– Що ви тут робите? Я ж казала вам не приїжджати! – Настя навіть притупнула каблуком витонченої туфельки від обурення, хоча перед нею стояла її мама – Ганна Іванівна.
– Ми з батьком гостинці тобі привезли, картоплю, огірочки, варення. – розгублено говорила літня жінка, вказуючи на стареньку машину, що стоїть поруч. У машині сидів батько Насті – Борис Петрович.
– Бачу я, що ви з батьком. Скільки разів я казала, не треба мені нічого цього! І приїжджати, і позорити мене не треба.
– Так, а як же? – Ганна Іванівна розвела руками.
– Ось так. – Категорично заявила Настя. – Давайте, їдьте швидше зі своєю картоплею, доки Вадим не повернувся.
– Настя, ти це облиш! – крикнув батько, виходячи з машини.
– А то що? – огризнулася Настя.
– Поїхали, Ганно. – замість відповіді сказав Борис Петрович.
– А як же гостинці? – жалібно повторила Ганна Іванівна.
– Не починай! – Настя закотила очі. – Давайте, що там у вас і їдьте.
– Борисе, допоможи, – попросила Ганна Іванівна, на обличчі якої тут же засіяла посмішка.
Борис Петрович дістав із багажника два великі пакети, третій, поменше, взяла сама Настя.
– Не годиться так з матір’ю. – дорікнув Борис Петрович, поки Настя відчиняла вхідні двері.
– Досить, виховувати, – цинічно відповіла Настя.
– Мабуть погано виховували, – сумно сказав Борис Петрович, поставив пакети і попрямував униз сходами.
Анна Іванівна весь цей час стояла біля під’їзду, з надією дивлячись на двері. Але побачивши зсунуті брови чоловіка, що вийшов швидким кроком, зрозуміла, що запрошення у гості можна не чекати.
– Ноги моєї тут більше не буде! – Вирвалось у Бориса Петровича, коли вони виїхали із двору.
– Ну як же, дочка ж. – Ганна Іванівна втерла сльозу, що покотилася по щоці. Борис Петрович промовчав.
Настя народилася та виросла у невеликому селі. Все своє свідоме життя вона нелюбила цей факт і мріяла якнайшвидше вирватися з сільської глушини.
– Ну хіба ж це життя? Кури, калоші, город цей ! Кому це може подобається? Інша річ у місті – клуби, ресторани, шмотки модні. Обов’язково звідси поїду. – Скаржилася вона двоюрідній сестрі Галі, дивлячись на зламаний ніготь і нескінченну грядку моркви. Їм тоді було років по чотирнадцять. І полоти город входило до їхніх обов’язків.
– Чи у шмотках щастя? – знизувала у відповідь плечима Галя. – Мені тут подобається. Роздолля. А у місті яке життя? З роботи на роботу тільки мотатися. Я на ветеринара вивчуся і повернуся сюди.
– А я не повернуся. І працювати не буду. У місті знаєш скільки багатеньких чоловіків, вийду за такого заміж і все працювати не треба. – пошепки додала Настя.
– А ти їм навіщо? У місті так дівчат повно. – розсміялася Галя.
– Нічого ти не розумієш! Я гарна, а решта – справа удачі. – відмахнулася Настя. Серед подруг вона, дійсно, виділялася і симпатичним обличчям і, вже тоді, гарною фігурою.
Ганна Іванівна та Борис Петрович, батьки Насті були людьми простими. Все життя вони прожили у цьому ж селі. Але єдиній улюбленій доньці, яку доля подарувала їм тоді, коли вони вже зневірилися мати дітей, хотіли дати і освіту, і можливість самостійно вибрати життя. Коли Настя закінчила школу, батьки, які кілька років відкладали гроші, потішили дочку можливістю поїхати вчитися в обласне місто. Настя вступила до університету та отримала місце у гуртожитку. Вона із заздрістю дивилася на однокурсниць, які були з сімей заможніших. Вони здавались їй модними, яскравими, привабливими. А грошей, які відправляли батьки, ледь вистачало на оплату навчання та необхідні витрати. Про дороге вбрання залишалося тільки мріяти. Але Настя не впадала у відчай. «Буде і на моїй вулиці свято» – твердила вона собі.
