Надія з дочкою залишилися самі.
Якби хтось їй сказав раніше, що вона опиниться в такій ситуації, ніколи б не повірила. А тепер усе випливло назовні. Звинувачувати нема кого. Можливо, сама не звернула уваги на зміни, що відбулися у чоловіку. Петра з перших днів заміжжя вважала дуже надійною людиною. Уважніше і дбайливіше за цю людину не було у всій окрузі, як вважала вона. Зростом не вийшла, зате брала своєю чарівністю. Весь час вважала, що чоловік її дуже любить. Ні вдома, ні на людях ніколи не чула від нього поганого слова. Приємно було чути, як він її називав:
– Це моя Надійка.
Своє щастя ліпила сама. Вдома створила такий затишок, що Петро був у захваті від усього, що оточувало його. З роботи завжди поспішав додому, ніколи не затримувався, бо дружина щодня готувала щось нове.
– Ти мене балуєш своїми стравами, мені вже стало здаватися, що в ресторанах готують не так смачно, як це робиш ти.
Але світом правлять не зовсім добрі люди. Заздрісників, хоч греблю гати. Усі вважали, що її сім’я аж надто добре живе. Навіть доньку в школі недолюблювали, бо весь одяг на ній добре сидів, завжди чистенька, акуратненька дівчинка. Відповідно, і поведінка була відмінна.
Знайшлася така довгонога дівчина, яка поставила собі за мету: відвести Петра з родини. Жінка, може, і змирилася б, але такий “подарунок» їй піднесла дочка маминої подруги. Від Світлани, звичайно, можна було очікувати всяке, але схилити до зради чоловіка, в будинок якого її завжди запрошували в гості, про це ніхто і не думав. Вона молодша Надії, але часто забігала просто побалакати або поцікавитися якимось вишуканим рецептом. Подругами вони не були, але по-жіночому іноді й пліткували про своє. Часто йшла зі словами:
– Який Петро у тебе галантний кавалер?
Їй би прислухатися до своєї інтуіції, звернути увагу на постійні зустрічі цих двох людей, але нічого поганого не бачила в тому, що на вулиці зупиняються знайомі люди і розмовляють.
Чутки, як струмки, потекли по їхньому селі. Хтось вірив, хтось тільки відмахувався від них.
– Петро зраджує дружині, ніколи не повірю, Надю проміняти на цю – нісенітниця…
Надія так і була б у невіданні того, що відбувається навколо неї, якби не мама.
– Доню, зніми пелену з очей. Соромно вже показуватись на людях, за спиною тільки й шепочуться, як про мого зятя.
– Це заздрісники розпускають плітки. Навіть слухати не бажаю.
– Заздрісники, звичайно, можуть всяке придумати, згодна. Але Варварі я вірю. Вона сама бачила, як у неї за городом Світлана обіймалася з твоїм чоловіком.
– Ну ще й Світлану приплели. Ми з нею в добрих стосунках. Вона на таке не піде.
– Твоя справа, я тебе попередила, вирішувати тобі. Переживаю, щоб вже пізно не було. Світлана тільки прикидається такою правильною, а насправді негідниця ще та.
Мати пішла, а Надя довго не могла зрозуміти все, що почула. Ніяк не хотілося їй вірити словам матері. Але факти – річ уперта. Не бігти ж їй до тітки Варвари і не розпитувати про все, що та бачила. Ні, Надія до цього не опуститься, хто б там, що не казав. Не може зрозуміти і Світлану. Скоріш за все, не хоче зрозуміти. Та й навіщо завантажувати себе якоюсь непотрібною інформацією. Вирішила залишити все як є. Нехай заздрять далі всі недоброзичливці.
З цього вечора стала уважніше придивлятися до чоловіка. Жодних змін у його поведінці не побачила.
– Петро, ти не в курсі, чому Світлана перестала забігати до мене?
– Вона що тобі не похвалилася, що влаштувалася до нас в офіс секретаркою.
– Вперше від тебе чую цю новину.
– Тож тиждень, напевно, вже працює.
Поінформованість чоловіка не викликала підозри. Якщо працюють в одній будівлі, то все про неї знає.
– Петро, піду маму провідаю, щось давненько вона в мене не була, чи не занедужала…
– А подзвонити не можна?
– Та я сходжу, заразом і прогуляюся.
Чудово знала, про що буде розмова з матір’ю, тож з порога попередила:
– Поки сама не впевнюся, нічого навіть розмовляти.
Розмовляли майже ні про що, всього торкнулися трохи. Новина, що літала над їхнім селом, розбурхувала голови людей, але в матері з дочкою на це заборона.
– Піду я, мамо, ще у Катрусі уроки перевірити треба.
– А чому ти повертаєш на стежку, що веде за городи.
– Подихаю чистим повітрям, перед сном корисно.
Все зрозуміла Ганна Семенівна. Нехай пройдеться.
Підійшовши майже впритул до сусіднього городу, побачила силует, що пробирався між чагарників у бік їхнього двору. Впізнала Світлану. Причаїлася. Жінка, забувши про те, що їй потрібно непомітно пройти до вікна, в якому світилося світло, випросталася на весь зріст і ходою попрямувала до будинку. Надія хотіла було вже піти за нею, але, почувши голос чоловіка, з місця не зрушила.
– Світлано, не соромся, моя пішла до матері, може там і до півночі проговорити, – і два силуети злилися в один і повалилися на газон навпроти літньої тераси.
Ні про яку обережність Надія вже не думала. Голова працювала в одному напрямку: застати їх зненацька.
– Не завадила? – якось особливо голосно пролунали її слова в тиші. Двоє людей схопилися, обсмикуючи одяг.
– От і добре, Петро, що все вийшло назовні, не треба їй усе пояснювати.
– Йди звідси…Я сам з дружиною розберуся, – тільки й сказав Петро.
Надія за весь вечір не вимовила жодного слова. Петро чекав на сварку, вже заготував промову на своє виправдання.
Вранці, як тільки вийшов зі спальні, побачив на порозі три валізи.
– Зради я тобі ніколи не пробачу. Давай розлучимося, як цивілізовані люди, по-тихому. Я сподіваюся, дім ти залишиш нам із донькою. Нехай нова дружина живе з тобою у новому будинку. А то тут усе їй нагадуватиме про мене.
