Обман розкрився у п’ятницю ввечері.
Цілих три місяці Наталка вірила в те, що її любов здатна творити чудеса.
Її щурика на ім’я Сніжинка не стало раптово.
Заслабла вкотре, але чи то краплі мамині не допомогли, чи Наталя не вміла їх правильно давати.
Раніше Сніжинка одужувала і ставала як новенька, навіть її пожовкла шерсть біліла.
Але не цього разу…
Сніжинку треба було поховати. Запропонувати це Віктору було жорстко.
Наталя переживала говорити з ним про сумне – він все частіше лежав у лікарні, затримувався там все на довше, і вони знали, що може статися найгірше. Будь-якої миті…
В дитинстві вони жили по-сусідству, у маленькому містечку, де п’ятиповерхівка – це вже був найвищий будинок.
Віктор жив на п’ятому, а Наталя на третьому поверсі.
Вона приходила до нього і перехилялася з перил балкона, а мама Віктора охала:
– Обережно, ще послизнешся!
Його мама взагалі була тривожна, що й зрозуміло. Тоді Наталя не знала, що за слабість така у Віктора.
За її розумінням у дітей усе лікується, це от прабабуся, вже старенька, занедужала і її не стало. Наталя так плакала, хоча прабабусю майже не знала, через те що мамі довелося вести її до лікаря і давати на ніч ліки.
Мама взагалі любила різні краплі і всім їх пропонувала від будь якої слабості.
Коли Віктор з батьками переїхав у велике місто, Наталя дуже засмутилася, і мама погодилася купити їй домашнього щурика.
Наталя давно просила. Вона побачила якось такого у парку в дівчинки.
Так у неї з’явилася Сніжинка.
З Віктором вони почали переписуватися в школі. Він додався до неї в друзі, написав:
«Пам’ятаєш мене?».
Звісно, Наталя пам’ятала!
Виявилося, що діти також можуть бути дуже слабі.
Це інші просто попʼють чаю, відлежаться і все.
А Віктор був дуже слабий – його легені працювали неправильно.
– Це з дитинства, нічого не вдієш, – пояснив він. – Мама і тато не знали, що таке може статися з їх дитиною з народження.
У середній школі Віктор часто говорив про те, що незабаром його не стане.
Наталя від цих розмов завжди плакала.
А потім перестав. І їй стало простіше спілкуватися з ним. Тим більше, коли вони один в одного закохалися.
Мама була проти цього кохання:
– Ти хоч розумієш, що це не пройде?! – сварилася вона. – Та ти на поминках бабусі он як плакала й переживала, а це ж…
Наталка сварилася з мамою до стукоту сусідів по батареях.
Мати не розуміла.
– Любов врятує світ! – казала Наталя.
І якщо Віктора не стане, то не стане і її…
Звісно, на навчання Наталя поїхала в місто. Та й куди йти вчитися вдома? В училище?
Віктор теж вступав на навчання, що давало Наталі надію – якби все було так погано, він би витрачав життя на інше, а не на навчання.
Сніжинку Наталя взяла наперекір мамі – останні роки її навіть годувала тільки мама. Тваринка трохи набридла Наталці за весь час, хоча вона й любила її по-своєму.
– Залиш Сніжинку вдома! – просила мама. – Ти не зможеш дбати про неї.
Наче всі ці роки Наталя не дбала?!
Після того, як Наталя забрала щура з собою, у них відбувся другий виток любові.
Тому, коли Сніжинки раптово не стало, Наталя засмутилася.
Ховати покликала подружок із гуртожитку. Оля дала їй бляшанку від чаю, а Віра виголосила прощальне слово, як той повний професор у Гаррі Поттері. Наталя не пам’ятала, як його звуть.
– Скільки їй було років? – запитала Віра.
– Дванадцять, чи що.
Подруги здивовано подивилися на Наталю.
– Ти жартуєш, так?
– З чого б це? Мені її у першому класі подарували.
