– А чи кохання це було?! – Настя весь час ставила собі це питання і не знаходила на нього відповіді.
Вони з Миколою всі п’ять років провчилися разом, три роки зустрічалися, їм заздрили однокурсники – треба ж таке кохання!
А дівчата шепотілися – пощастило, мовляв, Насті, такого красеня відхопила.
А інші не вірили в їхнє кохання – та треба вона йому?!
Його батько після інституту відправляє до дядька в інше місто працювати. Чи візьме він Настю з собою? Це велике питання…
А сама Настя про це не думала. Просто любила свого Миколу, але в глибині душі вірила, що вони не розлучаться.
Інститут закінчено, дипломи отримано. Настя поки не шукала роботу, вона чекала на рішення Миколи.
Він поїхав з батьком влаштовуватись на роботу в компанію свого рідного дядька.
А батько орендував йому квартиру для початку.
Микола зателефонував до своєї коханої, розповів, що влаштувався і вже приступив до роботи. Що все добре.
А наприкінці розмови спитав:
– А ти як? Знайшла роботу?
Настя була вражена цим питанням так, що не знала, що відповісти.
Вона не знала, що Микола живе на квартирі, ніхто їй про це не казав, з батьком вона не розмовляла, а сам він просто сказав, що живе у дядька.
Ну, зрозуміло, що їй там місця немає. А між рядками у словах Миколи звучало, що треба почекати трохи, міцно стати на ноги.
Договір із господарями орендованої квартири у нього був строгий – плата відносно невисока, але жодних компаній, друзів і жінок.
Якщо що, то сусіди все власникам донесуть. Ось так…
Молоді люди, звичайно ж, зідзвонювались. Тільки ось про кохання говорили все рідше.
Микола більше про свої успіхи розповідав. А Настя мовчала, слухала його і розуміла, що це вже не її коханий, той, який і дня не міг прожити без зустрічі з нею.
Цілий рік він не з’являвся в їхньому місті. Дзвонив тепер тільки раз на тиждень. Настя теж перестала, бо завжди дзвонила невчасно – то він зайнятий по роботі, то поганий зв’язок, то зовсім не відповідав.
Їй було лячно думати про те, що між ними все скінчено.
У черговий його дзвінок на її день народження вона все ж таки зважилася серйозно поговорити і запитати – чи варто їй чекати на нього, чи їхні стосунки закінчені?
Микола довго ходив колами, нічого зрозумілого не говорив, а коли вона попросила його все ж таки відповісти конкретно, вони все ще разом або вже нарізно, він сказав:
– Настю, у мене відпустка в липні. Я приїду, і ми поговоримо добре? Просто телефоном такі серйозні питання не обговорюються, ти ж розумієш.
– Розумію, – відповіла вона. – Обговоримо, коли приїдеш.
На цьому розмова закінчилася. Нарешті, у червні він надіслав повідомлення з деталями свого приїзду. Прибуває ранковим поїздом, номер вагону і дату від’їзду теж повідомив.
Виходило, що приїжджав він на тиждень. Не густо, але цих днів буде достатньо, щоб усе з’ясувати, точніше зрозуміти, які у нього плани на їхнє майбутнє.
Настя зустріла його на вокзалі, щоправда стоячи осторонь.
Прямо з поїзда він кинувся в обійми своєї матусі. Поряд стояв батько. А Настя спостерігала картину його зустрічі з батьками і не наважилася підійти.
Так він її й не помітив…
Батько підхопив чемодан, і обійнявшись з мамою, вони попрямували до машини.
Не стала Настя їм заважати. Було в цій зустрічі щось зворушливе. Вона подумала про те, що якби вона повернулася через рік після розлучення, батьки так само зустріли б її.
Але їхати вона поки що нікуди не збиралася. Все ще була в пошуках хорошої роботи, а поки що працювала в магазині одягу, щоб не сидіти вдома, склавши руки.
Протекції чекати було нізвідки. Доводилося влаштовуватись самій…
Микола зателефонував Насті тільки наступного дня, спитав, чому не зустріла.
Вона згадала, як учора він навіть не обернувся жодного разу, не пошукав її очима у вокзальній метушні. І сказала, що не змогла…
Він призначив побачення.
Настя вирішила не діставати його питанням про їхнє майбутнє.
Нехай сам вийде на цю розмову, але першого вечора їм було не до цього!
Стільки захоплених розповідей про його життя, безліч подробиць про роботу, як йому пощастило, як він процвітає!
– А ти що, так і збираєшся в магазині працювати? – спитав він нарешті.
І що відповісти? Не сказати ж йому прямо, що все від нього залежить, точніше, від їхніх подальших стосунків.
– Я шукаю роботу за фахом, але ж ти знаєш, це не так легко в невеликому місті.
– Зрозуміло. А в мене там, уявляєш… – і знову захоплені розповіді про те, як там все чудово, були б звʼязки…
Бачилися за цей тиждень вони кілька разів, а в останній вечір перед його від’їздом відбулася зустріч одногрупників у кафе.
Друзі зраділи, побачивши їх разом. Микола весь вечір не відходив від Насті, запрошував танцювати і в напівтемряві танцполу прошепотів:
– Я можу зняти номер у готелі. Залишишся? Мені так тебе не вистачає…
У Насті закружляла голова і від музики, і від цих слів, і від його обіймів. Ігристе трохи додало впевненості, і вона відповіла:
– Залишуся, якщо ми поїдемо разом у твоє місто. Микольцю, ти все ще любиш мене?
