Телефон в руках Насті здригнувся. Вона ніби побачила щось неймовірне. Швидко прогорнувши кілька сторінок униз, вона знову повернулася до фотографії. Більше ні спати, ні їсти вона не могла.
***
– Мамо, все добре. Дівчинка. Все впорядку, не хвилюйся. Та я вже вийшла з огляду, під’їжджаю до зупинки, потім поговоримо, – повідомила Настя мамі радісну новину.
Настя натиснула кнопку на дисплеї, прибрала телефон у кишеню і підвелася, схопившись за металевий поручень. Автобус різко загальмував.
– Виходите? – відволіклася вона на пасажира, що сидів поряд з нею біля проходу.
– Ні, – чоловік підвівся і пропустив Настю.
Тієї ж миті за вікном пролунав звук гальмів, і автобус знову різко зупинився. Настя не втрималася і пірнула вперед, буквально перехилившись через поручень. Жінці вмить стало погано.
Чоловік, що сидів поряд, взяв жінку та посадив на сидіння.
– З вами все добре?
Настя скривилася. Вона тільки й змогла помотати головою.
Швидка їхала дуже довго. Настя сиділа на зупинці одна. Люди проходили повз, і нікому не було до неї справи. Одна з жінок, огрядна, на коротких ніжках, що ледве пересувала ними, тягла за собою візок. Вона зупинилася навпроти Насті і, подивившись кудись униз, сказала:
– У вас щось протекло, сік капає.
Настя схвильовано подивилась на жінку. Вставати вона переживала..
Спочатку сліз не було. Ні в приймальній, ні після оглядлу, коли було зрозуміло, що дитини більше не буде.
У палаті Настя відвернулася до стіни, але прийшла якась дівчина в білому халатику і довелося лягти на спину.
– Перший? Скільки тижнів було? – запитала сусідка по палаті, її мали вже завтра виписати і вона бадьоро бігала коридорами, намагаючись приховати сльози, що постійно ллються.
– Двадцята, – тихо сказала Настя і задерла голову вище, щоб сльози не покотилися з очей.
– А ми з тобою одні в палаті будемо, тож плач! Не соромся, вдома не дадуть розпускати нюні.
І Настя заплакала.
Плакала вона і потім, частіше потай.
– Молода – казали їй, – ще народиш! – втішали свекруха та мати.
Чоловік також дедалі більше ходив похмурий, переживаючи біду в собі. І помчало. Розмови двох людей, які колись любили один одного, спочатку перетворилися на докори, сварки, а потім просто зійшли нанівець. Простіше було відмовчатися, зібратися вранці та піти на роботу. Вечір провести в різних кімнатах теж не складало труднощів, складнощі були лише на вихідних. Але й це швидко наладилося. Ігор частіше став ходити з друзями по кафе, частіше бував на розважальних заходах, а Настя бігала до подружок і на різні косметичні процедури.
Якогось моменту стосунки дійшли до верхньої точки, але вдалий поворот розставив все на місця. Ігоря та Настю запросили на вечірку, де всі дізнаються стать дитини.
У самий хвилюючий момент, коли гості зібралися навколо величезної повітряної кулі, Ігор обійняв Настю і запитав:
– Як думаєш, хто буде?
– Хлопчик! В Олени живіт довгий, у мене розпливався, а в неї як пірамідка.
Ігор поцілував дружину і задумливо сказав:
– Я теж хочу сина!
Насті вже не була цікава стать дитини пари, у якої вони були в гостях, вона дивилася тільки на чоловіка. Їй захотілося жити далі. Пережити свою біду, і пробувати, пробувати, купувати тести на вагітність. Насті знову захотілося випробувати знайомі почуття.
Двох червоних смужок не довелося чекати довго. І за дев’ять місяців Настя вже тримала на руках Андрійка. Потяглися однакові дні та ночі. Пелюшки, годування, іграшки, огляди на місяць. Часом, доки Настя годувала сина, вона перегортала на телефоні стрічку новин або читала форум з материнства.
На фотографію дівчинки вона натрапила випадково.
Три дні одна єдина думка не покидала жінку.
Ігор вже спав, коли Настя розбудила його та показала фотографію маленької дівчинки.
– Дивись!
– Що дивитись? Куди.
– На фотографію.
– І?
– Не знаходиш подібності? Вона дуже схожа на сина.
засмутитися, – це ж не звучить… Віра Ігорівна.
Настя видихнула.
– Давай для початку сходимо, подивимося дівчинку, все дізнаємося, школа прийомних батьків є… Це відповідальний крок, я не хочу, щоб ми потім шкодували.
– Але загалом ти не проти? – Настя дуже чекала відповіді від чоловіка.
– Це серйозне питання, не можу я дати відповідь зараз.
***
– Ігоре, а пам’ятаєш, була коробка з речами, що я купувала в першу вагітність, там були рожеві сукні, взуття.
– Пам’ятаю, на шафі, дістану зараз.
– Дивись які кросівки, і сукня яка… Сукня нашої ненародженої дівчинки…, – Настя помітно засумувала.
– Ти чого? – Чоловік взяв кросівки в руки, – сьогодні забираємо Віру додому, ти повинна бути радісною!
– Я рада, дуже, Ігоре! Рада, що ця… наша дівчинка матиме справжню родину. Вона ніби дана нам Богом замість того, що ми втратили.
– Припини, інакше я розплачуся, – сказав Ігор. – тільки позитив. До речі, все це я так думаю, доведеться віддати, нам воно не потрібне?
– Як? – Не зрозуміла Настя.
– Віра з цього вже виросла! Кросівки точно малі. Тобі потрібно буде сходити з дочкою по магазинах, а ми з сином будемо спокійно дивитися вдома футбол.
