Головна - Життєві історії - Наталя святкувала день народження. Жінка накрила стіл, вся сім’я зібрала разом, тільки дочки Марини ще не було. – Мама, тату! У мене сюрприз! – зайшовши в квартиру сказала донька – Марино! Ти чому так довго? Що за сюрприз? – Наталя вийшла в коридор. – Йдіть за стіл. Я зараз, – сказала Марина. Всі сіли за стіл. За декілька хвилин у кімнату зайшла донька, а за нею якась жінка. Наталка глянула на жінку і застигла. – І вана посміла сюди прийти? – тільки й подумала Наталя

Наталя святкувала день народження. Жінка накрила стіл, вся сім’я зібрала разом, тільки дочки Марини ще не було. – Мама, тату! У мене сюрприз! – зайшовши в квартиру сказала донька – Марино! Ти чому так довго? Що за сюрприз? – Наталя вийшла в коридор. – Йдіть за стіл. Я зараз, – сказала Марина. Всі сіли за стіл. За декілька хвилин у кімнату зайшла донька, а за нею якась жінка. Наталка глянула на жінку і застигла. – І вана посміла сюди прийти? – тільки й подумала Наталя

— Ось ми й зустрілися, Галино Степанівно, — сказала Наталка і втомлено потерла очі.

— Дітинко я… Наталочка… — почала жінка похилого віку і тихо заплакала.

…Син у Галини Степанівни виріс красенем. Половина їхнього невеликого містечка знала і саму Галину та її сина. Вона була вчителем початкових класів у місцевій школі, а мама Галини, Ніну Дмитрівну, то взагалі все місто знало. Бо була колись директором тієї школи. Але не стало її рано. Навчалася Галина у педагогічному, мріяла, як мама, вчити дітей. Директором, замість Ніни Дмитрівни, стала Зінаїда Михайлівна, вчитель хімії: представницька дама поважного віку, яка знала і пам’ятала багато поколінь і директорів, і учнів цієї школи. До неї і прийшла влаштовуватися на роботу молоденька Галина після закінчення університету.

Там же, у школі, Галя зустріла свого майбутнього чоловіка. Вчитель біології, симпатичний веселий чоловік, на якого вся незаміжня частина жіночого колективу школи відразу ж «поклала око». Але він вибрав яскраву дівчину Галину.

Побралися. Через три роки народився син, Петро. Але доля знову піднесла сюрприз, рано не стало у Галини чоловіка, а у Петрика батька. Вона не вірила в ці вигадки своєї прабабусі. І думала, що вже в неї такого не станеться нізащо. Проте сталося.

Усі жінки у їхній сім’ї рано втрачали чоловіків. Почалося це все набагато раніше за той час, який застала прабабуся. І ось вона й розповіла маленькій Галині сімейну легенду.

Ростила Галина Петрика одна. Так і не вийшла заміж, хоча пропозиції надходили. Але, видно, одного чоловіка свого могла любити Галина, ніхто інший їй не потрібен був. Усі жінки в їхній родині були такими: про це теж щось говорила прабабуся.

Настав час Петру одружитися. Звичайно ж, Галина Степанівна вже намагалася розпланувати його майбутнє життя, і в неї на прикметі була пара гідних кандидаток. Але Петро привів у будинок Наталку: просту дівчигу, плюс трохи старше за себе. Люблю, каже, одружуся. Галина Степанівна погано сприйняла новину: – Тільки посмій! — заявила вона синові, переходячи на високі ноти. Голос у неї був поставлений добре. 

А Наталці, яка намагалася, було, вставити хоч пару слів, вона відповіла: – А я тебе знати не знаю, і знати не хочу! Геть із мого будинку!

Дівчина заплакала, а Петро, подивився на матір і заявив, що піде разом із нею. Та пішов.

По своїх каналах Галиа Степанівна навела довідки про Наталю. Новини її не порадували. Мати і батько — прості люди, що працюють з ранку до ночі. Наталя у них старша дочка, ще двоє молодших є. Нещодавно вона залишила навчання у медінституті, в якому навчалася у сусідньому місті, бо довелося піти працювати, коли у батьків зовсім з грошима погано стало. Зараз працює касиркою.

Оселилися молоді спочатку біля старенької бабусі Наталки, Зіни Петрівни в приватній хатці на краю містечка. Пічне опалення, город, вигоди на вулиці. Галина Степанівна вважала, що сина надовго не вистачить, жити за таких умов. А ні. Видно, і справді, кохання було між ними.

Бабусі скоро не стало і залишилися вони в хатці цій удвох з Петром. Народилася дочка у них, Марина. Наталка вправно керувалася по господарству і все в них було добре, та гладко. Петро багато працював. І час від часу, та й чув, які плітки розпускає про Наталю його мати. Що лінива, приворожила сина, обкрутила, переконала кинути всі перспективи і тепер він живе з нею нещасний.

