тут лишився… Але слово собі дав: Галину Іванівну обов’язково навідаю. Однак так жодного разу до неї і не з’їздив.
– Сумна історія, – промовила Наталка.
– Це не історія, Наталко, це життя. Тепер ти розумієш, що означає для мене ця жінка?
– Розумію.
– Отже, потерпиш її присутність у нашому домі?
– Довго?
– Не знаю. Як піде. Обстежимося, поправимо здоровʼя, з квартирою розберемося. Я адвоката найму, якщо знадобиться.
– Адвоката? – ахнула Наталка. – Це ж такі гроші! А як же наша відпустка? Я так мріяла!
– Наталю, яка відпустка? Є речі важливіші за відпочинок на морі. Наступного року з’їздимо. Домовились?
Наталка кивнула. Просто тому, що вже не могла говорити. Від невдоволення.
Чи треба говорити, що Галину Іванівну вона вже, м’яко кажучи, не злюбила.
І помчало. Наталка робила все, щоб вижити цю жінку, якось позбутися її.
Галина Іванівна все розуміла. Денису не скаржилася. Тільки плакала іноді, залишаючись одна.
– І довго ви ще збираєтесь тут жити? – якось заявила Наталка, повернувшись з роботи. – І коли тільки совість ваша прокинеться? Сіли чоловіку на шию і катаєтесь. А той теж гарний! Ні, щоб увімкнути голову!
Наталя сипала образами не від злості, а, швидше за звичкою, але цього разу їй не пощастило.
Денис опинився вдома.
Він вийшов з кімнати чорніший за хмару. Тяжко подивився на Наталю. Помовчав, наче обмірковував щось дуже важливе, і сказав:
– Які ми з тобою різні, Наталко. Нічого з тобою не вийде. Ти це… Шукай собі квартиру…
– Та ти що, Денисе?! – ахнула Наталя, – хочеш кинути мене через цю?!
– Галино Іванівно, – Денис мовчки відвернувся від Наталки, – а підемо чаю поп’ємо?
Коли вони вийшли, Наталка і зателефонувала до своєї подруги Юлі…
***
– Ну і як тобі? – Наталка була під враженням своєї розповіді. – Гарний, так?
Юля мовчала. Вона дивилася на свою подругу і думала про те, що її зовсім не знає.
– Чого мовчиш? У шоці? Ось і я в шоці! – Наталка продовжувала себе накручувати і звинувачувати Дениса. – І ні, щоб відправити бабусю в будинок для людей похилого віку або там родичів її пошукати якихось, так ні. Він сам з нею гасає як з писаною торбою! А мене з хати виставив!
– Адже правильно зробив, – на кухню вийшов чоловік Юлі. – Вибачте, ви так голосно говорили, що я все чув.
– Юлю! – вигукнула Наталка з подивом. – Ти чого мовчиш?
– Мовчу, Наталко, бо згодна з чоловіком, – тихо відповіла Юля…
***
Денис та Наталка так і розлучилися.
Галина Іванівна повністю оговталася.
Денис примудрився розшукати її племінницю. Чудову дівчину, яка відразу приїхала, дізнавшись про біду своєї тітки.
Це й визначило її подальшу долю.
Через рік вона вийшла заміж за Дениса.
Ще через рік народила сина. І ще за рік – вийшла на роботу. Чому ні?
Адже вдома – чудова нянька та господиня за сумісництвом – Галина Іванівна.
Перша вчителька…
