Надія повернулася додому о 8 вечора, як завжди. Вона відкрила двері, зняла чоботи і занесла на кухню важкі пакети з продуктами.
Молода жінка дуже втомилася. День був важкий, напружений. Начальник приїхав на роботу в поганому настрої і з самого ранку робив якісь дрібні зауваження.
Чоловіка вдома не було, що дуже здивувало Надію, адже Сергій мав приїхати одразу після обіду.
І додзвонитись до нього жінка не змогла.
– Абонент тимчасово недоступний, – сказав їй телефон.
Надія вирішила, що Сергій, швидше за все, пішов на пошту, щоб забрати її замовлення.
Виклавши продукти у холодильник, Надія зайшла у спальню, щоб переодягнутися.
Раптом вона помітила листок, який лежав на тумбочці. На ньому була якась кругла річ…
Надія придивилася, що то таке і аж присіла від несподіваної здогадки.
На папірці красувалася… Обручка… Обручка її Сергія…
Серце жінки стрепенулося.
Все ще не вірячи в те, що відбувається, Надія схопила акуратно складений білий листок і почала читати.
У Сергія був надзвичайно гарний, каліграфічний почерк, яким всі захоплювалися.
«Надійко, у цьому листі я хочу сказати тобі те, що не наважувався сказати, дивлячись тобі в очі.
Я давно вирішив піти від тебе. Я подаю на розлучення. Я розумію, що для тебе це буде великою несподіванкою, але й ти мене зрозумій, Надю. Я хочу хорошу сім’ю, хочу дітей.
Це те, що ти ніколи не зможеш мені дати. На жаль, це правда. І фахівці тобі підтвердили. 5 років сімейного життя. Ти за цей час так і не народила. Я – чоловік, зрештою. Я хочу спадкоємця. На роботі колеги жартують, кажуть, що це я погано стараюся. Я хочу дивитися на людей з високо піднятою головою, а не соромитися, не ходити, намагаючись залишитися непоміченим.
Я маю іншу жінку. І вона зараз чекає від мене дитину. Ми будемо мати сина. Я нарешті зустрів ту, яка зможе дати мені все те, про що я так давно мріяв.
На квартиру я не претендую, хоч вона й куплена на наші спільні гроші. Вона залишається в тебе. Це моя компенсація за зраду.
Я розумію, що ти вже навряд чи когось зустрінеш і вийдеш заміж. Ти, швидше за все, будеш одна решту життя, тому я залишаю квартиру, щоб тобі було, де зустріти старість. Прощавай, Надійко і не тримай на мене зла».
Надія важко сіла на диван. Ніколи раніше вона не відчувала себе такою ображеною. Тепер Надія зрозуміла, якої думки про неї був чоловік, якого вона так щиро любила. Так, за 5 років спільного життя вона не змогла завагітніти, але вона не втрачала надію.
Але так було тільки до зради чоловіка…
…Тепер життя Надії розділилося на «до» і «після». Єдиною віддушиною у житті залишалася робота. До пізнього вечора вона сиділа у своєму офісі, намагаючись завантажитися роботою так, щоб не залишалося жодної вільної хвилини.
Але, як тільки наставала ніч, усі емоції, що так старанно ховалися вдень, виплескувалися назовні. Вона плакала в подушку доти, доки не втомлювалася і не засинала.
Жити в квартирі, де все нагадувало про минуле щасливе життя, Надія не хотіла. Тож жінка продала її й переїхала в інший район.
А одного разу сталася подія, яка повністю перевернула її життя.
Це сталося дощовим травневим вечором. Надія стояла на зупинці, чекаючи свій автобус. Якийсь чоловік, який стояв поруч із нею, нахилився, щоб підняти телефон, який він випустив із рук. У цей момент незнайомець раптом опинився на землі.
Надія ахнула від несподіванки і машинально відскочила назад.
Ніхто з людей, які стояли на зупинці, не підійшов до нього. Усі, навпаки, відійшли подалі. Літня жінка окинула чоловіка зневажливим поглядом і пирхнула.
– От же ж гульвіси!
Але Надія бачила, що незнайомець явно не гульбанив, та й одягнений гарно.
