Настя сумно брела вулицею, несучи за собою важку валізу. Мало того, що Роман з нею так і не одружився, хоч і обіцяв їй це цілих шість років, ще й виставив її ні з чим, знайшовши їй заміну з гарненьким обличчям. Інша б на її місці розплакалася або почала б вмовляти, але Настя горда. Вона не стала. Ось і зараз вона похмуро брела містом, яке поступово одягалося в золотисто-багряне вбрання, і думала про те, як могло б скластися її життя, якщо тоді багато років тому, вона залишилася б з Петром, а не кинула б його заради Романа.
Згадавши про Петра, Настя зіщулилася, наче від холоду. Він у порівнянні з її Романом повний лузер: одягається в секонд-хенді, грошей вічно не допросишся, бачите у нього бабуся нездужає. Будь вона не ладна!
Інша справа її Роман: власна квартира, яку йому подарували батьки, нехай і старенький, але все ж таки автомобіль і гроші, багато грошей. Вона скільки з ним жила жодного разу ні за що не платила. Він оплачував все, плюс давав їй гроші на манікюр, одяг, стрижку і фарбування. А скільки разів вони бували в Туреччині та Єгипті…
Згадавши про життя, в якому вона ні в чому не відмовляла, Настя мало не розплакалася. Каблуки дуже натерли її стрункі ніжки, адже вона ніколи так довго не ходила пішки, весь час на машині, ще й дрібний дощ почався, намагаючись пояснити Насті, що час наближається до холодів і їй потрібно сильно поквапитися.
У голові бурхливим потоком проносилися думки, починаючи від плану того, як поквитатися, до обману, що вона вагітна. А що, у боротьбі всі методи хороші, тим більше вона бореться за своє, а не чуже.
Зупинившись біля кафе, дівчина вирішила випити кави та трохи зігрітися. Потім вона обов’язково вирішить, що з усім цим робити, а поки що… Поки що їй потрібно трохи відпочити та осмислити те, що сталося. Замовивши звичайну каву без цукру та пару еклерів, Настя крадькома оглядала присутніх у залі.
Ось сидить якась фіфа і довго вибирає каву, потім так само довго вона вибирала десерт. Було видно, що офіціант втомився від її допитливих питань, адже за цей час, що він тут стоїть, він міг би обслужити ще кілька клієнтів. За столиком навпроти сиділа літня пара і про щось мило розмовляли, неквапно попиваючи чай з тістечками, просто біля вікна сидів молодий чоловік…
Побачивши його, Настя здригнулася. Чоловік сидів уп’явшись у ноутбук, раз у раз відповідаючи на телефонні дзвінки. Дорогий костюм, така ж дорога сорочка, акуратна стрижка, напевно зроблена в елітній перукарні. Поруч із ним на столі лежали папери і стояла чашка кави, від якої він час від часу сьорбав.
Не може бути цього! Настя мало не викрикнула це вголос і вчасно стримала себе. Її колишній, її Петро, перетворився з простолюдина на справжнього красеня, а судячи з його зовнішнього вигляду, ще й у грошового.
Збоку здавалося, що Настя зовсім забула про ранковий інцидент, і що її коханий виставив із дому. Зараз усі її думки були про того хлопця біля вікна. Цікаво, як він так розбагатів? Звідки в нього стільки грошей, адже він виглядає як забезпечена людина і зовсім не схожий на того Петра, що колись рахував кожну копійку.
Той Петро був іншим, м’яким, з вічно винною усмішкою і поглядом вірного друга. Цей чоловік був іншим. По його серйозному погляду було видно, що він знає, чого хоче від життя, і він може дозволити собі все, що тільки захоче. Як вона могла так прогадати? Навіщо проміняла шило на мило? А Роман теж хороший, підставив кращого друга, поманив її пальчиком, наобіцяв їй золоті гори, ось вона й повелася, а тепер…
Тепер вона залишилася сама, без житла, без роботи та засобів для існування. Ні, у неї були деякі гроші, але судячи з того, як вона звикла витрачати, їх їй вистачить ненадовго. Влаштуватися на роботу? Ось тільки на яку? Де потрібний співробітник без досвіду? Вона навіть дня не пропрацювала після отримання диплома, все сподівалася, що їх з Романом ідилія буде вічною. Згадавши про Романа і про те, як підло він з нею вчинив, Настя мало не розплакалася. Ні, їй не було шкода тих стосунків, що в них були колись, їй було шкода себе, було шкода, що її кинули напризволяще, як ляльку, з якою награлися, а потім вирішили викинути тільки тому, що подарували ляльку новішу. .
Еклери давно були з’їдені, а каву допито, але дівчина не поспішала йти. Вона мріяла, щоб Петро звернув на неї увагу і підійшов до неї сам. Тоді б вона розповіла йому про свою нелегку долю і про те, як Роман підло з нею вчинив. Петро зрозумів би її і допоміг, напевно навіть запросив би пожити до себе, а що колись вони жили разом, ще до того, як вона пішла до Романа.
