– Що це таке у тебе відкрито? – Анастасія стояла біля ноутбука, однією рукою притримуючи Василину, іншою – протираючи стіл після того, як чоловік поснідав. – Квитки? Готель? Діма, це тобі навіщо?
– Взяв відпустку, – буденним тоном сказав чоловік. – За тиждень їду. На десять днів.
Відчуття було таке, наче її хтось різко штовхнув. У їхній родині давно не було порозуміння, але щоби до такого ступеня… Не сказав про відпустку. Вирішив витратити її на себе, знехтувавши справами сім’ї. Навіть не спитав у неї, чи не хоче вона відпочити. Настя була, м’яко кажучи, в шоку.
– Один? Без мене? Без дітей?
– А що такого? Я ж не в загул йду. Просто хочу розслабитись. Втомився.
Анастасія не знала, що сказати. Адже вони говорили про відпустку, хотіли провести її разом. Вибиратися на море поки що рано, але свекруха була рада бачити їх у себе, в селі. Вона мала затишний двоповерховий будинок. Двір нагадував відокремлений ліс. Дмитро тоді кивав і погоджувався. А тепер раптом з’ясувалося, що має свої плани. І сім’я до них не входить.
– Ми ж домовлялися, – зрештою процідила дружина крізь зуби. – Разом. Із дітьми. До твоєї мами.
– Настя, ну ти сама подумай, – зітхнув чоловік. – Хіба з дітьми можна відпочити? Занедужають там чи просто плакати будуть. А мені треба прийти в себе.
Настя невдоволено підібгала губи. Їй вже не подобалося те, що відбувалося, але залишалася хоча б надія на компроміс.
– Добре. З’їзди ти. А потім – я. Ти з дітьми посидиш, мама допоможе. Може, в село поїдете.
– Ти чого? – Дмитро від несподіванки навіть засміявся. – Ти ж мати! Куди ти зібралася тікати від дітей? Навіщо тобі відпочинок? Ти вдома сидиш цілими днями, у чому проблема?
У повітрі повисла приголомшена тиша. Десь на фоні гуркотіла голосна, дратівлива пісенька з дитячого планшета. У Насті здригнулася повіка від нервів.
Колись вони говорили ночами до ранку, ділилися мріями, цілувалися на кухні між приготуванням супу та миттям посуду. Вона сильно розгубилася, коли дізналася про другу вагітність: молодший був ще зовсім маленьким. Дмитро тоді обійняв її і сказав: «Ми впораємося. Адже це щастя».
Справлялася вона одна. «Щастя» не встигло до ладу народитися, як стало її особистим обов’язком. Власне, як і старший син.
– Я третій рік без вихідних. Без сну. Без тиші. У мене навіть особистого простору немає, – повільно розпочала Настя. – І ти зараз кажеш мені, що відпочинок потрібний лише тобі?
– Не перебільшуй, – буркнув він. – Просто не роби з мухи слона. Я відпочину і буде легше всім. Навіть тобі. Допомагати більше зможу. Це ж не ти щодня зміну відпрацьовуєш. Ти під час декрету зовсім розслабилася. Забула, як це. Це тобі не ложкою махати та памперси міняти.
Настя навіть не стала переконувати. Вона просто не мала сил. Надто прикро було чути, що її життя – це курорт, а не вимотуюча, нескінченна праця без права на себе.
Тиждень минув у мовчанні. Дмитро вдавав, ніби нічого не сталося. Документи, збори, валіза… Він поцілував дітей на прощання та поїхав. Навіть не спробував поговорити.
Настя стояла в коридорі, доки двері ліфта не зачинилися. Вона не плакала: у ній уже не лишилося сліз. Було лише відчуття, що щось усередині тріснуло. Щось важливе. Якась конструкція.
На вечір прийшла мама. Принесла сирники, викупала дітей, звільнила від приготування вечірні дочку. Настя сиділа на кухні і навіть не намагалася прикидатися бадьорою. Марно.
– Ти як, тримаєшся? – Запитала Ірина Олексіївна, коли діти заснули і з’явилася хвилинка на розмову.
– Поки що тримаюся, – відповіла Настя і опустила погляд. – Але, здається, не за нього.