Вона викликала швидку. Ще до її приїзду чоловік отямився. Надія підклала йому під голову свою куртку і дала попити води, яку після виходу з роботи купила в сусідньому магазині.
– Не треба швидку, – слабким голосом промовив він. – Мені не можна в лікарню.
– Послухайте, вам обов’язково треба поїхати. Це не жарти! Будь ласка, заспокойтесь. Вам допоможуть там.
– Але моя донька… Я не можу залишити її. У неї, окрім мене, більше нікого нема!
– Донька? А де вона зараз?
– У моєї сусідки Галини Вікторівни. Мені вже набагато краще. Я маю повернутися додому прямо зараз.
Чоловік відмовився від допомоги, заявивши, що йому вже набагато краще.
Незнайомець попросив Надію викликати для нього таксі, що та й зробила. Він все ще був дуже слабий. Надія не змогла відпустити його одного і сіла разом з ним у машину, щоб відвезти його додому і переконатися, що він благополучно доїхав до доньки.
Жінка, сидячи в машині із зовсім чужою людиною, і думала про те, що вона, схоже, зовсім вже, коли наважилася на такий шалений вчинок. Але їй було щиро шкода незнайомця. Його повний розпачу погляд викликав співчуття.
Микола (так звали незнайомця) жив із дворічною дочкою в сусідньому районі. Його двокімнатна квартира була на п’ятому поверсі.
– Дякую вам велике, – схвильовано промовив чоловік, прощаючись з тією, яка в потрібну мить опинилася поруч. – Ви витратили на мене свій час, не залишилися стояти осторонь, як це зробили інші. Як я можу вам віддячити за вашу доброту?
– Я рада, що змогла бути корисною. Просто подбайте про себе, сходіть у лікарню, як тільки ви зможете це зробити. Ви маєте берегти себе заради доньки. Ви самі сказали, що в неї нікого, окрім вас, немає.
Надія попрощалася з Миколою й поїхала додому. Вона була впевнена в тому, що більше ніколи з цією людиною не зустрінеться, проте доля розпорядилася інакше…
Через два тижні Микола й Надія знову випадково зустрілися, цього разу в парку. Надія, як завжди, сиділа на самоті на лавці на березі озерця і, заплющивши очі, насолоджувалася тишею і свіжим повітрям. Жінка стрепенулась, почувши за спиною чоловічий голос:
– Надіє, це ж ви?! Як я радий вас бачити!
Надія, обернувшись, побачила перед собою Миколу, який тримав за руку маленьку дівчинку. Чоловік радісно посміхався.
– Здрастуйте, Миколо, – здивовано пробурмотіла жінка. – Не очікувала, що ще колись побачу вас.
– А ось я дуже хотів, щоб ми знову зустрілися, – зізнався чоловік. – Я сподівався побачити вас на тій самій зупинці, але цього так і не сталося. Ви зникли після того випадку. Я навіть почав думати, що ви мені тільки наснилися, коли я був слабий. Можна ми з Катрусею сядемо поряд з вами?
– Звісно! Сідайте, – відповіла Надія і прибрала свою сумочку, щоб звільнити місце. – Тепер ви переконалися в тому, що я реальна? Скажіть, як ви почуваєтеся? Вам справді краще?
– Так, тепер я знаю, що мої очі й серце мене не обманули. Мені набагато краще. Дякую. Є деякі проблеми з тиском, але нічого. Зараз я проходжу курс процедур. Лікар рекомендував частіше бувати на свіжому повітрі й менше сидіти на роботі. Робота у мене нервова, правду кажучи. Але хоч добре платять.
– Татусю, я їсти хочу, – жалібно сказала дівчинка, взявши батька за руку. – Ти відведеш мене в кафе?
– Надю, я й справді пообіцяв дочці почастувати її улюбленим десертом і молочним коктейлем. Нам із Катрусею було б дуже приємно, якби ви склали нам компанію.
Надія в той день нікуди не поспішала. Вона була вільною і не знайшла причин для відмови. Усі троє пішли у невелике затишне кафе біля озера. Микола розповів Надії про те, що один виховує доньку. Матері дівчинки не стало під час пологів. Надія зі співчуттям слухала його розповідь.
