Людмила Василівна вальяжно присіла на стілець і невдоволено закрутилася на місці, ніби намагалася краще сісти.
Анастасія зиркнула на свекруху, чекаючи, поки та почне розмову з приводу того, навіщо прийшла.
– До скількох років ти збираєшся сидіти вдома? – нарешті поцікавилася Людмила Василівна. – Сашкові вже два роки виповнилося. Можна було б і про дитячий садок подумати.
– Ми поки що нікуди не збираємося, – байдуже озвалася Анастасія.
– Сидіти можна і до повноліття сина. Ти ж так не робитимеш? – задала риторичне питання свекруха.
Молода мама зрозуміла, що Людмилі Василівні ніяк не дає спокою те, що невістка сидить у декреті.
– Я взагалі не розумію, як так можна засісти в чотирьох стінах і не розвиватися, – засуджуюче похитала головою жінка. – Я ось коли народила Діму, то вже через тиждень побігла корів доїти. Ви взагалі до роботи не привчені. І так сидите у своїх офісах, то ще й туди йти не хочете…
– Людмило Василівно, я думаю, що якось сама розберуся, коли мені виходити, – намагаючись зберігати спокій, промовила Анастасія.
– Розберешся ти. Ось у моєї приятельки невістка через рік уже вийшла на роботу, – повчально басила свекруха, не збираючись закривати тему розмови.
– Заради Бога, інші нехай виходять куди і коли хочуть. Я не збираюся ні на кого рівнятися, – заперечила молода мама.
– Та справді, чого тобі переживати, коли є, кому сісти на шию і нізащо не переживати, – самовдоволено пирхнула Людмила Василівна.
Анастасія вирішила нічого не відповідати свекрусі, сподіваючись, що та замовкне, якщо вона не вступатиме з нею в подальшу полеміку.
Проте мати Дмитра не збиралася відставати від невістки та всіляко намагалася спровокувати дівчину дати слово, що вона вийде на роботу.
– Невже тобі самій подобається сидіти вдома? – саркастичним тоном запитала Людмила Василівна.
– Мені незрозуміло, чим я вам саме заважаю? – Не відповівши на запитання, Анастасія поставила своє.
– Мені ти не заважаєш, а ось мій син через це переживає, – роздратовано процідила свекруха.
– Дмитро вам скаржився, що я сиджу на його шиї чи що? Чому ви так активізувалися?
– Ні звичайно! – замахала руками жінка. – Син ніколи не скаржиться, але я все розумію без слів. Йому дуже важко тягнути вас. Думаєш, я не знаю, скільки грошей іде на онука? Дуже знаю! Не раз бувала з ним у магазині. Він йому краще купить сік, ніж собі! Я вчора помітила у нього під очима синці.
– Людмило Василівно, ми добре харчуємося, не переживайте за нас, – заперечила Анастасія.
– Я за тебе й не хвилююся. Ти, як бачу, обличчя собі велике від’їла, чого не скажеш про мого Діму! – гнівно промовила свекруха.
– З Дімою теж все добре, – ображено відповіла невістка, яку зачепили слова жінки щодо її зовнішності.
– Ага, бачу я, – огризнулася Людмила Василівна і, махнувши рукою, попрямувала до виходу.
Анастасія не пішла проводжати свекруху. Почувши, як гримнули двері, полегшено видихнула.
Останнім часом свекруха часто заводила розмову з дівчиною з приводу роботи.
Вона була впевнена, що молодій сім’ї дуже важко живеться на зарплату Діми і що її єдиний син з цієї причини працює не покладаючи рук.
Всі заперечення Анастасії вона сприймала в багнети і ще більше ображалася на неї за те, що та сиділа вдома.
– Твоя мама знову завела розмову щодо роботи, – дівчина зустріла чоловіка звичною скаргою.
– Їй зайнятися нічим, ось вона і пристала до тебе, – зітхнув Дмитро і перевів тему розмови. – Можу з нею поговорити?
– Ні не потрібно. Що я себе відстояти не можу? Мені теж палець у рот не клади, – засміялася Анастасія.
