Степан Іванович виховував дочку Настю сам. Дружину поховав, коли донька ще була школяркою.
Сам працював майстром на заводі, а доньку мріяв виростити й вивчити, щоб інститут закінчила, заміж добре вийшла, щаслива була…
І все майже збулося. Настя вивчилася, працювала вчителькою, багато читала і батька навчала.
То одну книжку йому дасть прочитати, то іншу. В молоді роки йому не до цього було – ще з юності працювати пішов. Потім одружився, дочка народилася. Ось без освіти й залишився.
Всі свої «університети» на рідному заводі пройшов від різноробочого до майстра.
Соромно йому часом було перед донькою за це, от він і надолужував…
Настя була дівчиною мрійливою. І в дитинстві, та й коли вже підросла, часто розмовляла з мамою, дивлячись на небеса…
Вона дивилася на густі хмаринки і уявляла собі, як її мама ходить по них, як по кучугурах снігу, і дивиться на неї, маленьку Настю, зверху і бачить усе, що вона робить…
І дівчинка намагалася поводити себе добре, і батька слухатися у всьому, щоб не засмучувати маму.
…Батько з дочкою жили добре, дружно. Настя була хазяйкою в домі, а вже красуня яка!
Не худенька, чи повненька. А збита, з тонкою талією, а обличчя завжди привітне, усміхнене.
Учні її любили, а от наречених не було… Містечко невелике, і чоловіків мало. Пороз’їжджалися вони у пошуках роботи та хорошого життя…
Правда був у неї один залицяльник, Микола Сергійович. Але надто вже непоказний і старший за неї набагато він був – місцевий начальник.
В Насті в школі вчився його син, зарозумілий і неслухняний хлопчик.
Микола Сергійович справно відвідував батьківські збори, і після одних із них провів Настю до хати, щоб про сина поговорити окремо від вух інших батьків.
…А наступного дня сталося несподіване. Настя якраз на кухні варила компот із сушки, коли в двері хтось голосно постукав.
– Я відкрию, доню! – гукнув з кімнати Степан Іванович.
Чоловік відкрив дівері й застиг від несподіванки. На порозі стояв Микола!
В руках у нього був ріденький букетик айстр, коробка цукерок і якась мʼяка іграшка.
– Це для Насті, – винувато сказав Микола. – Можна зайти?
Степан Іванович здивовано пропустив гостя.
– І навіщо та іграшка їй, дорослій дівчині? – здивувався він.
Але вони прийняли Миколу. Настя швиденько налила всім компоту, зробила закуски. А батько біленької дістав.
– Може в Миколи справа до мене якась важлива, – подумав він.
Аж тут Микола почав говорити і Степан Іванович оторопів від почутого.
Микола, як взяв чарку, так і давай розпинатися, як Анастасія Степанівна в душу йому запала.
Він вдівець, але одружуватися готовий, особливо з Настею.
Вона і гарна, й розумна, і сина йому допоможе виховати.
Батько дивився на нього з недовірою і на дочку поглядав.
А Настя тільки засміялася у відповідь на таку «втішну пропозицію» й сказала:
– Дякую, звісно, Миколо Сергійовичу, але я не готова заміж. І синок ваш важкий характер має. У школі я за ним пригляну, а вже вдома ви, будь ласка, самі.
Чоловік образився і пішов, навіть не попрощавшись. Треба ж! Його, такого великого начальника, якась вчителька виставила!
Батько обурився на дочку, яка виявилася такою нечемною, але в глибині душі й сам не хотів, щоб вона йшла за цього непоказного чоловічка в дорогому костюмі…
…Незабаром закінчився навчальний рік, Степан Іванович узяв відпустку, і вони з дочкою в село подалися.
Будиночок у батька там був, ще від батьків лишився. І щоліта вони з донькою туди частенько навідувались. Біля будинку був яблуневий садок. Не сад, а диво!
Весною дерева цвіли і наповнювали своїм ароматом усе село, а до осені давали такий багатий урожай, що роздавай, чи не роздавай яблука сусідам, а їх все одно так багато, що доводилося возити на базар у місто.
Та й думка в нього з’явилася – у його сільського приятеля син був, Василь. Високий, кучерявий і руки золоті. Приятель сам сказав йому якось:
– Дочка у тебе, Степане, диво просто. Завжди весела, рум’яна, симпатична. А вже як сукня на ній добре сидять! Не гірше, аніж на величезних ляльках на вітринах міського магазину. От би моєму синові таку за дружину, га?
Але поки Настя студенткою була, він цим розмовам уваги не надавав, а зараз задумався: чим не наречений для Анастасії!
Роботящий, середня освіта є, агроном. Скромний, не гуляє і не гульбанить. Раптом сподобаються один одному!
Але після приїзду в село дізнався Степан, що Василь одружився навесні, і вже поповнення сімейства чекають–не дочекаються.
Засмутився трохи, але й розумів у глибині душі, що Настя навряд чи захотіла б у це село жити переїхати. Та й не можна за дітей їхню долю вирішувати.
Після відпустки знову до міста поїхали, тільки у вихідні приїжджав Степан доглядати сад.
Наприкінці літа зібрали вони з дочкою три мішки добірних яблук і на базар. Стали за прилавком, два великі мішки ззаду, за спиною, а менший притулили до прилавка збоку. Місце було гарне, жваве: біля вхідних воріт.