– Мені дуже шкода, що у вас так склалося, Миколо. Вам, мабуть, спочатку було дуже важко. Як ви впоралися з усім цим?
– Перший рік був дуже важким. Моя мати продала свою квартиру й переїхала до мене, щоб допомагати з дитиною. Без її допомоги й підтримки я б не впорався. Пів року тому мами не стало. Так ми з дочкою залишилися зовсім самі.
Надія бачила великий сум в очах чоловіка. Хотілося хоч якось його заспокоїти. А ще жінка з жалем подумала про те, що вона ніколи не пізнає щастя материнства і не дізнається, яке це любити й оберігати дитинку, яка є частиною тебе.
Надія й Микола домовилися зустрітися знову в парку наступної суботи. Чоловік знову прийшов з донькою, яка здалася Надії ласкавою і не по роках розумною дитиною.
Дівчинка поводилася з Надією як із давньою знайомою. Вона радісно підбігла до жінки, й довірливо дивлячись в очі попросила:
– Тітонько Надю, похитайте мене на гойдалці!
Надія лагідно посміхнулася дитині.
– Ну хіба ж можна відмовити такій красуні!
А потім вони всі дружно їли морозиво й солодку вату, сміялися і годували голубів, спостерігали за ведмедями у зоопарку… День пролетів зовсім непомітно.
– Яка у вас чудова дочка, – щиро сказала Надія. – Вам є, заради кого жити і вставати кожного дня. Вам багато чого довелося пережити, але, незважаючи на це, ви дуже щаслива людина.
– Ви праві, Надю! Дочка – це та сила, яка змушує мене рухатися вперед і не замикатися в собі. Не хочу й уявляти, що зі мною було б, якби не моя Катруся. Вона після відходу дружини наповнила моє життя змістом і прямо врятувала мене.
Очі жінки сповнилися сльозами. Губи затремтіли. Вона знову згадала, як чоловік покинув її. Микола це помітив. Він спитав її стривожено:
– Надю, я щось не так сказав? Я вас чимось образив?
– Ні. Нічого такого. Все гаразд…
– Але ж я бачу, що вам недобре. Будь ласка, скажіть, що сталося?
Дивним для Надії виявилося те, що вона змогла поділитися зі своїм новим знайомим сумною історією стосунків із колишнім чоловіком. Жінка, яка звикла тримати все в собі, раптом вирішила виговоритись. А Микола слухав її і щиро співчував їй. Коли чоловік обійняв її, щоб втішити, Надія не стала противитися. Вона вперше за довгий час відчула себе захищеною.
– Ніколи не думайте так про себе, Надю. Ви незвичайна жінка. Від вас іде таке світло, яке неможливо описати словами. Якщо ваш колишній не зміг оцінити таку людину, як ви, то це тільки його проблеми. Я впевнений, що незабаром він благатиме вас про прощення. Усьому свій час…
І знаєте, настане час, коли ви станете матір’ю. Просто вірте у це. Просто цей чоловік не повинен був стати батьком вашої дитини. Можливо, Бог таким чином захистив вас від недостойної людини й від бід, а також підготував для вас чогось дивовижного і прекрасного, і це все чекає на вас попереду.
Надія була дуже вдячна Миколі за його розуміння та підтримку. Вона відчувала, що він дуже тонко розуміє її.
Вони почали часто бачитися, і спочатку Микола завжди брав із собою доньку. Надії це було приємно, бо їй дуже подобалося проводити час із дівчинкою.
Згодом Микола почав приходити один. Вони з Надією зблизилися і покохали один одного.
Але одного разу Миколі довелося лягти в лікарню. У нього знову був тиск. Надія взяла на себе турботи про Катрусю й забрала її до себе. Вони провели разом 10 незабутніх і щасливих днів.
За цей час Надія жодного разу не згадала свого колишнього чоловіка і жодного разу не заплакала. Уся її увага була зайнята маленькою дівчинкою. Поруч із Катрусею Надія посміхалася і згадувала, що життя справді прекрасне.
Щодня вони їздили до Миколи, і Надія радувала його теплою домашньою їжею.