– Щури живуть років зо два! Ну, чотири максимум, – сказала Віра таким тоном, ніби Наталя її дуже образила.
– Ну, може, у мене особлива порода.
– Немає таких порід!
Вони мало не посварилися. Наталка загуглила і дізналася, що щури і справді живуть небагато.
– Значить, моя любов чарівна! – подумала вона. – Це вона дозволила щурику жити так довго!
З цими словами вона прийшла до Віктора.
– Ти житимеш дуже-дуже довго! Моя любов зробить це!
Той усміхнувся.
Віктор завжди посміхався і не говорив про сумне. Його бліде обличчя стояло перед очима Наталі вдень і вночі, вона завжди думала про нього. І дуже переживала, що його не стане.
А тепер вона знала – він не піде, він житиме, їй тільки треба дуже сильно його любити, і тоді все буде добре!
…У п’ятницю ввечері подзвонив тато. Він рідко дзвонив – тато не дуже любив розмовляти.
Зате щотижня переказував їй гроші. Мама, навпаки, дзвонила мало не щодня, але казала бути ощадливою.
– Мама казала, що Сніжинки не стало? – запитала Наталка.
Тато засміявся.
– Ну, нарешті! Я думав, ми ніколи не позбудемося цих щурів! Сподіваюся, ти пояснила мамі, що більше не треба підсовувати тобі щурів?
Наталка нічого не зрозуміла.
– Про що ти?
– Та про щурів я. Мама все думала, що ти у нас ніжна квіточка і не перенесеш такого лиха для тебе. От і купувала тобі нових щурів, а ти вдавала, що не помічала цього.
Наталки побіліла й замовкла.
– Дочко, ти як там?! – захвилювався батько.
– Все добре, тату…
Наталя не могла й уявити гіршої зради.
Вона не поховала першу Сніжинку. Вона любила чужих, підсадних, щурів…
Мама обманювала її. Усі ці роки обманювала…
Ось Віктору мати чесно говорила з дитинства, що його може не стати раніше, аніж інших.
Мама Наталі ж боялася зізнатися, що не стало щура…
З мамою Наталя перестала розмовляти. Вона дзвонила, писала, просила її вислухати.
Наталя її скрізь заблокувала.
Вона не ходила в університет, не зустрічалася з Віктором.
Наталя не знала, як тепер дивитися йому в очі. Її любов нічого не варта! Вона не врятує його…
Так минув тиждень. Наталка лежала на ліжку сумна. З непомитою головою й облізлими нігтями. Їй самій від цього було неприємно.
Раптом у двері постукали – дівчина не відповіла. Але замок був відчинений і хтось відкрив двері.
Наталя глянула хто там і застигла.
То була її мама.
Вона була блідою й нещасною, а в її руках була… Наталя очам своїм не повірила.
Мама тримала клітку зі щуром…
– Ти смієшся?! – вигукнула дівчина.
– Пробач мені, – заплакала мама.
Вони сварилися, поки не почали сваритися сусіди.
А потім помирилися і годували Сніжинку морквою.
Коли мама поїхала, Наталя причепурилася, нафарбувала нігті й поїхала до Віктора.
– Я думав, ти мене розлюбила, – зізнався той.
Наталка заплакала. І розповіла про щура, про свою втрачену чарівну здатність, про те, як боїться його втратити…
– Переїжджай до мене? – запропонував Віктор. – І якщо ти погодишся, давай одружимося! Я не знаю, скільки я ще проживу, але давай перевіримо – може, твоя любов і справді чарівна.
Звісно, вона погодилася.
У них не було пишного весілля і якихось особливих святкувань – Наталя вдягла сукню з випускного, Віктор – білу сорочку. Вони пофотографувалися біля ЗАГСу і поїхали в притулок, вибирати собі собачку.
– Джек-рассел-терʼєр живе двадцять років, – сказав Віктор. – Обіцяю, що переживу його точно!
Він зовсім трохи обманув Наталю…
Не спеціально, так вийшло…
Її любов і справді була майже чарівною…