На останньому курсі Настя проходила практику в одній великій фірмі. Керівником фірми був Вадим. Успішний, заможний, чоловік у розквіті сил. Чоловіча половина колективу дивувалася, чому він досі не одружений, а жіноча незаміжня таємно мріяла, щоб він звернув на них увагу. Але Вадиму сподобалася красуня-практикантка. Настя була не тільки привабливою зовні, а й здавалася такою простою та щирою. Не можна сказати, що Настя відповіла глибокими взаємними почуттями, але визнала, що витягла щасливий квиток в особі забезпеченого залицяльника. Вони почали зустрічатись. А потім Вадим запропонував Насті переїхати до нього. На питання про те, звідки вона родом, і хто її батьки чесно Настя вирішила не відповідати. Посоромилася. Вигадала заплутану історію про тата-бізнесмена, який дуже давно розлучився з мамою, і сама Настя не бачила його багато років. Тепер тільки відправляє гроші на її навчання як аліменти та визнання провини, а сам живе десь в іншому місті. І про маму, яка теж живе в іншому місті, приспівуючи з новою родиною та з дочкою стосунки практично не підтримує. І про себе, яка вирішила здобувати у житті всього самостійно і тепер навчається тут. Історія звучала дивно, але Насті здавалося, що так вона виглядає скривдженою долею, але не зламаною, а запитань, чому вона не спілкується з батьками, тепер не виникне. З батьками вона спілкувалася іноді телефоном, але дуже сухо і коротко. Відвідувати себе заборонила, сказавши, що її чоловік – птах дуже високого польоту, і вони її тільки посоромлять.
Перед Вадимом Настя спочатку грала обрану роль «хорошої дівчинки». Але поступово, переконавшись, що Вадим закоханий у неї, почала втілювати свої заповітні мрії. Посилаючись на те, що обрана трудова нива Насті не до вподоби і їй хочеться знайти себе в чомусь іншому, Настя нібито вступила на іншу спеціальність. Насправді ж Настя не ходила, ні на роботу, ні до інституту. Натомість бовтаючись по магазинах та салонах краси. Майже перестала готувати, паруючи зауваження Вадима, тим, що вона втомлюється на навчанні і взагалі «хіба він так мало заробляє, що вони не можуть частіше вечеряти в ресторані або замовляти готову їжу?». Приблизно теж було і з прибиранням.
– Я супу хочу, домашнього. Пюрешки з курочкою. Та й не хороми у нас царські, щоб хатню робітницю наймати, – Вадим згодом почав вимовляти свої невдоволення.
– Буде тобі і пюрешка і курочка, коханий, – Лащачись, муркотіла у відповідь Настя. – Але можна не сьогодні, я так утомилася. – Вадим щоразу купувався на чарівність Насті.
У пориві хвастощів Настя одного разу проговорилася Галині, за якою адресою живе тепер у елітному будинку. Галина поділилася з Настіними батьками. Вона бачила, як ті переживають через поведінку дочки. Ось чому Ганна Іванівна, нарядившись у свою найкращу сукню і переконавши Бориса Петровича одягти єдиний костюм, зібравши гостинці, приїхала-таки провідати доньку. Дочку, яка й на поріг не пустила.
Випроводивши батьків, Настя не придумала нічого кращого, ніж поки сховати пакети на лоджії, а потім викинути їх на смітник. Вадим ось-ось мав повернутися з роботи. Настя не збиралася пояснювати, де це все взялося.
Наступного дня Настя повернулася додому пізніше, ніж звичайно.
– Чим це пахне? – З порога запитала вона, відчувши аромат смаженої картоплі, що розплився з кухні.
– Де ти так довго? – обізвався Вадим. – Охолоне все.
– В інституті затрималася. – відповіла Настя, увійшовши на кухню та обвівши поглядом заставлений стіл. На столі диміла рум’яна картопля, поряд у блюдцях були акуратно викладені солоні огірочки, помідори, квашена капуста. У графині переливався рубіновим кольором вишневий компот.
– А я картоплі насмажив, на салі домашньому. – Сяяв Вадим. – А огірочки, ну просто неймовірні! До речі, звідки це все? На лоджії стояло. Я дзвонив тобі, хотів спитати, але ти не відповіла. Сподіваюся, що все це можна було взяти? – винувато посміхнувся Вадим.
– Кажу ж, на парах була. А це тітка надіслала. Двоюрідна. Із села. – невдоволено вимовила Настя.
– Тітка? В селі? Чому ти раніше не розповідала? – здивувався Вадим, розкладаючи по тарілках картоплю. – А село де? Далеко? Ми могли б на вихідні їздити. Люблю природу.
– Далеко, Вадиме, далеко село. Що там робити? На тій природі? Краще б на море полетіли. Скільки вже обіцяєш. – Надула губи Настя.
– Настя, ти ж знаєш, я поки що не можу. – розвів руками Вадим. – Проект треба до пуття довести.