Незабаром настав третій день народження доньки Миколи. Коли Надія запитала Катрусю, який подарунок вона хоче на день народження, дівчинка міцно обійняла жінку і прошепотіла їй на вухо:
– Я хочу, щоб ти стала моєю мамою. Можна?
Надія не змогла стримати сліз. Вона мріяла про це найбільше у світі. Надія всім серцем полюбила дівчинку та її батька. Вона була така щаслива!
Стосунки Миколи й Надії розвивалися стрімко. Через рік вони одружилися. Тільки тепер Надія зрозуміла, що поряд із колишнім чоловіком вона ніколи не відчувала умиротворення. Їхній шлюб був ілюзією. Тільки з Миколою вона могла бути розслабленою й спокійною.
А через три місяці після весілля Надія раптом відчула слабість на роботі… Занепокоєні колеги викликали швидку. У той день вона дізналася новину, яка вразила її. Надія була вагітна! У це неможливо було повірити…
…Надія була на четвертому місяці вагітності, коли сталося несподіване.
До неї на роботу прийшов… Її колишній чоловік Сергій!
Вона звісно ж була невимовно здивована цій зустрічі.
– Надійко, будь ласка, приділи мені всього дві хвилини, – попросив Сергій.
– Сергію, навіщо ти прийшов сюди? Моєму начальнику не сподобається, якщо він побачить, що в робочий час я відволікаюсь від роботи.
– Надю, вчора я зустрів у торговому центрі твою подругу Оксану. Ми поговорили, і вона сказала мені, що ти вийшла заміж. Це правда?
– Ти через це прийшов до мене на роботу? Дізнатися, чи правда те, що я вийшла заміж? А тобі яке діло? Тобі від цього ні холодно, ні жарко. Ми тепер чужі люди і не маємо один до одного жодного стосунку. Хіба ж не так? Будь ласка, йди. Мені треба працювати.
– Надю, через сорок хвилин у тебе почнеться обідня перерва. Я зачекаю на тебе, і ми могли б сходити в кафе і поговорити. Будь ласка!
– Через сорок хвилин по мене приїде чоловік, і ми разом пообідаємо. Це наша традиція. А тобі краще повернутися до дружини і сина.
– Втомився я від них, Надю.
– Що? Як це втомився?
– Розумієш, тепер я не належу сам собі. Діти – це багато галасу, проблем і жодної свободи. Я почуваюся невільно у своїй сім’ї.
Розігріти кашу, купити підгузок, відвезти до лікаря, викупати – це все можна продовжувати нескінченно довго.
У будинку постійно дитячий галас, вічні примхи, безсонні ночі. Це просто неможливо. Вічно незадоволена дружина, яка постійно чогось вимагає. Не хочеться повертатись додому. Жодних посиденьок з друзями, вихідні тільки з дитиною, економія…
– Але ж ти сам вибрав для себе це життя.
– Я був таким нерозумним. Надійко, адже з тобою мені було набагато спокійніше й комфортніше. Вибач мені, га? Хочеш, навколішки стану?
– Ні. Не хочу. Ти вчинив дуже погано. Ти вважав за краще написати мені записку замість того, щоб сказати правду, дивлячись в очі. Це було підступно. Ти просто кинув мене і втік. Але зараз я розумію, що все це було на краще.
Ти пішов з мого життя, і я зустріла справжнє кохання, стала щасливою. З тобою я ніколи не почувала себе такою щасливою. Я зрозуміла це лише зараз…
…Надія пішла з колегою, а Сергій невдовзі також вийшов з офісу. Він був дуже засмучений. Сівши в машину, він почав чекати, щоб побачити чоловіка Надії.
Невдовзі по Надю приїхав Микола. Вона кинулася в обійми чоловіка, поцілувала його. Микола ніжно погладив животик дружини, а потім допоміг їй сісти в машину й поїхав.
Тільки зараз Сергій помітив, невеликий животик Надії. Ніколи він ще не почував себе таким невдахою. Засмученим йому довелося повернутися додому.
Там на нього чекали вже охололі, пересмажені котлети на вечерю, галас сина, сварка дружини і шлюб, який виявився невдалим…