Раптом Степан бачить, а до ринку таксі під’їхало. А з машини спритно вискочив чоловік, видний, цікавий. Він швидко пройшов повз них у бік квіткових магазинчиків, і Степан помітив, як Настя його поглядом провела.
Хвилин через п’ятнадцять чоловік знову з’явився з букетом квітів.
А тут раптом маленький мішок збоку сповз, нахилився, і всі яблука розсипалися між рядами, просто на доріжці.
Настя кинулася їх збирати, люди повз нього йдуть, через яблука переступають, ніхто не допомагає. Хлопчик одне яблуко схопив і навтьоки!
І раптом цей красень–чоловік підійшов, поклав квіти на прилавок і вправно зібрав усі яблука, які подалі відкотилися.
Настя подякувала, а в самої рум’янець на всі щоки! Дивиться він на неї і посміхається:
– Мені б яблук ваших пару кілограм. Зважте, будь ласка.
Але Степан йому так віддав, не шкода, мовляв, хорошій людині подяка за допомогу. Подякував той і пішов.
Але з того часу мало не щодня на ринок заходив, Настю шукав. Поки одна жінка не підказала йому, що вони тільки у вихідні на базарі торгують, і то не щотижня.
Андрій приїхав до цього містечка з великого міста, щоб навідати свого старенького дідуся і його другу дружину, тітку Антоніну, як він її називав.
Хороші люди у віці, тільки самотні дуже. Його батьки приїжджали до них узимку, а він ось влітку на кілька днів.
Хотів з Ганною приїхати, та розлучилися вони – або весілля в Італії, як у подруги її Юлії, мовляв, або чи ніяке!
Андрій вибрав другий варіант. І не пошкодував. Красуня Ганна була вимогливою, ревнивою та примхливою. Вчасно одумався.
Він шукав іншу жінку з очима, як у тієї, що з яблуками: ясними, чистими, сором’язливими… Зустрів і загубив. Андрій шкодував про це, але подумав – значить не судилося! Тим більше, йому їхати вже пора…
Настя з нетерпінням чекала батька з роботи. Тільки він ноги через поріг, а вона до нього одразу з радісними звістками – у інше велике місто її відправляють, на тиждень, на стажування!
– Навчатимуть мене там новим методикам, все змінюється так стрімко в освіті, треба встигати! Не все мені подобається, звісно, але що вдієш? Доведеться їхати.
На вокзалі в залі відправлення вона не могла позбутися відчуття, що за нею хтось спостерігає.
Обережно подивившись на всі боки, вона не помітила нічого підозрілого – звичайна метушня, пасажири, табло.
Вона взяла квиток і вирушила на посадку. І знову це почуття…
А Андрій не міг повірити своїм очам! Невже ця симпатична елегантна молода жінка і є та дівчина з ринку?
Дивився він на неї здалеку, але підійти не наважувався. Раптом це він помилився?
Але перед самим відправленням поїзда все ж наважився і підійшов. Він побачив, як засяяли її очі, знову цей ніжний рум’янець на щоках і посмішка, така привітна!
– Ну от ми й зустрілися, – сказав він тихо і простяг руку. – Я – Андрій!
– А я – Настя! Дуже приємно…
Так іноді відбуваються знайомства на все життя, просто й буденно: – Андрій – Настя…
У поїзді йому вдалося помінятися місцем, щоб сісти поряд. Всю дорогу вони проговорили – про себе, про школу, про бізнес, про батьків, але всього не переговориш. Тому обмінялися телефонами, щоби продовжити знайомство.
– Я таксі замовив тебе підвезти? – запитав він, коли вони приїхали.
Настя звісно ж погодилася.
Вони вийшли на вулицю і тут Андрій побачив… Ганну. Вона поспішала до нього назустріч, у незмінному дорогому одязі, стильна, сяюча.
– Я приїхала тебе зустріти, любий, – прощебетала вона, зверхньо оглянувши Настю.
– А я не просив, люба. Вибач, ми поспішаємо, таксі чекає…
– Ти що, зовсім вже?! Яке таксі? Ходімо в машину, – здивовано сказала вона.
– Це моя колишня, Настя. Щоправда, на щастя не дружина, а всього лише подруга. Не звертай уваги.
При цьому він узяв Настю під руку і повів до машини, залишивши Ганну, яка не розуміла, що відбувається. Сцена була не з приємних. Але якось швидко забулася за розмовами, що так і не закінчувалися. Андрій привіз Настю в готель, і вони домовились про зустріч.
І цей тиждень вирішив їхню подальшу долю. Бачилися вони щодня, гуляли по місту, сходили в театр, і навіть з батьками Андрій її познайомив.
А через тиждень він провів її, пообіцявши приїхати за першої ж нагоди.
Наостанок він обійняв дівчину, глянув у її прекрасні очі і запитав:
– Ти була колись в Італії? Ні? Значить їдемо на твої зимові канікули? Згодна?
Настя нерішуче знизала плечима, а він сказав:
– Не відмовляйся, там справжній рай на Землі! Хочу показати тобі його після нашого весілля, якщо ти, звісно ж, погодишся вийти за мене.
Вона обійняла Андрія і обіцяла подумати, хоча відповідь уже знала…
…Весілля було у місті. Батьки Андрія виявилися дуже привітними людьми, прийняли Степана Івановича як рідного.
І він не відчував себе не в своїй тарілці. У повітрі була атмосфера любові, доброзичливості й аромат його яблук, цілу сумку яких він привіз із собою…