Спогади про минуле давалися дівчині нелегко. Старенька квартира ще з радянським ремонтом і такими ж старими меблями. Здавалося, тут час зовсім зупинився, бо у вітальні стояв старий полірований сервант із кришталевим посудом та сервізом, який діставався у великі свята, а навпроти серванту стояв такий же старенький диван з продавленим сидінням. Навіть телевізор тут був старий, ламповий і вона ніяк не могла переконати Петра його позбутися, адже в нього просто не було грошей на те, щоб купити новий.
А холодильник… холодильник теж був старим і громіздким, і коли він вмикався, у квартирі лунав такий шум, що сусіди переживали, а годинник – з зозулею… Як же вона його нелюбила… Скільки жила там, так і не змогла до нього звикнути і кожен раз здригалася під час того, як зозуля вигукувала своє неприємне ку-ку. А його бабуся… Ця сухенька старенька, яка майже не вставала з ліжка і не виходила зі своєї кімнати, проте, незважаючи на це, вся квартира була просякнута стійким ароматом пігулок і трав.
Скільки разів Настя його просила відвезти бабусю до будинку для людей похилого віку, вона одного разу навіть поїхала туди і домовилася про все. Як тоді він на неї подивився, як сварив, мовляв, бабуся мене в дитячий будинок не здала, сама виховувала, от і я її не здам у будинок для літніх людей, доглядатиму сам. Їй би радіти, таку гарну людину відхопила, а ні, у неї в голові засіла думка, що тепер все життя її супроводжуватиме цей запах старості та пігулок. Тут ще Роман підвернувся, такий гарний і багатий і Настя тут же збагнула, що саме з Романом у неї буде все, про що вона тільки мріє і не потім, коли будуть гроші, як їй завжди обіцяв Петро, а тут і зараз.
Роман справді розкидався грошима ліворуч праворуч. Петру багато разів позичав на процедури бабусі, іноді привозив пакети з їжею, вдаючи, що просто хоче посидіти з ними, а з порожніми руками в гості не ходять. Насправді він просто придивлявся до Насті. На те, як вона одягається в ті самі джинси, змінюючи тільки футболки з білої на рожеву і назад. На те, як Настя сама собі старанно підстригає чубчик у ванній, як фарбує нігті, перед цим ретельно випилюючи потрібну їй форму на кожному нігтики. Їй би в добрі чоловічі руки, а не все це… А одного разу Роман їй запропонував піти до нього і Настя не роздумуючи погодилася. Вона йшла з магазину, коли спортивний автомобіль Романа зупинився поряд.
– Сідай, підвезу!
Настя мовчки сіла. Мовчала вона і коли він розвернувся і повіз її у невідомому напрямку. Їй було все одно куди, головне з ним. Він повіз її магазинами. Накупив їй купу всього: від одягу та взуття, до косметики та парфуму. Потім вони обідали в кафе, а потім він запропонував їй піти від Петра, тому що закохався і ділити її з кимось він не хоче.
Настя погодилася, і навіть не захотіла заїхати за своїми речами і порозумітися з Петром. Просто відправила йому смс «Вибач, я йду від тебе до іншого. Не шукай мене, я не повернуся». Петро все зрозумів. Він не став обривати їй телефон, моніторити у соцмережах та шукати з нею зустрічей. Він постарався забути, хоча спочатку було дуже складно. Петро впорався, а вона… Вона тепер сидить і шкодує, що згаяла свій шанс. Шанс стати щасливою та коханою, адже як її любив Петро, навряд чи колись її хтось так покохає. Помилка вийшла. Ні, швидше за все прикра «помилки», яка зруйнувала їй життя. Хоча якщо подивитись під іншим кутом… Може, Петро все ще її любить? Може, він буде тільки радий зустрічі з нею? Може, варто підійти самій?
Настя вийшла з-за столу, і подумки кілька разів повторила про себе, немов мантру слова «Ти зможеш» і пішла. Дорога через зал кафе, здалася їй вічністю, а її ноги ніби відмовлялися слухатися. Посередині кафе вона зупинилася, ніби сумніваючись, чи правильно вона робить, але ще раз озирнувшись на свій столик, де поруч самотньо стояла її валіза і ніби казала їй «Іди, а то залишишся без даху над головою», Настя продовжила свій шлях. Залишалося кілька метрів, коли Настя за спиною почула:
– Тату! Тату!
Петро підвівся з-за столу і посміхнувся. Він пройшов повз і навіть не подивився на Настю. Вишуканий шлейф його одеколону пробрав її до тремтіння. Як же вона сумувала за ним весь цей час, і як би вона хотіла все повернути назад.
Петро підхопив дівчинку, що біжить до нього, ніжно поцілував молоду жінку і провів її до столу. Настя вже стояла біля свого столу і намагалася вдати, що нічого не сталося. Помилка вийшла, вона просто зазналася, хоча насправді їй було дуже прикро і важко. Важко, що вона нікому не потрібна і їй знайшли заміну, як колись знайшла заміну вона.
