У Наталі вже цілий місяць на душі було неспокійно. Її улюблена дочка Мариночка вийшла заміж і тепер жила з коханим на орендованій квартирі.
– Матусю, благаю тебе, дай нам пожити спокійно! – їдучи від матері, одразу попередила Наталю дочка. – Я знаю твій характер, і тому одразу давай домовимося – якщо нам буде важко, ми попросимо у тебе допомоги. Але ти, будь ласка, сама не проявляй ініціативу. Гаразд?
– Добре, Мариночко, – сумно кивнула Наталя. – Я обіцяю тобі, що я намагатимусь бути за вас спокійною…
Обіцяти, звичайно, завжди легко, а ось тримати це слово – не у всіх це виходить. Ось і Наталя щовечора дзвонила дочці і розпитувала її.
– Мариночко, ви не голодні? Ви сьогодні з Дмитриком добре їли?
– Мамо, ти знову починаєш? – обурювалася дочка.
– А що ви сьогодні їли? На сніданок, що було?
– Яєчня з шинкою.
– Ого, які ви молодці. А яйця були свіжі?
– Найсвіжіші! – починала дратуватися дочка.
– А на обід, що ви їли?
– Ми обідаємо на роботі, мамо! У їдальні, або в кафе. Ти забула, що ми обоє працюємо?
– Ой, і справді, ви ж працюєте, – хихикнула Наталя, і не бентежачись, продовжила: – А на вечерю що їли?
– Ну, мамо! – уже майже кричала дочка. – Я вечерю тільки-но почала готувати. Ти мене відволікаєш.
– А що ти готуєш? Знову яєчню?
– Картопляне пюре з м’ясним рагу!
– Справді? У вас що гроші є на м’ясо?
– Так є!
– А м’ясо у вас свіже? А картопля не з зеленою шкіркою? Май на увазі, таку картоплю їсти не можна.
– Мамо… – дочка зробила глибокий вдих, потім зібрала всю свою волю, і продовжила, намагаючись бути спокійною:
– Ти знову забула, мамо, що у Дмитрика батьки живуть тепер у селі. І він на машині привозить звідти найсвіжіші продукти у світі: яйця щойно знесені, м’ясце свіженьке, і вся картопелька, як на підбір. А вже які Дмитрик привозить свіжі овочі, мамо. Ти таких давно не їла.
– Припини зі мною розмовляти як з дитиною, – ображено вигукнула Наталя. – І можеш мені не розповідати про сучасне село. Зараз там не так вже й просто господарювати. Батьки Дмитра, я впевнена, не стануть вам просто так продукти дарувати. Ви, напевно, на вихідних працюєте на них. А вони вам за все це, трохи дають, по чайній ложці. А ви й раді. Ох, пропадеш ти без мене, дитинко… – зітхнула Наталя.
– Все, мамо, у мене зараз все пересмажиться! – сердито сказала дочка і відключила зв’язок.
Наталя одразу набрала номер дочки знову.
– Марино, – благаючим голосом вигукнула вона. – Можна, я до вас у неділю приїду? Хоч приготую вам нормальну їжу. Ви поїсте як слід.
– Ні! – ахнула дочка.
– А я все одно приїду! Не станеш ти мене тримати за дверима! – і вона вже сама відключила зв’язок, щоб донька не встигла нічого відповісти.
Наталя, коли залишилося кілька днів до неділі, планувала, що вона готуватиме для молодої сім’ї. Вона уявляла, як зранку проїде на продуктовий ринок, накупить там всього, а потім у молодят на кухні приготує розкішний обід. Після якого ці двоє упертих будуть самі запрошувати її приїжджати частіше.
І ось, нарешті, неділя настала. Наталя, з ранку квапливо наминала сніданок, коли у двері подзвонили.
– Ну, ось, принесло когось невчасно… – забурчала вона, і пішла відкривати двері.
Яке ж було здивування, коли на порозі вона побачила свого зятя.
– Здрастуйте, – трохи збентежено, привітався він, і заніс у квартиру дві величезні полотняні сумки, заповнені чимось дощенту.
– Доброго дня, Дмитрику, – розгублено промовила господиня. – Що це таке? Навіщо ти приніс ці сумки? Ви що, вирішили з Мариною переїхати до мене жити?
Наталя дивилася на зятя і не розуміла, що відбувається.
– Ні, що ви, – хмикнув зять, і потяг все на кухню. – Це вам із села. Вчора ввечері я до мами з татом їздив, із ночівлею. Мої батьки дізналися, що ви турбуєтеся про сільські продукти, і вирішили вам також гостинців прислати.
– Що? – ахнула Наталя. – Хто турбується про продукти? Я? З чого вони взяли?
– Ну як з чого? Ви ж щовечора Марині дзвоните, і турбуєтеся, голодні ми, чи ні. Ось вони й довідалися…
– Але як вони дізналися? – вигукнула Наталя. – Яким чином? Марина, що поскаржилася їм на мене?
– Та чому поскаржилася? Минулого разу, коли ви Марині дзвонили, тато якраз до нас на хвилинку заїхав. Він вашу розмову почув.
– Але чому він почув?
– Тому що Марина завжди гучний зв’язок вмикає, коли з вами розмовляє. Їй же ж незручно під час готування телефон у руці тримати. Ось. Тому мої прислали і вам теж яєчка курячі і качині, курочку – дві штуки, молока і сиру, і всяких там овочів і фруктів. І ще чогось… Самі потім подивитеся. Я ледь усе це до вашого поверху дотягнув…
– Стривай, Дмитрику! – ще більше злякалася Наталя. – Навіщо ти мені це тягнув? Це все для вас продукти! Забирайте все негайно собі! Мені нічого не треба! От, вигадали теж твої батьки…
– Наші продукти, Наталю Іванівно, в багажнику в машині лежать. Якщо не вірите, спустіться вниз, і самі подивіться. Нам там на місяць всього вистачить.
– Але, як же так… – Наталя дуже засмутилася. – Я думала, ви постійно голодні… Хотіла вас сьогодні смачно нагодувати, зробити вам приємне… А виходить, що це ви мене годуєте…
– Та годі вам, – усміхнувся зять. – Якщо ви хотіли нас нагодувати, тоді ми до вас сьогодні з Мариною у гості прийдемо. А зараз я поїхав додому. Потрібно швидше з багажника все в холодильник вивантажити. Гаразд?
– А ви сьогодні точно до мене прийдете?
– Звичайно.
– А Марина? Вона, мабуть, сюди їхати не захоче?
– Захоче-захоче. Ще й як захоче. Я її вмовлю. О першій годині дня вас влаштує?
– Звичайно!
Коли зять пішов, Наталя почала вивантажувати на стіл привезені продукти.
Вивантажила і ахнула… Тому що зрозуміла, що доньку із зятем смачною їжею здивувати буде дуже важко…
