Анастасія живе одна, чоловік кілька років тому пішов до іншої, діти роз’їхалися, живуть сім’ями. Зібралася провести відпустку у дочки у Львові, вона живе там із чоловіком та дітьми, п’ятирічним Ромою та дворічним Андрійком.
Потрібно купити подарунки, всі будуть чекати, що там бабуся привезла. От і вирушила до торгового центру. Зайшла до відділу іграшок, побачила величезного плюшевого ведмедя і застигла. Застигла від своїх дитячих спогадів, пов’язаних із плюшевим ведмедиком. Своїм дітям вона ніколи не купувала такої іграшки, щоб зайвий раз не згадувати своє безрадісне дитинство, своє життя, яке пройшло без материнської любові.
Коли Настя була маленькою, жила з бабусею Зіною та матір’ю. Батька вона не пам’ятала, за словами бабусі, його не стало, вихованням її займалася бабуся, а мама Віра ніколи не приділяла уваги. Вона просто не помічала Настю.
– Віро, дочка твоя не знає материнської теплоти, ти ніколи з нею не розмовляєш, не помічаєш її, а дівчинці потрібна любов матері. Невже в тебе немає жодних почуттів до своєї дитини? – з гіркотою говорила бабуся Зіна до дочки.
– А за що її любити? Через неї я все втратила, – грубо відповіла Віра. – Я її ніколи не пробачу, через неї я втратила чоловіка.
А Настя не розуміла суть розмови бабусі з мамою, але назавжди запам’ятала, що мама її нелюбить і не підпускає до себе.
Якось бабуся розбирала у шафі речі, і з верхньої полиці випав плюшевий ведмедик. Настя зраділа, підняла його:
– Ой, бабусю, який він гарний. Я тепер спатиму з ним, спочатку я його покладу, а потім сама засну, – раділа Настя, їй було років п’ять.
Настя обійнла ведмедика, а бабуся вмовляла віддати його їй:
– Настя, віддай мені ведмедика, якщо твоя мама побачить, недобре нам з тобою буде.
Але було пізно, до кімнати увійшла Віра, побачила плюшевого ведмедика в руках дочки, змінилася в обличчі, і одразу забрала іграшку. Настя розплакалася.
– Хто тобі це дозволив брати в руки? Не смій торкатися цієї іграшки.
Вона ще щось вигукувала і на доньку, і на бабусю. Настя тепер не згадає.
Бабуся обняла онучку, заспокоювала, а потім невитримала:
– Що ти робиш? Навіщо ти так поводишся з нею. Бачити тебе більше не можу і не хочу. Йди з мого будинку, і не з’являйся тут більше. Не виховувала я тебе так. Настю ти не вважаєш своєю дочкою, отже, і я вправі не вважати тебе своєю дочкою. Якщо одумаєшся, повертайся, а якщо ні, не хочу тебе більше бачити.
Віра з плюшевим ведмедиком у руках, поклала деякі речі в чемодан, взяла зі скриньки гроші і пішла. Більше своєї матері Настя не бачила ніколи. Бабуся намагалася зробити все, щоб забула внучка цей випадок. Але Настя запам’ятала його все життя. І коли випадково бачила таку іграшку, одразу та картина вставала перед очима.
Коли Настя навчалася у дев’ятому класі, питала у бабусі про цей випадок, ставила запитання про матір, але бабуся тільки хитала головою:
– Настя, не треба, не питай. Може колись розповім, але не зараз.
Настя закінчувала педінститут, коли занеджала бабуся, не минуло й двох місяців, як її не стало. Проводжала в останню путь бабусю Тетяна, її старша дочка, яка жила в цьому ж селі. Пережити втрату, тієї, що замінила Насті маму і батька, допомогла ця тітка Тетяна. Вона ж розповіла історію про її матір. Історія, яка залишалася для Насті таємницею, але вона дуже хотіла дізнатися про неї.
Тетяна розповідала:
– Жили ми завжди тут у селі, жили бідно. Але Віра завжди просила у батьків все найкраще, незважаючи на те, що молодша. Речі після мене не вдягала, просила нові сукні, пальта, взуття. І виходило так, що всі зароблені гроші батьків вирушали на неї. А заробляли дуже мало. Мама працювала прибиральницею на млині, звідти приносила муку. Потім раптово не стало батько. Тетяна завжди розуміла, що матері тяжко, і закінчивши школу, пішла працювати. А Віра після школи вступила до технікуму, поїхала до міста, жила у гуртожитку та навчалася. Не дозволяла з’являтися в місті матері та сестрі. Вона казала їм:
– Не приїжджайте до мене. Я сама приїду, коли треба. Нема чого мене соромити, я «вийду в люди». Ось побачите.
Всім своїм однокурсникам вона казала, що із сім’ї інтелігентів. Треба віддати їй належне, вона швидко вчилася, як треба поводитися, придивлялася до тих, хто був багатший. Іноді «випадково» напрошувалась у гості, помічала, як сервірований стіл, навчалася, як треба користуватися столовими приладами. Вона, як губка вбирала міський спосіб життя пристойних сімей.
Якось вона познайомилася в компанії з Віктором. Він був сином головного архітектора міста. Сім’я інтелігентна, заможна на той час. Віктор був скромним хлопцем, хоч і єдиний син у сім’ї. Віра почала надавати знаки уваги йому, зустрічалися, ходили в кіно, на танці, їй дуже хотілося потрапити до них у будинок. Але Віктор її не запрошував.
Якось він занедужав, не з’являвся на заняттях. Віра дізналася адресу, купила апельсини, і вирушила до них додому. Відкрила мама Віктора, і здивовано дивилася на неї.