Вранці телефон став сповіщати про купу повідомлень у самий невідповідний момент: Василина плакала, бо не хотіла чистити зуби, Андрійко плакав, бо не хотів пити сироп від кашлю. Настя похапцем витерла руки і подивилася на екран. Знімок моря з шезлонгом. Нескінченний горизонт, морозиво, чашка кави та підпис: «А у нас тут +30, сонце».
Потім прийшло відео. Дмитро у шортах, засмаглий, посміхається на камеру. Десь на тлі шумлять хвилі. У Насті опускалися руки. Не від заздрості, а від образи. Їй не було чого знімати на камеру. Її життя виглядало б як нудний серіал з ганчірками, підгузками та охололим чаєм, який ніколи було випити.
Хотілося відповісти, але вона нічого не написала. Прибрала телефон та пішла розвішувати чергову партію дитячих футболок. Вранці знову садок, лікар, аптека. І знову все сама.
Чоловік надсилав фото їжі, кумедні меми, ділився тим, як повеселився з новими знайомими на екскурсії. Настя у відповідь ставила бездушний лайк або машинально відправляла наклейку. І все. Вона не могла щиро порадіти за нього, а він не цікавився її справами.
Єдиною, хто був поряд, залишалася мати. Ірина Олексіївна приходила щодня. Іноді з каструлями та гостинцями, іноді просто з добрим словом.
– Лягай, я з дітьми погуляю. Ти зовсім вимотана, – з тривогою казала вона.
Вечорами мама просто сиділа поряд на кухні, аж поки діти не лягали спати. Тоді Настя могла вперше за день виговоритися без страху, що зараз знову хтось прокинеться та заплаче.
– Мамо, – якось почала вона, втомлено розвалившись на дивані. – Ти ж з татом розлучилася, коли мені було шість. Не страшно було?
– Дуже. Переживала не впоратися. Але страшніше залишитися меблями. Ось ти живеш начебто, а тебе ніхто не помічає. Ні голосу, ні думки. Нічого. І раптом розумієш: ти просто додаток до чийогось життя.
Настя кивнула. Це відчуття було дуже знайомим.
– А потім? – спитала вона тихо.
– А потім стало легше навіть дихати. Спочатку важко, так. Але це інше «важко». Без відчуття, що тебе щодня по краплі спустошують. Знаєш, якби лишилась – втратила б себе.
Наступного ранку Настя записалася на безкоштовну консультацію до юриста. Просто щоб розуміти, які має перспективи. Вона ще не подала заяву на розлучення, але навіть консультація здавалася кроком уперед. І цей крок надавав впевненості.
Вночі, коли діти нарешті засинали, вона діставала блокнот. Це можна було б назвати щоденником. Настя почала вести його, коли чоловік поїхав. Вона хотіла відстежити свої почуття. Може, все не так погано? Може, вона справді перебільшує на емоціях? Але кожен запис був пронизаний розпачом. Очі натрапили на випадковий рядок: «Я не предмет. Я не хатня робітниця. Я людина, яка може втомлюватись. Має відпустку. У мене виживання. І це не норма».
Стало очевидним: проблема є.
На шостий день відпустки після чергового фото із басейном Настя взяла телефон. Вона написала лише одне повідомлення: «Нам потрібно серйозно поговорити, коли повернешся. Не про путівки. Про нас». Жодних претензій та емоцій, просто констатація факту.
Вона не знала, що буде далі. Але вже зрозуміла з гіркого досвіду: чекати, що хтось прийде і врятує її з океану байдужості – марно. Ніхто не прийде. Потрібно тягти себе із цієї калюжі самостійно. Хоча б зробити ривок.
Дмитро повернувся у суботу. Поставив чемодан у коридорі так, ніби тільки з роботи прийшов. З порога покликав дітей, відкрив руки і почав говорити, як сумував, як хотів обійняти їх і як йому «бракувало його малюків». Андрійко вибіг у коридор і повис у батька на шиї. Звичайно, теж скучив. Василина недовірливо ховалася за маминою ногою і не поспішала підходити.