– А я можу. Якби любив мене, давно вже купив би путівку. – відповіла Настя, відсуваючи тарілку.
– Гаразд. Не дуйся. – Вадим був збентежений.
Через кілька днів він справді купив Насті путівку.
– Як же я тебе обожнюю! – Щебетала Настя, збираючи валізу.
– Я радий. – Відповів Вадим, зовсім не радісно дивлячись на цю картину.
Настя відлетіла відпочивати. А Вадим почав задумуватися, чи правильний вибір він зробив. Насті не було чотири дні, коли Вадим, вийшовши з ліфта, побачив біля дверей квартири дівчину, яка сиділа прямо на підлозі, на невеликому рюкзаку. Дівчина, мабуть, задрімала, притулившись до стіни. Але, почувши ліфт, що відкривається, розплющила очі.
– Доброго дня. – зіскочила дівчина.
– Доброго дня. – Запитливо дивлячись на неї, відповів Вадим.
– Анастасія Микитенко тут мешкає? – Запитала дівчина.
– Тут. Тільки вона у відпустці. Ви з Настею навчаєтесь разом? – поставив зустрічне запитання Вадим.
– Сестра я її. – відповіла дівчина. – А коли повернеться. – Голос у неї був схвильований.
– Сестра? – перепитав Вадим, відчиняючи двері. – Ви проходите, проходьте. – гостинно запросив він. – Настя нічого про вас не розповідала. Проходьте, не соромтеся. Давно, напевно, чекаєте. Зараз повечеряємо. Вас як звати? Мене Вадим. Настя, мабуть, про мене говорила.
– Галина. Із нею можна якось зв’язатися? – Було видно, що дівчина нервує.
– Можна, у неї там сімка нова. Щось трапилося? – Вадиму передалося хвилювання.
– Сталося. Я дзвонила їй. Не додзвонилася. Ось довелося їхати. Батько та мама у неї в лікарні. З будинком сталася біда. Сусіди ледве встигли витягти.
– З яким будинком? Зачекайте, Галю, батьки моєї Насті не живуть разом. Ви не плутаєте? – Вадим нічого не розумів.
– Що вона виходить, зовсім не розповідала? Тітка Аня та дядько Борис, селищо наше, Калинівка? – розлютилася Галина.
– Виходить так. Розкажіть ви. – Вадим розвів руками.
Як виявилося, три дні тому з будинком батьків Насті трапилася біда. Тепер обоє перебували у лікарні. Стан Бориса Петровича оцінювали важким.
– Я знала, що Настя батьків своїх соромиться. Спілкуватися із ними майже перестала. Скільки разів намагалася її навчити. Та тільки вона не слухала мене. А знаєте, як вони переживали. Тітка Аня до сліз. Дядько Борис, хоч виду не показував, а також переживав. Злилася я на Настю дуже. А тут така справа, дочка все-таки. – розгублено закінчила Галя.
– Ми, Галю, давайте з вами ось як вчинимо. Поїдемо зараз до батьків Насті, я сам із лікарями поговорю. Може щось треба. Потім Насті зателефоную, грошей на екстрений квиток у неї вистачить. – замислено сказав Вадим.
– Не хвилюйтесь, Галю, все добре буде. – заспокоїв Вадим, виходячи від лікаря. – Ганні Іванівні вже легше. Скоро зовсім поправиться. Для Бориса Петровича зроблять усе можливе та неможливе. Я домовився перевести обох під спостереження на платній основі.
– Скільки це буде коштувати? – Червонівши, спитала Галина.
– Про це не турбуйтесь. – відповів Вадим. — А тепер, може, все-таки повечеряємо? – Вадим спробував усміхнутися.
Настя повернулася наступного дня. Намагалася виправдатись, але Вадим навіть не став її слухати. Батькам він допоміг не лише з лікуванням, а й із відновленням будинку. За цей час вони з Галиною потоваришували, потім дружба переросла у симпатію, а через рік увінчалася весіллям. Вадим умовив Галину переїхати до міста, але практично всі вихідні та відпустки вони проводили у селі. Та й турботу про тварин Галя не лишила. Відкрила свою маленьку ветеринарну лікарню. Потім сталося в родині Вадима та Галини і поповнення, та не одне. Але це вже зовсім інша історія. А в цій залишається додати, що Настя навіть після цього своїх амбіцій не змінювала довго. На роботу їй, звичайно, довелося вийти. З батьками стосунки більш-менш налагодилися. Але мрія залишилася колишньою – отримати принца та жити на всьому готовому.