– Дівчино, Вам кого? Мабуть, помилились номером квартири?
– Доброго дня. Ні, я не помилилася, я до Віктора. Наші спільні друзі та його однокурсники відправили мене відвідати його, і ось я тут, ось апельсини, – анітрохи не бентежачись, відповіла Віра.
– Ну тоді, проходьте, які добрі друзі у Віктора, дбають. А він занедужав трохи, зараз уже краще.
Вона провела Віру в кімнату Віктора. Поки Віра оглядалася, встигла все побачити, помітити, дорогі вази, імпортні меблі.
– Привіт, і довго ти лежати зібрався? – посміхаючись, спитала дівчина.
Віктор був здивований:
– Ти звідки тут, як ти знайшла мене?
Але Віра тільки посміхалася, не могла ж вона розповісти, наскільки важко їй вдалося роздобути адресу у його однокурсників.
Вона розвинула бурхливу діяльність, питала в Вікторової матері, що потрібно Віті, пропонувала сходити в магазин. Оточила турботою Віктора, щодня приносила щось смачне, казала, що це передали його друзі. Вона навіть конспекти просила його однокурсників, переписувала їх і приносила йому. Мама Віктора бачила в ній дбайливу та добру дівчину.
Віктору стало краще, повернувся до навчання. Віра завжди була поруч, вона доклала багато зусиль, і ось нарешті довгоочікувана пропозиція Батьки нареченого хотіли познайомитися з майбутніми сватами, але Віра сказала, що вона не має батьків, давно не стало, а її виховувала старша сестра. Своїм вона не сказала, що виходить заміж. Потім захист диплома, а ще за деякий час батьки Віктора купили молодятам квартиру. Тим більше що Віра вже була вагітна.
Народилася донька Настя. Віктор дуже любив доньку. Коли доньці виповнився рік, Віра вирішила йти працювати. Віктор спитав:
– А з ким доньку залишиш? Моя мама працює.
– А я свою маму викличу, – анітрохи не соромлячись, що розкриється її обман, відповіла вона.
Віктор дивився на неї широко розплющеними очима:
– Як? Як? У тебе немає матері, ти сама сказала, що батьків не стало давно.
– Так, батька не стало, а мама є. Скоро вона приїде, сидітиме з Настею.
Побачивши матір Віри, яка все життя пропрацювала прибиральницею, просту сільську жінку, Віктор зрозумів весь обман дружини, але зумів якось пробачити і зрозуміти її в ім’я кохання. Зате його батьки, з’ясувавши, що з мамою Віри все добре і вона навіть не знала про заміжжя дочки та появу онуки, а дізналася тільки зараз, коли стала потрібна як нянька, дуже образилися на Віру. Мама Віктора зателефонувала:
– Ваша дочка обманом увійшла до нашої родини, та ще й Вас обдурила. Передайте їй, хай у нас не з’являється.
Мама намагалася заступитися за дочку, що це вона робила через любов до Віктора, але почула у відповідь:
– Кохання та сімейне життя не починається з обману. Може колись і пробачимо, але зараз не хочемо її бачити.
З того часу Віктор один відвідував своїх батьків, іграшки для онуки теж передавали через нього. І ось виповнилося три роки Насті, сіли за стіл, бабуся для внучки спекла пиріг, а Віктор спитав у доньки:
Настя, тобі сподобалися подаровані іграшки?
Вона кивнула головою і сказала:
– А я ще хочу ведмедика. Великого, плюшевого.
Віктор поцілував дочку і сказав:
– Ну що ж, бажання доньки для мене закон. Зараз поїду та привезу тобі ведмедика.
Віктор поспішав, не впорався з керуванням і…сталася біда. Його не стало. У салоні машини на передньому сидінні лежав плюшевий ведмедик. Вірі віддали іграшку, але дочці її вона не віддала, адже це було останнє, до чого торкався чоловік. Батьки чоловіка не пробачили Віру, забули і її, і онуку. А Віра вважала у всьому винною свою дочку.
Тетяна, обливаючись сльозами, скінчила цю історію. Настя теж довго не могла прийти до тями. Вона думала, чому мама так вчинила, усю провину переклала на дівчинку.
Минув час, Настя вийшла заміж, народила сина, потім доньку, до якої зібралася у відпустку. Анастасія працювала, жила своїм сімейним життям, чоловік ставився добре, діти підростали. Але коли діти виросли, чоловік пішов до іншої. Анастасії було важко, але витримала, забула, а може, вибачила.
Сталася ще одна непередбачена подія, ще до того, як пішов чоловік. Тітка Тетяна постаріла, часто нездужала, Анастасія відвідувала її, привозила із міста продукти. І в один із приїздів, Тетяна віддала їй листа, який був адресований їй же.
– Тітка Таня, це твій лист, навіщо мені він? – здивувалася Настя.
– Візьми Настя, це для тебе, – тихо сказала тітка Таня.
Настя відкрила конверт, там була коротка записка: «Якщо ти, Настя, читаєш цей лист, значить мене вже нема. За всі ці роки я не знайшла сили пробачити тебе. На твоїй совісті те, що твого батька та мого чоловіка не стало. От і живи із цим. Віра».
Анастасія плакала. Так вона не плакала навіть коли не стало її коханої бабусі. Тетяна її не заспокоювала, вона розуміла, що Анастасія має із себе виплеснути це все разом із сльозами.
Ось так із цим і живе Анастасія, звичайно все це трохи забувається, вона заховала це далеко у куточок своєї душі. І тільки побачена десь випадково іграшка, іноді нагадує їй про це.