– Поїхали до аквапарку у вихідні, – раптом запропонував чоловік. – Дітей твоїй мамі віддамо. Ти відпочинеш, може, хоч посміхнешся нарешті.
Анастасія схрестила руки. Серйозно? Він хотів відкупитись від неї поїздкою до аквапарку?
– Я ж писала тобі, Діма. Нам треба поговорити. Сьогодні.
Він важко зітхнув, пройшов повз неї на кухню, стомлено завалився на стілець.
– Слухай, ти перегинаєш. Я просто хотів розслабитись після важкого робочого року. У нас це тепер поганий вчинок?
– Ні, – вона глянула йому просто в очі. – Відпочинок це не погано. А ось те, що тобі начхати, коли твоя дружина вже ледве тримається від втоми, – це погано.
– Я ж повернувся, Настя. І повернувся нормально. Це вже щось.
– Тобто, ти маєш на увазі наявність інших варіантів? Як цікаво… Мене не влаштовує щось. Я хочу все. Або нічого.
Дмитро замовк. Він невдоволено насупився, нервово поправив рукав, присунув собі порожню чашку.
– Зрозуміло. Претензії. Як завжди. Все тобі мало. А нічого, що я працював усі ці роки? Хто сім’ю забезпечував?
– А хто в цей час годував, прав, сидів із дітьми? Твоїми дітьми! Хто називав мене зозулею, коли я попросила лише один день побути однією? Так не можна, Діма. Ти хочеш, щоб я й надалі була чи хатньою робітницею, чи частиною інтер’єру. А я більше не можу так жити.
– Отже, все? – Він підвівся. – Кидаєш сім’ю?
– Це ти покинув сім’ю і поїхав до Туреччини. Я беру дітей і їду до мами, – спокійно сказала вона. – Поступлюсь тобі квартиру. Тимчасово. При розлученні – поділимо. Я більше не можу жити разом із людиною, яка навіть не готова визнавати свої промахи.
– Ти пожалієш про це! Посидиш з дітьми кілька днів, а потім зрозумієш, що перегнула, – впевнено заявив чоловік. – Побачимося, коли порозумнішаєш.
«Ніби я й так не сиджу з ними сама», – подумала Анастасія, збираючи речі. Його слова зачепили. Глибоко, важко.
– Коли я розумнішала – ти був на пляжі, – кинула вона йому перед виходом.
Діти нічого не зрозуміли. Вони раділи та щиро думали, що їдуть у гості до бабусі. Анастасія трималася. До останнього. Тільки коли зачинила за собою двері маминої квартири, дозволила собі притиснутися до стіни, заплющити очі і стомлено видихнути.
Ірина Олексіївна не ставила зайвих запитань. Вона розігріла їжу, перевдягла дітей, заварила чай. Увечері вони сиділи на кухні, як колись до заміжжя Насті. Пахло пирогом із вишнею та тихим затишком, якого їй так давно не вистачало.
– Страшно? – спитала мама, ніби перевіряючи, чи треба заспокоювати, чи краще відволікти.
Анастасія подивилася у вікно, де на дитячому майданчику залишилися іграшки, забуті кимось надвечір.
– Вже ні, – сказала вона. – Або… не так страшно, як було поруч.
– Хочеш піти від нього?
– Так. Не хочу більше покладатися на чиюсь милість, чиїсь настрій залежати від його думки.
Вислуховувати, що ледарка і не ціную його.
Ірина Олексіївна, звісно, розуміла, що це означає. Але вона сама колись була у схожій ситуації, а тому поділяла почуття доньки та була готова підтримати.
– Я тобі допоможу. Десь посиджу з онуками, підстрахую, десь відведу їх у садок. Разом знайдемо тобі роботу. Не хвилюйся. Все буде добре, хоча легко, звісно, не буде.
Це були ті самі слова, які Ірині хотілося почути свого часу.
За вікном засвітилися ліхтарі. Анастасія відкинулася на спинку стільця. Здавалося, весь світ все ще висить на її плечах, але вона хоч би не була самотньою на цьому шляху. Попереду маячила невідомість, проте навіть вона була кращою за ту колишню стабільність, у яку вона повільно занурювалася.