Він ще ближче пригорнув дівчину до себе, але нічого не відповів.
І лише наприкінці вечора знову пролунало те ж саме запитання.
Настя дивилася на нього ніби збоку – високий, сучасний, чудово одягнений молодик, її наречений, з яким їх пов’язували великі почуття вже кілька років, але між ними ніколи не було того, що він пропонував їй зараз.
Вони обоє жили з батьками. Та й взагалі, так питання ніколи не стояло…
Всі вже розходилися, бурхливо прощаючись, а він дивився на неї і чекав на відповідь.
Не поспішав, але й питання в очах не зникало. Вона це бачила і знову наважилася:
– Микольцю, ти так і не відповів на моє запитання, ти все ще любиш мене?
Він досадливо скривився і сказав:
– Ну ти ж знаєш, Настю! Ну до чого ці слова? Мені що, поїхати більше не було куди у свою першу відпустку? А я приїхав сюди. Заради тебе, між іншим. Це що, ні про що не говорить? Чи я маю навколішки встати перед тобою і присягнутися в коханні? До чого ця старомодність?
– Так, ти дуже сучасний, Микольцю. А я ні. Але я точно знаю, що люблю тебе, а ти не впевнений у своїх почуттях, чи не так?
– Гаразд, – погодився він нарешті. – Поїхали, я відвезу тебе додому…
Вони сіли в таксі, і Микола знову запитав:
– Завтра мені їхати. Провести мене прийдеш?
– А мама з татом? – задала зустрічне запитання Настя.
– Скажу, щоб не їхали на вокзал. Мама засмучується вічно. Попрощаємося вдома. То прийдеш?
– Прийду, – відповіла вона, поцілувала його і вийшла з таксі біля свого під’їзду.
Вночі Настя прокинулася від того, що дзвонив телефон. Вона не одразу зрозуміла, що це за звук, але потім побачила екран, що світився, з незнайомим номером і відповіла.
– Це ти, Настю? – почула вона гордовитий жіночий голос, як їй здалося, злегка веселий. – Слухай уважно. Номер твій я у Миколки з телефону переписала. І у нас з ним все серйозно, так що не лізь. Я не жартую.
Настя оторопіла від несподіванки. Вона тут же вимкнула телефон.
Дівчина раптом зрозуміла, що всі її думки про цього чоловіка, почуття до нього – це все марно.
Немає більше між ними нічого, що пов’язувало їх раніше, коли вони справді кохали один одного.
Вона пишалася ним, він беріг її, цінував, переживав втратити. А зараз?
Все пішло безповоротно, як вода крізь пальці.
І, звичайно ж, він там не один у тому місті. На душі лежав пласт якогось спокою. Вона раптом згадала про свій задум і почала міркувати, а чи варто?
Про цей задум знала тільки мама, і його не схвалювала.
– Завтра вирішу, – подумала Настя і заснула.
…Вокзальна метушня, їдуть, проводжають…
Настя стояла на пероні з дорожньою сумкою на плечі і чекала Миколу.
Він трохи запізнювався. Нарешті хлопець з’явився. Швидкою пружною ходою він підійшов до неї і подивився в очі.
– Ну що, прощаємося?! Я таки хочу відповісти на твоє запитання. Кохання підтверджується не словами, Настю, а вчинками.
Настя згадала вчорашній нічний дзвінок і сказала:
– Ну ось і доведи вчинком. Не їдь, залишся. Не на тиждень у тебе відпустка, сам говорив. Проведемо ще кілька днів разом.
В очах Миколи з’явився неспокій.
– Але… Я не можу, – нерішуче сказав він.
– Чому? Тебе хтось чекає?
– Ні, – квапливо відповів він. – Просто справи деякі заплановані.
– Відклади все. До відходу поїзда п’ять хвилин.
Микола дістав свій квиток, глянув на нього, нахилився, швидко поцілував Настю, і зі словами:
– Бувай, я подзвоню, – побіг до свого вагона.
А Настя зайшла до свого. Для чого вона це зробила? Їй просто хотілося поставити крапку. Квиток вона купила наперед на той випадок, якщо вони з Миколою вирішать їхати разом.
Вони не вирішили…
Але після нічного дзвінка Настя все ж таки вирушила туди, де жив Микола.
Якщо ця дівчина його зустрічатиме, значить він її обманював весь цей час. Ну а якщо ні… То там буде видно. Все за обставинами.
…Ось і кінцева зупинка. Настя сиділа біля вікна і дивилася на платформу. Вона бачила, як зі свого вагона вийшов Микола і озирнувся на всі боки.
І тут йому в обійми кинулася дівчина на своїх непомірних підборах. Він ніяково обійняв її і почав щось шепотіти на вухо.
– Пора, – подумала Настя, вийшла з вагона і попрямувала прямо до них.
– Привіт, – сказала вона, зупинивши їх довгий поцілунок. – А говорив кохання доводиться вчинками. Ось і довів…
Вона пішла далі, почувши вслід якісь неприємні слова, все тим же ж гордовитим жіночим голосом.
Але їй уже було байдуже…
Микола проміняв її на цю неприємну дівчину, а не на жінку на порядок вищу за неї, наприклад.
І по серцю розійшлася холодна байдужість.
Настя повернулася додому з таким відчуттям, що побувала у якомусь чистилищі.
Тепер її чекало нове життя, вже, на щастя, без Миколи.
Наче важкий тягар зник з її плечей…