Віктор мовчав, на такі плітки не реагував ніяк. Але мама не вгамувалася. Адже знайомих у неї було, дуже багато, все містечко їх невелике. Хтось сам у неї вчився, хтось уже й своїх дітей привів. І кожному вона про Наталку всяке розповідала.

Вийшла Наталка на роботу, коли підросла трохи Марина. Там ще гірше стало. Наталя прямо відчувала, що за її спиною шепочуться і на неї дивляться. А іноді і відкрито посміюються. Що дочка у неї росте «чудова» і, напевно, «того», бо не схожа на інших, мовчазна якась, з дітьми не грає, не вередує, а все книжки розглядає. Напевно, Наталка і їй щось нашептала, щоб вона така росла. І вдома у неї не прибрано, вікна не миті. Навіть Маринці якось дісталося. Побили її одного разу діти у дитячому садку. А вона теж побила кулаками дітей, коли ті обізвали маму відьмою, а її саму — відьомим виродком.

Так і закріпилася за Наталкою кличка «відунка». Все сходилося: жила на краю міста, біля лісу, мовчазна, похмура, збирала трави.

Наталя, справді, любила трави збирати. Мріяла відновитися в інституті, доучитися і стати лiкapeм. Будиночок бабусі вони з Петром підремонтували, паркан гарний поставили, колодязь новий вирили. А потім взяли і до сусіднього міста поїхали. Стали квартиру винаймати: Петру запропонували там гарне місце. Він на заводі чудовим токарем був, на місці навчився. З того часу, як пішли вони від Галини Степанівни з Наталкою, почав Петро шукати роботу. В інститут не вступив, а на службу його не взяли.. З’явився на завод, взяли учнем токаря, то й пішло. А в нього талант до цієї справи виявився, «золоті руки». Навіть не хотіли його відпускати із заводу, та знайомий пообіцяв йому ще більше платити. Він хотів приватну фірму відкрити, от і заманював спеціалістів.

Так і переїхали до великого міста. А будиночок свій, згодом, продали.

З Галиною Степанівною так і не спілкувалися.

Та приватна фірма знайомого закрилася, справа не пішла. Петро пошукав-пошукав місце, та швидко знайшов, добре влаштувався. На інший завод влаштувався. А Наталя здійснила свою мрію — відновилася в інституті, адже довчитися їй нічого залишалося. Мариночка росла гарною, тямущою дівчинкою, теж мріяла, коли виросте, стати як мама.

***

— Вам треба їхати до обласної, на консультацію. Тут таких фахівців немає, — сказали Галині на огляді, і почали виписувати направлення. — Ідіть у реєстратуру, поставте печатку. Все. Потім до мене знову прийдете, думатимемо з вами, що робити.

Галина Степанівна йшла коридором, ледве переставляючи ноги. – Чому не можна тут, на місці все перевірити? Навіщо кудись їхати? — дивувалася вона. — Та й узагалі, навіщо все це? Не поїду. Чому бути того не минути. Буду чекати кінця.

Зовсім засмутилася Галина Степанівна, заплакала. І коли вона дістала свій номерок, щоб узяти з гардероба куртку, її помітила та жінка в якої вона проходила консультацію:

— Поставили печатку? —  запитала вона, блиснувши окулярами.

Галина Степанівна заперечливо замотала головою, не в змозі нічого сказати.

– А чому так?…

Жінка взяла з рук літньої жінки папірець і рішуче зробила крок за двері реєстратури:

– Дівчата! Тут мені потрібно…

Галина Степанівна безсило опустилася на м’який пуф, який стояв у холі полiклiнiки.

– Ось! Обов’язково їдьте! Там, кажуть, добрі спеціалісти, перевірять усе, розберуться! — за кілька хвилин Галині вручили папірець із печатками.

***

Галина зайшла у кабінет і застигла. Навпроти неї сиділа Наталка. Точніше, Наталія Романівна. Галина не витримала і  заплакала.

Наталя відразу її впізнала. Галина була все така ж гарна, тільки постаріла сильно. Та й що ж, вже поважний вік – сімдесят сім років їй було. А недуга у неї виявилася безпечною. Наталка добре зналася на цьому. Але те, що вона приїхала, проконсультувалася, це добре. Призначила їй Наталя все що треба, але Галина не поспішала йти. Вона плакала і дуже просила пробачити її.

— Галино Степанівно! Тут не місце для розмов, на мене чекають люди! Та й нема за що мені вас прощати, все в минулому. Це було так давно,. А онуки… Все добре з ними, живемо, не скаржимося. Так. Маринка школу закінчила, вступила, Сергій навчається ще. Петро на заводі працює. Грошей у нас вистачає. Ви йдіть собі, відпочивайте…

— Зрозуміло… — тихо сказала Галина Степанівна і підвелася зі стільця. — Я б теж не пробачила…

***

— Наталю, шкода її… Все ж таки мама… — промовив Петро увечері, обіймаючи дружину за плечі. Наталка розповіла йому, як Галина Степанівна приїжджала сьогодні до неї на консультацію.

