– Вікторе, ти навіть не уявляєш, кого я сьогодні зустріла в торговому центрі!, – Наталя Андріївна жваво викладала покупки, – Віру Степаненко, пам’ятаєш вона з нами працювала? Ми навіть товаришували, вона завжди ще з чоловіком приходила на корпоративи.
– Та пам’ятаю я її, пам’ять начебто ще не підводить, на відміну від ніг, – усміхнувся дружині Віктор Іванович, – чоловік у неї теж у нашій сфері працював, його начебто Сергій звуть.
– І Віра тебе пам’ятає, втім, я не дивуюсь, тебе завжди жінки любили. Вона, до речі, непогано виглядає. А чоловік у неї був старший. Пам’ятаєш, вона все – Сергію треба відпочит, йому рекомендують спокій… А сама мені по-дружньому розповідала, як з нашим новим молодим фахівцем у неї шури-мури були… А потім із начальником техвідділу у неї був роман, ну начебто без близькості, а якось так, для настрою.
– А чому ти про чоловіка сказала “був”? Вони розлучилися? – здивувався Віктор.
– Та не стало його, одна вона живе тепер, але діти десь поруч. Онуки є. Вітя, а давай її на дачу до нас запросимо на вихідні? Посидимо, побалакаємо, згадаємо роки молоді. Адже у нас спільних знайомих багато, є про що поговорити. Ну, як, ти не проти? – запитала Наталя у чоловіка.
Віктор Іванович ніжним, люблячим поглядом глянув на дружину. Його Наталя завжди любила зібрати за столом друзів. Її тільки дай поспілкуватись. Адже вже й на пенсію вони обоє пішли. Сумно їй стає часом. І хоч і готувати вона, звичайно, зовсім не вміє, але для нього вона найкраща жінка у світі. Із її рук Віктору все смачно. І вареники, і котлети, які купить у магазині Наталя. Аби тільки вона завжди була поруч.
– Наталю, звичайно, давай запросимо Віру, якщо ти так хочеш, – усміхнувся Віктор Іванович.
– Так, Вітя, давай. Я їй зателефоную, скажу, що ми за нею заїдемо. Ще Микитенків покличемо, і Бондаренків. Вони ж із нами працювали, вони повинні її пам’ятати, – і Наталя Андріївна одразу ж побігла дзвонити до Вірі.
А Віктор Іванович лише поблажливо посміхнувся.
– Нехай, нехай, аби тільки не згадувала про свої недуги, та в поганий настрій не впадала, – думав чоловік.
***
Віра вийшла до них із будинку з двома величезними сумками.
– Віро, привіт, – Віктор Іванович вискочив з-за керма, оббіг навколо машини. – Давай допоможу, покладу в багажник.
– Ой, Вітя, та ти зовсім не змінився. Привіт милий! Як я рада тебе бачити, і Наталку, звичайно, теж! Дякую, що запросили, бо я тепер у бібліотеці на пенсії підробляю. Там так сумно – не передати. А вдома – взагалі немає що робити, – защебетала Віра.
Наталю, а я всього до столу зібрала – влаштуємо свято! Ти ж Микитенків та Бондаренків покликала? Ой, я Галю сто років не бачила. А Ніна завжди така була красуня, так, Вітя?
Віра щебетала всю дорогу, і Наталія Андріївна із задоволенням підтримувала розмову.
– Ми з вами – як молоді! Добре, що ви мене покликали, настрій підняли, я вам така вдячна!, – і Віра з Наталкою знову стали згадувати спільних знайомих.
– Ой, Наталю, яка у вас дача хороша, – не встигли вони під’їхати, як Віра кинулася оглядати ділянку та будинок.
– Та все звичайне Віро, як у всіх, – Наталі Андріївні було дуже приємно чути ці похвали. Вона сама робила планування і будинку, і ділянки та із задоволенням все показувала Вірі.
– Наталю, підемо готувати! Я такий рецепт салату вичитала, йдемо! Всім сподобається, – заметушилася Віра.
До гостей Віра одягла чудову сукню в підлогу, яка обтягувала її, як виявилося, ще дуже непогану фігурку.
Всі інше були одягнені по домашньому, і Наталя Андріївна раптом з певним подивом помітила зацікавлений погляд Віктора Івановича, що ковзнув по Вірі.
– Ну треба ж! Втім, добре, що чоловік не втратив інтересу до життя, – подумала Наталя Андріївна.
– Спробуйте цей салат! А це я сама маринувала, це сливи, а це мої перчики. І грибочки теж я солила. Наталя, у вас у лісі гриби бувають? Покличете, коли будуть? Я люблю збирати гриби – насмажити з картоплею. Віктор любить гриби? Так? Чудово, значить домовилися… Я до вас приїжджатиму, – невгамовувалася Віра.
Вечір пройшов чудово. Тости, спогади, Наталя Андріївна і справді добре відволіклася від усіх проблем.
Хоча Віра починала її вже трохи дратувати своєю активністю. Втім, гаразд, Віра весела, компанію розвеселила, все гаразд.
Вранці Наталя Андріївна чудово виспалася. Але її дуже здивувало, що Віктор вже підвівся – зазвичай вони вставали разом.
Спустившись із другого поверху, Наталя просто застигла.
Вона побачила, як на освітленій літнім сонцем веранді сидить за столом її Віктор. Дуже задоволений. А Віра, у відвертому халатику, подає йому щойно приготовлені сирнички зі сметаною та варенням… Домашні, які сама Наталя Андріївна і готувати не вміла!
– Ну, це вже був перебір! Ну ні.
Якщо Віра досі любить піднімати собі тонус і настрій таким чином, за рахунок чужих чоловіків, то ні, вибачте!
– А ти то, Вітя, – обурювалася потім Наталя Андріївна, – сидить, розкис, а вона йому сирнички!
– Ну, Наталю, це ж наша спільна подруга, що такого?, – виправдовувався Віктор Іванович.
– Ой не розказуй мені, тобі ці залицяння подобалися, – невитримала Наталя Андріївна, – все, жодних грибів! І більше ми незаміжніх жінок не запрошуємо! А сирники …. сирники я тобі в сто разів смачніше приготую!
– Наталю заспокойся, тобі не можна так хвилюватися, – ловив її руку для поцілунку, сміючись, Віктор Івановичу, я ж тільки тебе люблю, ти ж знаєш.
Втім, ця історія не зіпсувала їхні стосунки, а може й навпаки, вивела їх на новий рівень.
Але самотніх подруг Наталя Іванівна справді більше в гості не запрошувала. Тому що навіть у пенсійному віці не хочеться відчувати подібні залицяння Віри на собі та своєму чоловікові. Бач, грибочків вона насмажить!