Близько тижня Людмила Василівна не давалася взнаки, але несподівано заявилася без попередження.
Діловито привітавшись, вона суворо оглянула невістку і пройшла на кухню зі словами:
– Сподіваюся, ти до мене приєднаєшся. У мене для тебе є важлива новина.
Анастасія стримувалася, щоб не сказати якусь нісенітницю і не висміяти чергову важливість Людмили Василівни.
– Я тут подумала і зрозуміла, що ти, мабуть, не хочеш повертатися до звичного колективу. Напевно, стосунки з колегами у тебе були не найкращі…
– Нормально в мене все було, – не дослухавши свекруху, заперечила Анастасія.
– Не зупиняй мене, спочатку вислухай до кінця, потім скажеш, – обсмикнула невістку Людмила Василівна. – Так ось, тобі зовсім необов’язково повертатися до своєї компанії. Поки що ти цілком можеш попрацювати і в іншому місці, – загадково додала жінка.
Анастасія мимоволі закотила очі. Свекруха починала її дуже дратувати.
– Не треба закочувати очі, ніби я цього не бачу, – засуджувала жінка. – Дослухай мене! Загалом, я поговорила зі знайомою, вона має невелике кафе. Вона візьме тебе туди офіціанткою. Не будеш дома сидіти і копієчку якусь принесеш. Все Дімі буде легше.
– Скажіть чесно, ви посміятися з мене вирішили? – із викликом запитала Анастасія. – Не знаєте, куди мене запхати, аби я вдома не сиділа! Яке вам взагалі діло до того, що у нас відбувається?
– Така річ, що з тобою, на жаль, живе мій син! – суворо пробасила Людмила Василівна. – І я не дозволю нікому його образити!
– Дмитру не десять років, йому не потрібний ваш догляд! Знаєте, ви хоч і мати мого чоловіка, але іноді я сумніваюся у вашій адекватності.
Від слів Анастасії обличчя свекрухи несподівано витягнулося. Вона стиснула зуби і образливо сказала:
– Я їй допомогти хотіла, а вона ще й ображає…
– Не пам’ятаю, щоб я вас про це просила, – обурилася Анастасія. – Мій декрет зовсім не ваша справа!
– Не розумна, – махнула рукою Людмила Василівна. – Моя пропозиція діє до кінця тижня, – не вгамуючись, додала вона і зазбиралася на вихід.
Дмитро, що повернувся додому, застав дружину в засмучених почуттях. Нічого не приховуючи, Анастасія розповіла чоловікові, що його мати знайшла для неї роботу.
– Зовсім вже чи щл, – пробурчав чоловік і потягнувся до телефону.
Цього вечора у нього з матір’ю відбулася неприємна розмова. Чоловік посварив Людмилу Василівну та попросив відстати від Анастасії.
– У тебе ніхто не просить грошей. Нам вистачає. Я проти того, щоб Настя виходила працювати. Що зі сказаного тобі незрозуміло? – суворо запитав Дмитро.
– Я чудово тебе чую, не треба підвищувати на мене голос! – Огризнулася у відповідь жінка. – Просто допомогти хотіла, бо бачу, що тобі важко одному працювати, ти просто не кажеш…
– Мамо, ти собі це вигадала. Я жодного разу не говорив такого. Знаєш, взагалі справи нашої родини – це справи мої та Насті. Тобі лізти до нас не треба. Я ж не говорю тобі, щоб ти йшла працювати, бо на одну пенсію не проживеш!
– Я б пішла, якби здоров’я дозволяло, – почала виправдовуватися жінка.
– Я і не жену тебе. Справа взагалі не в цьому. Прошу тебе просто не лізти з пропозиціями щодо роботи до моєї дружини. Сподіваюся, ти мене почула, – суворо промовив Дмитро.
– Почула, – пробурчала невдоволено Людмила Василівна.
Слово, дане синові, жінка дотрималася. Більше вона не заводила з невісткою розмови з приводу роботи.