– А їй було нас не шкода? Навіщо вона розпускала плітки? Чого вона хотіла досягти? Життя нам зіпсувати? Як так можна, га? Ти ж син їй рідний.

Петро нічого не відповів, тільки зітхнув і взяв у руку пульт від телевізора. З Наталкою він знайшов своє щастя і ні про що не шкодував. Вона народила йому двох чудових дітей, вона — прекрасна дружина і мати. А його мати… Ну, це її вибір. Вона ж сама виставила їх. Точніше Наталку. А він просто пішов разом із нею. Як було її залишити?

***

— Бабуся, а це хто? Ти чи що? Красуня яка! — Марина роздивлялася старий альбом і, посміхаючись, з трепетом перевертала жовті сторінки.

Ось вже тричі вона приїжджала до Галини Степанівни у гості. Після навчання в інституті сідала на автобус і за годину була на місці. Того вечора вона чула розмову батьків. Вона давно запитувала себе, де бабуся і як вона живе. Мама завжди відповідала, що бабуся живе в іншому місті та бачити їх не хоче. Марина не розуміла, чому так? А мама не любила говорити на цю тему.

Дівчина наступного дня відшукала серед старих листів та документів адресу бабусі та вирушила до неї, нічого нікому не сказавши.

Літня жінка була дуже рада онучці. Вони обнялися і потім пили на кухні чай. А потім довго роздивлялися сімейний альбом. Марині дуже подобалося все це, вона була переконана, що кожна людина зобов’язана знати своє коріння, своїх предків. І цей сімейний альбом багато для неї відкрив.

Дівчина вступила на філологічний факультет. Галина Степанівна була рада за внучку, вона милувалася нею і з усмішкою слухала, як по-розумному та розмірковує. «Молодець, дівчинко! — повторювала вона. – А як на Петрп схожа … »

***

– Мама, тату! У мене сюрприз! – зайшовши в квартиру сказала Марина.

– Марино! Де тебе носить? Ми чекаємо, за стіл не сідаємо, обіцяла ж, що до трьох повернешся! І куди їздила? Що це за секрети? — мама вийшла до коридору.

У Наталі був день народження. У великій кімнаті стояв стіл із частуваннями та чотири стільці навколо нього.

– Мамо! А у нас є ще один стілець? — зазирнула Марина в кімнату.

Галина Степанівна стояла за дверима квартири на сходовому майданчику і дуже переживала… І навіщо вона піддалася на вмовляння Марини і поїхала з нею?

— Все, йду, — вирішила Галина, але тут прочинилися двері і вийшла Марина.

— Заходь, бабусю! – сказала вона з пошепки.

– Мама?! — Петро був здивований, коли побачив Галину Степанівну, яка несміливо знімала взуття в коридорі.

– Що там у вас? Ми за стіл сьогодні сядемо чи ні? — спитала Наталка з кухні, доробляючи салат та викладаючи його на тарілку. — І до чого тут п’ятий стілець, Марино?

— Знайомся, Серегію! Це твоя бабуся. Правда, класна? — сказала Марина братові і підморгнула. – Вона колишній учитель! Ану! Показуй свої трійки!

— Колишніх вчителів не буває, — усміхнулася Наталка, входячи до коридору і витираючи руки об рушник.

— І колишніх лiкapiв теж, — промовила Галина Степанівна і обійняла невістку.

— Може… все-таки за стіл сядемо? — спитав нарешті Петро, незручно переступаючи, з ноги на ногу.

Пауза затяглася. Кожен думав про своє. І тільки на кухні тихо цокав годинник, а за вікном шуміла електричка, що проїжджала.

П’ятий стілець принесли з кухні, і тарілку, і виделку теж. Спочатку Галина Степанівна відчувала невелику незручність, але потім потроху розслабилася. Вони з Мариною заздалегідь обговорили, вибрали та купили Наталці подарунок — срібний кулон і він їй дуже сподобався.

— Ну, Марино! Ну, здивувала! Помирити нас надумала! — повторював батько.

– А то! — сміялася дівчина. – Так не можна! Живемо поряд і не спілкуємось. Це ж безглуздо! І треба знати своє коріння, своїх предків, підтримувати родинні стосунки, але… це я вже говорила… Таак! Що тут у нас? Ковбаска … — Марина потирала руки і дивилася на стіл, вибираючи, щоб покласти собі на тарілку.

Галина Степанівна посміхалася, дивлячись на Марину, а в її очах знову заблищали сльози. Наталка помітила це, тепло посміхнулася і підбадьорливо поклала долоню на її суху ручку. І покивала головою: нічого, мовляв, все добре!

Вона більше не ображалася на жінку похилого віку. Який у цьому сенс? Все вже у минулому.

Plitkarka

Повернутись вверх