Ніна Павлівна, зручно розташувавшись за столом, поправила окуляри, розгладила аркуш паперу та взяла ручку.
“Доброго дня, дорогий синку Володя!” – Вона, трохи подумавши, продовжила. – “Вибач, давно тобі не писала. Але рука щось не слухалася. Я її, і мазала маззю, і на масаж мене Наталя водила. Але все одно погано слухзається. Втомилася зовсім. А все інше добре. Наталка мене на огляд записала, а я не пішла. Вона свариться. А навіщо йти? Людей від роботи даремно відривати. Вона сказала що сама відведе мене. Не хочу я на цей огляд. Засиділася я на цьому світі. А мене чоловік, батько твій, чекає і мама. Втомилася я щось. Одне тримає – тебе побачити хочу.
Ніна Павлівна зітхнула.
“Осінь закінчується, а ти все не їдеш. Як ти? Одягайся тепліше і не промочи ноги. Не забувай, ти в мене слабенький. У дитинстві нездужав часто. Влітку малини багато назбирали, я варення заготовила. Чотири банки для тебе залишила. Ось тільки не знаю, як передати. Малина від недуг добре допомагає. Може, приїдеш сам і забереш? Вони у твоїй кімнаті під ліжком.”
У дворі загавкав собака. Ніна Павлівна визирнула у вікно.
– Наталю, – гукнула вона. – Прийшов хтось?
– Віра з Павлом забігали, – зазирнула до кімнати дочка. – Запрошення на весілля принесли.
Ніна Павлівна невдоволено пирхнула і продовжила писати листа.
“Не хотіла я тобі говорити про це, ну вже гаразд. Все одно дізнаєшся. Так краще від мене.
Віра твоя не дочекалася тебе. Розлюбила. А може, й не любила ніколи. Плуталася з дружком твоїм, Павлом. Тож і він поганим другом виявився, раз подивився на чужу наречену. Іду минулого тижня з магазину додому, а вони мені назустріч. Привіталися. Я їм просто все й висловила. Віра почервоніла, очі опустила. Соромно, мабуть, стало. А Павло, друг твій, бурмоче щось, вибачається. Я дуже образилася, за тебе прикро стало, але потім відлягло. Якщо так, то не твоя доля. Не твоя! Життя довге, ти ще молодий. Зустрінеш ще гарну дівчину. Весілля зіграємо, онуків мені народите. Не переймайся. Життя, на цій Вірі, не закінчується.
Двері відчинилися, в кімнату забіг онук.
– Бабусю, – радісно вигукнув хлопчик. – А мене сьогодні перед усім класом похвалили. Я найкраще вірш розповів, що ми з тобою вчили.
– Ах, який ти молодець! – зраділа Ніна Павлівна та обійняла онука. – Ти в мене найрозумніший хлопчик!
– А що ти робиш? – з цікавістю, спитав онук і вподивився на аркуш паперу.
– Лист твому дядьу пишу, – посміхнулася Ніна Павлівна.
– А, – знітився онук і глянув на матір.
– Ідемо, синку, – встряла в розмову Наталка. – Не заважай бабусі. Обідати час.
Хлопчик поцілував Ніну Павлівну в щоку і вискочив із кімнати. Наталя тихо зачинила двері.
“Племінник твій виріс зовсім.” – продовжила писати жінка. – “Цього року, у перший клас пішов. Його вчителька хвалить. Легко йому навчання дається, як і тобі. На тебе дуже схожий. Після школи, каже, програмістом стане. Ти в дитинстві, ветеринаром мріяв стати. Пам’ятаєш? Поки кошенят прилаштуєш, три рази село обійдеш. А що робити? Не виставляти ж. Шкода.”
Від добрих спогадів очі Ніни Павлівни засяяли.
Минулої весни, онук цуценя приніс. На краю села знайшов. Ми його вигодували, виріс вже. Приїдеш, шматок хліба йому дай, він не чіпатиме, пропустить тебе.
За стіною, увімкнули телевізор. Ніна Павлівна дослухалася. За звуком вона визначила, почалася улюблена телепередача.
“Прохання у мене до тебе. Привези мені, будь ласка пігули, в нас хороших немає, але дорогих не купуй… Приїжджай просто так… Я почекаю.
Чекаю я тебе дуже, синку. Коли ти приїдеш? Може, до Нового року вийде? Я пиріг спечу, твій улюблений. Приїжджай швидше. Дуже люблю тебе. Твоя мама.”
Ніна Павлівна акуратно склала листа в конверт, написала адресу.
– Наталю, – покликала вона дочку. – Я листа Володі написала, на пошту віднесеш?
– Віднесу, мамо.
– Ти прямо зараз віднеси, – захвилювалася Ніна Павлівна, – Швидше дійде.
***
Наталя вискочила з дому і вирушила у бік зупинки. Вона подивилася на небо і зіщулилася. Збирався дощ.
– Наталю, – гукнула її сусідка. – Підійди до хвіртки. Запитати хочу. Як там Ніна Павлівна? Дуже засмутилася через весілля?
– Образилася трохи, – зупинилася жінка, – А так нічого.
– Знову? – Побачивши конверт у руках Наталі, спитала Віра. – До Володі їдеш?
– Я біля могилки залізну скриньку поставила, – кивнула Наталка, – Усі її листи туди складаю. Три роки минуло, а вона все одно не вірить. Чекає на нього. Листи пише.
– Почекай, – Віра зірвала з клумби квіти і простягла Наталці. – Поклади від мене. Ми з Павлом, перед тим як до ЗАГСу заяву подавати, ходили до Володі, прощення просили. Він із фотографії посміхався. – Вона витерла сльози, – Мені здається, він був би радий.
Наталка відчинила хвіртку, зайшла у двір до сусідки і обняла Віру. Вона припала до неї на плече і розплакалася.
– Звичайно, він радий. – втішала її Наталя. – Життя продовжується. А він у нашій пам’яті. Не плач.
– Що на огляді казали про маму? – витерши сльози, перевела розмову Віра.
– Заслабла дуже. Неедовго лишилося, – зітхнула Наталка. – Ми їй не говоримо, шкодуємо. Вона переживає що на той світ піде, не попрощавшись із Володею. Може надія та очікування їй життя трохи продовжить. – Вона глянула на небо. – Піду я. Хочу до дощу повернутися. – Потім сумно усміхнулася. – А на весілля ми ваше, обов’язково прийдемо. Ми вже подарунок купили.
Вона поцілувала подругу в щоку, переклала квіти в іншу руку і пішла у бік зупинки.
